— Насте, хтось стукає в двері! — гукнув Петро, запалюючи гасову лампу. — Та ще й у таку негоду?
Анастасія відклала в’язання й прислухалась. Крізь шум дощу та завивання вітру долинув слабенький стукіт у двері. Такий тихий, що його легко було сплутати з гілкою, що билася об ґанок.
— Може, здалося? — глянула вона на чоловіка, але той уже рушив до виходу.
Крижаний порив вітру вдерся до хати, коли двері розчинилися. Анастасія поспішила за Петром і застигла на порозі.
На дерев’яному ґанку, освітлені тьмяним світлом лампи, сиділи четверо малюків, загорнуті в поношені пледи.
— Господи… — лише прошепотіла Анастасія, опускаючись перед ними навколішки.
Діти мовчали, але їхні перелякані очі говорили самі за себе. Дві дівчинки й два хлопчики, майже одного віку — не старші за рік.
— Звідки вони? — Петро підняв із підлоги згорнутий клаптик паперу. — Тут записка.
Він розгорнув промоклий листок і прочитав уголос: «Допоможіть їм… Ми більше не можемо…»
— Швидше, занось їх у тепло! — Анастасія вже притисла до грудей одного з хлопчиків. — Вони ж зовсім змерзли!
Хата наповнилась дитячим плачем і метушнею. Марфа, розбуджена шумом, спустилась із верхнього поверху й застигла на останній сходинці.
— Мамо, допоможи! — благала Анастасія, намагаючись водночас гойдати дитину й знімати з неї мокрий одяг. — Їх треба зігріти й нагодувати.
— Звідки вони взялись? — запитала Марфа, але не чекаючи відповіді, взялася розпалювати піч.
Семен з’явився слідом, і невдовзі всі дорослі були зайняті справами: хтось підігрівав молоко, хтось витягував чисті рушники, а хтось шукав у старій скрині дитячі речі, які роками зберігались на випадок дива.
— Настуню, ці дітки — як дар згори, — прошепотіла Марфа, коли перша тривога стихла, й малюки, зігріті й напоєні теплим молоком, заснули на широкому ліжку.
Анастасія не могла відвести від них погляду. Скільки ночей вона проплакала, мріючи про дітей? Скільки разів вони з Петром їздили до лікарів, щоразу повертаючись додому з усе меншою надією?
— Що робитимемо? — тихо запитав Петро, поклавши руку на плече дружини.
— А що тут думати? — втрутився Семен. — Це ж знак згори. Приймемо — і край.
— Але ж як бути із законом? Документи? — занепокоївся практичний Петро…
— У тебе ж знайомства в районi, — нагадав Семен. — Завтра ж вiдразу пiдеш i все оформиш. Скажемо, що це далекi родичi, яких бiльше нема.
Анастасiя мовчала. Вона сидiла бiля дiтей i обережно гладила їхнi маленькi голiвки, немов боялася повiрити, що все це є насправдi.
— Я вже вигадала їм iмена, — нарештi промовила вона. — Вiра, Катя, Iван i Єгор.
Тiєї ночi нiхто в хатi не зiмкнув очей. Анастасiя просидiла бiля саморобної колиски, не зводячи погляду з дiтей. Здавалося, що це може виявитися сном, i вона не наважувалась моргнути.
Вона прислухалась до тихенького дихання, до сонних причмокувань, i з кожним подихом в її серцi розквiтала квiтка надiї.
Чотири маленькi життя тепер залежали вiд неї. Чотири долi тiсно сплелись iз її власною, мов тонкi нитки в мiцну мотузку.
Небо за вiкном поволi свiтлiшало. Вiтер стих, краплi дощу ставали дедалi рiдшими. Крiзь хмари пробивались першi променi сонця, фарбуючи мокрi дахи сусiдських хат у нiжно-рожевi кольори.
Петро саме перевiряв упряж свого коня, коли Анастасiя принесла йому вузлик з їжею та свiжою сорочкою.
— Впораєшся? — тихо спитала вона, вдивляючись у його зосереджене обличчя.
— Не сумнiвайся, — коротко стиснув її плече i сiв у вiз.
Повернувся вiн уже надвечiр, коли сутiнки вкрили селише. Зайшов у хату, стягуючи мокру вiд поту сорочку, i поклав на стiл потрiпану папку.
— Тепер це офiцiйно нашi дiти, — сказав вiн i в його голосi прозвучала стримана гордiсть. — Нiхто не зможе їх у нас забрати. Довелося звернутися до старих друзiв, але вони знаються на своїй справi. Звичним шляхом це б зайняло роки.
