У домі Ольги пахло вишневим пирогом. Вона саме заварювала собі какао, коли у вікно постукала звична гостя — цікава синиця, що часто залітала на її підвіконня.
— Та знаю я, знаю, — усміхнулася Ольга, насипаючи в годівничку насіння для пернатої подруги.
Тридцять перше грудня видалося сніжним і казковим. Ольга обожнювала такі дні — коли світ, наче вкрите пухнастим покривалом диво, а в її затишному дерев’яному будиночку на краю села особливо тепло. Пічка тихо потріскувала, гірлянди м’яко освітили кімнату, а на столі на свій зоряний час чекав святковий пиріг.
— Ну що, подружко, — звернулася вона до синиці, — знову Новий рік удвох зустрічаємо?
Минуло п’ять років, відколи не стало чоловіка. Дітей у них так і не з’явилося, хоча дуже прагнули. Ольга вже давно звикла до тиші, але в такі свята самотність відчувалась особливо гостро.
— Ні, цього року все буде інакше, — впевнено сказала вона своєму відображенню в дзеркалі, поправляючи неслухняне пасмо рудого волосся. — Годі вже сумувати!
Цілий вечір вона прикрашала ялинку, підспівуючи знайомим мелодіям і час від часу визираючи у вікно, де кружляв сніг. Забігла й сусідка Петрівна — принесла банку солоних огірків.
— Ольга, може, до нас приєднаєшся? Що ж самій сидіти?
— Дякую, Петрівно, та я вже все розклала по тарілках. Та й настрій у мене сьогодні… домашній.
— Ну, дивись. З наступаючим тебе!
Ніч минула спокійно. Ольга випила келих шампанського під бій курантів, загадала бажання і задрімала в кріслі під мерехтіння гірлянд.
А зранку все змінилось.
Вийшовши погодувати синичок, вона почула дивний звук з боку лісу. Там, біля великої ялини на узліссі, щось рухалося. Ольга накинула кожуха і пішла крізь сніг, провалюючись до колін.
— Боже мій… — прошепотіла вона, побачивши під деревом двох дітей.
Дівчинка років восьми міцно тримала в обіймах малого хлопчика, загорнутого в тонку ковдру. Великі серйозні очі дитини насторожено дивилися на Ольгу.
— Не підходьте! — вигукнула вона, щойно жінка зробила крок.
— Маленька, ви ж замерзнете. Ходімо до хати, там тепло.
— Ми чекаємо маму, — голос дівчинки тремтів, але в ньому відчувалась рішучість.
Малюк занив, і сестра міцніше пригорнула його до себе.
— Давайте так, — присіла Ольга, — ми зігріємось, а коли мама прийде — я вас одразу відведу до неї. Домовились?
Дівчинка вагається. Її посиніли від холоду губи тремтіли.
— У мене є гарячий шоколад, — додала Ольга. — І яблучний пиріг.
— Міша зовсім змерз, — нарешті прошепотіла дівчинка. — Ви точно нас до мами відпустите?
— Обіцяю, — кивнула Ольга, відчуваючи, як щось стискається всередині.
У хаті вона перш за все закутала дітей у теплі пледи й посадила ближче до печі. Хлопчик, зігрівшись, заснув, а дівчинка, яка назвалася Анею, тихенько сьорбала шоколад і крадькома поглядала на господиню.
— Аню, а де ваша мама? — обережно спитала Ольга, підігріваючи суп.
— Вона… вона обіцяла повернутись. Три дні тому, — очі дівчинки затуманилися сльозами. — Ми жили в тітки Клави в сусідньому селі, але вона вигнала нас. Сказала, що ми не її проблема.
— А тато?
— Немає його, — різко відрубала Аня й замовкла.
Ольга дивилася на цих маленьких і таких беззахисних дітей і відчувала: можливо, це й є відповідь на її новорічне бажання? Тільки не така, як вона собі уявляла.
— Знаєш, — сказала вона, підкладаючи ще шмат пирога, — поживете поки у мене. А далі видно буде.
Аня не відповіла, та Ольга помітила, як її плечі трохи розслабилися. За вікном знову закружляв сніг, а в домі ніби стало тепліше — як сама доля принесла Ользі несподіваний подарунок.
Перший тиждень вона майже не спала. Міша, ніби на зло, захворів — температура, кашель, нежить. Ольга носилася між аптекою в сусідньому селі і хатою, де Аня з острахом спостерігала за кожним її кроком.
— Може, до лікаря? — спитала вона, коли температура у малого сягнула тридцяти дев’яти.
— Ні! — Аня міцно тримала руку брата. — Там спитають документи і нас заберуть!
Ольга зітхнула і почала ритися в старій бабусиній скрині. Там мали бути дитячі речі племінників.
