Під Новий рік до нашої палати поклали жінку, яка годилася б нам у матері. Ми — четверо городських фіф, які начиталися в інтернеті всього про пологи й тому вважали себе розумними — одразу зрозуміли: Світлана не така. Їй за сорок, вона з села, у неї сумні очі й якісь втомлені плечі. Вона сіла на ліжко й закрила обличчя руками.
Виявилося, що Світлані стало зле вдома, коли вона розгрібала щось у хліві. Ми, міські білявочки, не здивувалися, що десь існує інше життя, але поєднати вагітність і хлів нам було важко. Світлану привезли в наше відділення патології з сусіднього району. Вона пішла до ФАПу, звідти — на швидку, навіть не переодягнувшись, без речей. Кастелянша видала їй казенний радянський халат і суворо сказала, що годувати почнуть з завтрашнього дня.
Ми, звісно, вигрузили перед Світланою свої запаси: йогурти, круасани. Вона соромилася й багато дякувала. А потім до ночі розповідала про своє життя. Що їй 44, що в неї двоє дорослих дітей: син — в армії, донька — торік вийшла заміж, що чоловік спився й давно невідомо де, а вагітна вона знову — від Миколайовича. Це головний агроном району. Йому за п’ятдесят, і він благополучно одружений. Якось так усе вийшло, ніхто й не зрозумів як. Засудили всі, у кого язик є. Діти мовчать. Подруги — зловтішаються. Родина — уникає.
Підтримала Світлану лише одна людина. Колишня свекруха. Самотня вчителька біології, якій не пощастило двічі — спочатку спився чоловік, потім син. Є онуки, але дорослі й не потребують частого спілкування з бабусею. І є Світлана. Хороша, працьовита, не зла. Приходить щосуботи, миє підлогу, ходить у магазин, варить суп на три дні.
Чи треба казати, що ми всі перейнялися історією дорослої жінки? Наші закиди про примхливих чоловіків здавалися інфантильним випендрюванням первородок. А в Світлани — життя. Грубе, жорстке, але навіть у ньому вона зберігає людську гідність.
Далі сталося маленьке диво. Майже вночі на обхід зайшла Людмила Арсентіївна. Вона працювала на півставки, ми бачили її рідко, але це — місцева легенда. Їй уже 70, але на пенсію не відпускають. У неї золоті руки, пильне око й дивовижна лікарська інтуїція.
Людмила Арсентіївна присіла на край ліжка Світлани. Та ледве дихала — боялася. Але лікар оглянула, послухала, а потім погладила по голові.
— Ви така гарна жінка. І така розумничка.
Гарна жінка Світлана озирнулася. Це їй?
— У вас чудова вагітність. Тонус зняли. Тиск стабілізували. Через тиждень народите самі, хлопчик у вас буде 3100-3200, не більше. Гарний, розумний виросте. А ви розквітнете. Ви велика молодець, що вирішили народжувати. Це ваше щастя буде.
Ми всі втупилися в лікаря. Потім — на Світлану. Вона, здається, намагалася втягнути сльози назад.
— Дівчата, вам завдання, — сказала лікар, — підтримувати нашу Світлану Леонідівну, веселити, тішити й обрати ім’я синочкові. Не вибрала ще?
Світлана похитала головою. Не вибрала.
— Не хвилюйтеся. Прийшов ваш час. Це ваш час, Світлано. Ви будете молодою мамою, з розумним і добрим сином, який розмалює ваше життя знову. Жоден бруд вас не зачепить. І чоловік з’явиться. І дуже скоро. У вас вже є опора. Усе добре. Справді добре.
Наступного дня під час передач у нашу палату принесли величезний пакунок. А в ньому — емальовані судочки, до країв наповнені домашньою смакотою: млинці з сиром, деруни, підрум’янені кружечки печінкової ковбаски й сирники, що ще пахли піччю. Колишня свекруха Світлани постаралася на славу.
Ми з апетитом поглинали все це і не могли не помітити, як змінилася наша сусідка. Раптом стало видно, які у неї насправді очі — волошкові, прозорі, дуже живі. Вона розпустила свою гульку, і ми побачили, що в її волоссі нема жодної сивої ниточки — пшеничне, густе, живе. Схожа на Чурсіну. Так, справді гарна жінка.
Вона подзвонила свекрусі, а ми гуртом вигукували в трубку: «Дуже смачно!» Та зніяковіло сміялася, а Світлана радісно переказувала їй, що сина назвуть Германом. У палаті було багато світла — попри зиму, попри лікарню, попри всі негаразди.
Увечері Світлану повели на УЗД, і вже в коридорі іншого корпусу вона випадково зустріла свого однокласника Костю. Той саме прийшов провідати брата після операції. Не минуло й трьох хвилин розмови, як він сказав:
— А хто тебе зустрічатиме? Валентина Миколаївна? Та ви ж на таксі розоритесь. Давай я приїду. Я щойно «Логана» взяв — буде привід для першої поїздки. Все одно у відпустці. І взагалі — чоловік має приймати дитину. Тільки скинь мені есемеску, що лікарям треба. Їм теж коньяк? Чи тут варто обережніше?
До Нового року залишалося два дні. Сніг стелився по нашому лікарняному містечку, ніби пухнаста ковдра. Ми дивилися на нього крізь вікно з намерзлими шибками й бачили, як у невеликому кіоску навпроти корпусу якийсь чоловік поруч зі Світланою купував цілий пакет булочок. Вона озирнулася, усміхнулася і махнула нам рукою.
Життя справді любить правильні рішення…