Марфа мовчки перехрестилась i заходилась бiля печi, витягуючи глиняний горщик iз ситним супом.
Семен беззвучно поставив перед зятем кухоль iз димлячою брагою й на мить мiцно стиснув його плече — без слiв, але промовисто.
У цьому жестi було бiльше, нiж могли б передати будь-якi слова: повага, гордiсть, визнання його не просто чоловiком дочки, а людиною, що заслуговує довiри.
Анастасiя нахилилась над колискою, вдивляючись у чотири спокiйнi обличчя. Роками вона носила в собi бiль бездiтностi, нiби гострi колючки в серцi.
Кожна згадка про материнство, кожен погляд на чужих дiтей рiзав душу. А тепер… тепер сльози на її щоках були солонi вiд радостi, а не вiд втрат.
Чотири маленькi серця тепер билися поруч iз її власним, довiренi самою долею.
— Ось i став я в тебе багатодiтним батьком, — тихо сказав Петро, обiймаючи дружину.
— Дякую тобi, — вона притислась до його грудей, боячись, що будь-яке зайве слово зруйнує цю крихку радiсть.
Так минали роки, дiти дорослiшали, родина мiцнiла, та iнколи виникали труднощi…
— Та хай їм грець, тим правилам! — вигукнув Іван, грюкнувши дверима так, що старе шибко сумно дзенькнуло в рамі. — Я не збираюся гнити в цій глушині все життя!
Анастасія застигла, тримаючи миску. За тринадцять років вона жодного разу не чула, щоб її молодший син говорив таким тоном. Вона обережно поставила тісто на стіл і витерла руки об фартух.
— Що сталося? — тихо запитала вона, виходячи в сіни.
Іван стояв, спершись на стіну, обличчя його було бліде від люті. Поряд мовчав Петро, стиснувши кулаки, дихав важко, мов після бігу.
— Твій син вирішив, що йому навчання більше не потрібне, — прохрипів Петро. — Каже, що книжки — це марна трата часу. Хоче покинути школу і втекти в місто.
— І навіщо ті підручники? — крикнув Іван. — Щоб потім усе життя гризти землю на полі, як ви?
Обличчя Петра напружилось, очі спалахнули болем. Він зробив крок до сина, але Анастасія м’яко зупинила його, ставши між ними.
— Давайте поговоримо спокійно, без крику, — сказала вона, стримуючи сльози, що підступали від образи.
— Та що тут обговорювати? — Іван схрестив руки. — Я не один так думаю. Єгор мене підтримує. А дівчата просто бояться сказати, що теж мріють вирватися.
На порозі з’явилася Віра — висока, з розтріпаними пасмами, що спадали на бліде обличчя. Вона спокійно дивилася на родичів.
— Я чула, що ви сперечаєтесь, — тихо промовила вона. — Що сталося?
— Розкажи їм правду, — Іван уперся в сестру поглядом. — Признайся, що ховаєш під подушкою альбом із міськими пейзажами.
Віра злякано здригнулася, але не відвела очей. Кінчик її коси тремтів, коли вона випросталася.
— Так, я мрію вивчати живопис серйозно, — зізналася вона, дивлячись батькові в очі. — У місті є художнє училище, і мій наставник каже, що в мене талант…
— От бачите! — Іван аж підскочив. — А ви нас тримаєте тут, серед гною і картоплі! Поки світ іде вперед, ми топчемось на місці!
Петро різко видихнув, ніби отримав удар. Розвернувся і пішов надвір.
Анастасія проковтнула клубок у горлі, намагаючись не дати волі сльозам.
— Вечеря через пів години, — спокійно повідомила вона і повернулась до печі, де вже булькотів суп.
Увесь вечір родина мовчала. Катя з Єгором лише переглядалися. Іван жбурляв виделкою в тарілці. Віра дивилась в одну точку. Петро за стіл так і не сів.
Уночі Анастасія довго не могла заснути. Поруч рівно дихав у сні Петро, а вона згадувала той вечір, коли вперше побачила дітей на своєму порозі. Як годувала їх ложкою, як вчила разом з ними перші слова, як раділа кожному кроку…
Зранку все стало гірше. Єгор за сніданком спокійно заявив:
— Я більше не допомагатиму татові по господарству. У мене свої плани. Хочу займатися спортом серйозно, а не доїти корів.
Петро мовчки встав і вийшов. За хвилину за вікном загуркотів трактор.