— Диви, — витягнула плюшевого ведмедика. — Це Мішка-Топтижка. Він завжди допомагав хворим дітям одужувати.
Аня подивилась недовірливо, але коли Міша радісно простягнув ручку до ведмедя, її обличчя пом’якшало.
На щастя, за пару днів хлопчику стало краще. Він уже носився по хаті, перекидаючи все підряд своїми незграбними рученятами.
— Ой, вибач! — Аня кинулась піднімати рамку з фото.
— Все добре, — усміхнулася Ольга. — Це мій чоловік, Сергій.
— А де він?
— Немає вже. П’ять років минуло.
Аня мовчки дивилася на світлину.
— А у вас були діти?
— Не склалося, — намагалася відповісти рівно Ольга.
— Ви… ви точно нас не віддасте? — вперше дівчинчин голос затремтів.
Ольга обняла її, і Аня, на диво, не відсторонилася.
— Не віддам. Якось впораємось.
Та впоратись було складно. Село маленьке — новини розлітаються миттю. Вже за кілька тижнів до Ольги навідалася делегація на чолі з Петрівною.
— Ти що, збожеволіла? — з порогу заголосила та. — Чужих дітей ховати — це ж кримінал!
— Яких чужих? — Ольга стала в дверях, не пускаючи гостей. — Це мої діти.
— Твої?! — фиркнула Петрівна. — А документи? А мати?
— Тепер я їм мати.
Позаду з’явилась Аня з Мішею. У хлопчика в руках пищав маленький паровозик.
— Ой, свят-свят, — зітхнула Петрівна. — Худющі! Я вам молочка принесу, моя коза щойно окотилась…
— І я картоплі дам! — вигукнула баба Зіна.
Ольга ледь стримала усмішку. Але радіти було рано — за три дні приїхали з опіки.
Жінка у сірому костюмі оглянула дім:
— Ольго Сергіївно, ви усвідомлюєте, що незаконне утримання неповнолітніх — це стаття?
— Я нікого не тримаю. Вони…
— Саме так. Де звернення в поліцію? Документи? Є інформація, що їх мати жива.
Аня, почувши це, вбігла:
— Вона нас покинула! Сказала, що поїде на день — і вже місяць нема!
— Тим паче, — жінка кивнула. — Матір потрібно знайти.
— Ні! Вона завжди так! А ми з Мішкою — у кого попало! Я не хочу назад!
Міша заплакав. Ольга кинулась до нього, але жінка її зупинила:
— Дітей забираємо. Негайно.
— Лише через суд, — твердо мовила Ольга. — Я подам заяву на тимчасову опіку. Маю право.
— У вас три дні.
Коли вони поїхали, Ольга осіла на підлогу в коридорі.
— Мамо Олю, — Міша вмостився до неї на коліна, — ти плачеш?
— Ні, сонечко, — вона обійняла обох. — Все буде добре.
Далі почалось пекло: район, документи, довідки…
— Допоможу, — несподівано запропонувала Петрівна. — У мене зять в адміністрації.
— А я з дітьми побуду, — додала баба Зіна.
На вечір Ольга знайшла на ґанку пакунок з дитячим одягом і записку: “Від села. Тримайся!”
Але найважче чекало в суді. Мати дітей — змарніла, з порожнім поглядом.
— Поверніть, я змінилась…
— Де ви були три місяці?
— У місті. Працювала…
— А діти?
— Проблеми були…
— Брехня! — вигукнула Аня. — Ти завжди брешеш!
Міша знову розплакався. Суд видалився на нараду.
Це були найдовші сорок хвилин у житті Ольги. І ось:
— Враховуючи обставини… суд постановляє: тимчасово обмежити батьківські права… призначити опікуном…
Додому їхали мовчки. Біля хвіртки Аня спитала:
— Тепер ми справді твої?
— Так, — Ольга присіла. — Тепер усе по-справжньому.
— А ялинка буде? — сонно спитав Міша.
— Найгарніша!
Минув рік. Сніг знову падав за вікном, у хаті пахло ялинкою та корицею. Діти прикрашали ялинку.
— Мам, а зірку куди? — Аня тримала срібну зірку.
— На верхівку, звісно!
— Мамо, а правда, що бажання збуваються?
— Правда, — усміхнулась Ольга, згадуючи ту ніч. — Навіть ті, про які ми не наважувались мріяти.
На підвіконня сіла знайома синиця.
— Мам, дивись! — Міша схопив насіння. — Можна я погодую?
— Звісно, синочку.
Ольга дивилась на них і знала: дива існують. Іноді вони приходять у вигляді змерзлих дітей під ялиною. Головне — відчинити двері. І серце.
А надворі все ще падав сніг, укриваючи світ білим спокоєм. У маленькій хатинці на краю села вже жила справжня сім’я.
Напишіть, чи відгукнулась вам ця історія. Мені буде дуже приємно!