— Ви хоч усвідомлюєте, що робите з батьком? — не витримала Анастасія. — Він же все серце вкладав у вас!
— А ми про це не просили! — раптом крикнув Іван. — Ви нам не батьки! Чому ми взагалі тут?
Настала тиша. Катя побіліла і вибігла з-за столу. Віра закрила обличчя руками. Єгор сидів, роззявивши рота.
Анастасія підійшла до Івана і подивилася йому в очі.
— Бо ми вас любимо. Більше за життя, — сказала вона майже шепотом.
Іван опустив очі, а потім вискочив за двері. За хвилину Анастасія бачила з вікна, як він мчить полем до лісу.
Марфа, яка мовчки стежила за всім, похитала головою.
— Це вік таке робить, доню. Минеться.
Але Анастасія відчувала: справа не лише у віці.
— Тату, зачекай! — Іван біг через поле, розмахуючи руками. — Я допоможу!
Петро зупинив трактор, витер піт з чола. День був гарячий, а роботи ще повно.
— Я сам упораюсь, — буркнув він, не обертаючись.
— Ну не будь упертим, — Іван поклав руку на його плече. — Разом швидше. Ти ж мене вчив.
Петро помовчав, потім кивнув і посунувся. Іван піднявся в кабіну, і трактор рушив з місця.
Минуло майже пів року з того моменту, коли все могло розвалитися. Пів року важкої праці, щоб повернути довіру.
У хаті на околиці села багато змінилося. Анастасія з подивом помічала, як діти, які нещодавно мріяли втекти, повертались — спершу тілом, а потім і душею.
Все почалось тієї ночі, коли Іван не прийшов додому. Його шукали всім селом до ранку.
Знайшли в лісовій сторожці — мокрого, тремтячого, з гарячкою і розгубленим поглядом.
— Мамо, — прошепотів він, побачивши Анастасію. І це одне слово змінило все.
Потім була довга хвороба. Іван марив, кликав її, а коли приходив до тями, тримав її за руку, мов боявся знову загубитися.
Віра першою усвідомила, як нерозумно вони себе вели. Вона принесла старі фотоальбоми і розповідала братам і сестрі родинні історії.
— Поглянь, Єгор, — казала вона, — ось тато несе тебе на плечах після того, як ти виграв свій перший забіг.
Єгор плакав мовчки.
Катя стала допомагати на кухні. Її похмурі малюнки змінилися яскравими акварелями з хатою, лугами, лісом. Один із малюнків навіть переміг у районному конкурсі.
— Я далі навчатимусь малювати, — сказала вона Анастасії. — Але хочу приїжджати додому. Це мій дім.
До часу випускного все настільки налагодилось, що Петро вперше за довгі роки щиро усміхався.
Він стояв у шкільному дворі, рівний і високий, і відчував гордість, коли по черзі викликали його дітей.
— Єгор Петрович — за спортивні здобутки! Віра Петрівна — переможниця літературного конкурсу! Іван Петрович — кращий юний механік! Катерина Петрівна — призерка художнього конкурсу!
Петрівни. Петровичі. Їхні.
Увечері влаштували справжнє свято. Родичі, сусіди, друзі — хата дзвеніла від сміху.
— Мамо, — прошепотіла Віра, обіймаючи Анастасію, — я вступаю до художнього. Але житиму вдома, доїжджатиму. Це недалеко.
— І я теж, — додав Іван. — Навіщо гуртожиток, коли в нас такий дім?
Анастасія усміхнулася крізь сльози. Петро підійшов і обійняв її за плечі.
— Все налагодилось. А вісімнадцять — самі вирішать, ми не стримуватимемо, — прошепотів він.
Вона дивилася на своїх дітей — дорослих, але ще своїх — і думала про той вечір, коли доля вперше постукала в їхні двері.
Марфа з Семеном вже дивились з фото на стіні — вони пішли нещодавно, але встигли побачити, як внуки виростають добрими людьми.
Село вже засинало, тільки цвіркуни стрекотіли, та лунали далекі голоси молоді.
Анастасія вийшла на ґанок, загорнувшись у стару хустку, і підняла очі до неба, усіяного зорями, як монетами в темряві.
Вона всміхнулася і подумки подякувала Всесвіту.
Половиці рипнули — поруч став Петро.
— Про що думаєш?
— Про те, що родина — це не кров. Це любов. Просто любов.
У темряві лунали голоси їхніх дітей, які поверталися додому. Туди, де їх любили найбільше у світі.
