Анна Федорівна важко зітхнула, підставляючи ще одну каструлю під впертий струмочок води, що пробивався крізь дірявий дах.
— От же лихо якесь… — прошепотіла вона, поглядаючи в стелю, ніби намагаючись розгледіти саме небо крізь тріщини. — І коли вже тому край буде? Доще, як скажений, ллє й ллє без упину! Невже там, на небесах, у самого Господа стріха протікає?
Якщо раніше, під час злив, їй вистачало двох тазиків, то тепер довелося озброїтися цілим арсеналом: чотири відра, казанок і навіть стара емальована миска — все йшло в діло.
— Лише б дах не обвалився… — зітхнула вона, окидаючи поглядом похилені балки. — А то ще придавить мене, і ніхто й не знайде під цими руїнами!
Звичним жестом, ніби відганяючи злі думки, бабуся перехрестилася широко, аж раптом зовні гримнув такий гуркіт грому, що аж шибки на вікнах задрижали.
— Ой, Господи, помилуй! — вигукнула вона, судомно стискаючи на грудях хрестик. — Що ж це таке? Років двадцять, не менше, не пригадую такого урагану!
Анна Федорівна давно звикла вести довгі бесіди сама з собою — точніше, з котом, який, втім, ніколи її не слухав. Сірий вусатий охоронець сидів на печі, блимаючи в сутінках зеленими очима, мов дві жарини.
— Що, налякався, мохнатий? — лагідно промовила вона. — Не бійся, від грози ми з тобою не пропадемо. Я й не таке переживала…
Та не встигли слова злетіти з її губ, як двері рипнули, і на порозі з’явилась висока чоловіча постать, залита дощем. Бабуся скрикнула й відсахнулася, серце застукотіло, мов навіжене.
— Не бійся, матінко, — пролунав хрипкий голос. — Я з миром.
Вона придивилась: перед нею стояв змарнілий чоловік, обличчя бліде, а в очах — втома й біль.
— Ну, коли з миром — заходь, зігрійся, — пробурмотіла вона, поступаючись убік.
Незнайомець зробив кілька кроків і раптом, ніби підкошений, впав на табурет, важко дихаючи.
— Мені б… попити… — прохрипів він.
Вона хутко зачерпнула дерев’яним ковшем яблучного квасу з дубової бочки й подала йому. Чоловік жадібно випив усе до краплі, поставив ковш і заплющив очі, наче збирав сили.
— Ви не бійтеся мене, — мовив він нарешті. — Так сталося, що я втік… аби довести, що не винен. Та далі йти вже не можу — поранений я. Можна у вас пересидіти? Хоч у погребі, хоч на горищі…
Анна Федорівна повільно наблизилась, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Ну, коли правду кажеш — залишайся. А якщо брешеш — Бог тебе покарає, — суворо мовила вона і махнула рукою в бік задньої кімнати. — Он там вільне місце. Влаштовуйся.
Незнайомець, який назвався Миколою, ледве дотягнувся до ліжка і впав на нього, відчуваючи, як свідомість починає зникати. Відкинув полу мокрої роби — весь бік був залитий темною кров’ю.
— Чорт забирай… — прошепотів він крізь зуби.
З величезним зусиллям стягнувши з себе грубий одяг, він упав на подушку, відчуваючи, що не засинає, а провалюється кудись у безодню.
Як тільки його повіки зімкнулися, до кімнати увійшла господиня з тазом теплої води. Окинувши його поглядом, вона похитала головою, обережно промила рану, переконалася, що вона наскрізна, а потім змастила густою пахучою маззю з трав.
— Спи, рідненький, — тихо прошепотіла вона. — Зараз тобі це найпотрібніше.
Микола прокинувся від яскравого сонячного промінчика, що бив просто в обличчя. Ніщо не нагадувало про вчорашню бурю — за вікном щебетали пташки, а повітря було свіже й прозоре. Він навіть на мить забув, де знаходиться. Але пам’ять швидко повернулася, і він спробував підвестися.
Раптова біль пройняла бік, і в ту ж мить, наче за помахом чарівної палички, двері відчинилися — на порозі стояла Анна Федорівна.
— Прокинувся! Ну, слава Богу! — зраділа вона. — Не поспішай вставати, ще полеж. Рана свіжа — їй треба зростись.
— Бабусю, скільки я проспав? Годин з вісім? — хрипко запитав він.
Вона розсміялася, і в її сміху відчувалась теплота, майже материнська…
— Більше доби, синку! Ну що, може, перекусити хочеш?
Тільки тепер Микола усвідомив, наскільки він голодний — здавалося, міг би з’їсти все, що завгодно.
— Ще й як!
— Ну то рушаймо потихеньку.
Він обережно підвівся і, на диво, зрозумів, що біль не такий вже й гострий, як очікував.
Бабуся накрила стіл, поставила перед ним велику миску паруючих щів, горщик зі сметаною і щедрий шмат свіжого хліба. Микола кинув погляд на скромну порцію з певним жалем, але господиня лише всміхнулася:
— Не поспішай, синку. Якщо впораєшся — в мене ще й картопелька в печі доходить.
Він почав їсти з такою жадібністю, якої не відчував уже давно. Анна Федорівна сіла навпроти, уважно за ним спостерігаючи.
— Мене Анна Федорівна звати, а тебе як?
— Микола.
— Цікаво… — протягнула вона, замислившись.
Наполовину спорожнивши миску, він зрозумів, що ситий, але, за звичкою, продовжував їсти. Тим часом бабуся подала кухоль темного відвару.
— Випий. Гіркий, але корисний, особливо для тебе.
Він понюхав, зморщився, але зробив ковток — і навіть на мить не припустив, що вона може бажати йому зла.
— Ну що, Миколо, тепер розповідай свою історію, — тихо мовила вона.
Відсунувши миску, він зітхнув і почав:
— Та й особливо нема чого розповідати. Було у мене все: дім, сім’я, достаток. А потім дружина вирішила, що я їй більше не потрібен, а от мої гроші — дуже навіть. Уночі вони з коханцем… випадково, сподіваюся, збили людину й утекли. Потім вона дала свідчення, нібито за кермом був я. Її залицяльник — журналіст, зв’язки має. За день мене засудили, і я три місяці вже відсидів. Далі залишатися не міг — треба було знайти одну людину, яка допоможе. Втекти вийшло, але як добратися до нього — ще не знаю.
— Якщо все так, як кажеш, — правда переможе, — з впевненістю сказала бабуся.
— Ех, Анно Федорівно, мені б вашу віру… — гірко всміхнувся він. — Я думав, що з грошима тебе всі поважають. А як біда — всі розвертаються. І не через вину — просто так…
Господиня підвелася, прибрала посуд і дістала з тумби потерту колоду карт. Микола здивовано спостерігав, як вона розкладає їх, щось шепочучи. Потім зібрала й уважно подивилася на нього.
— Через три дні маєш іти. Якщо вийдеш у призначену мить — дійдеш до свого.
Він ніколи не вірив у ворожіння, але в її голосі було щось таке, що змусило замовкнути.
Вона знову розклала карти, ще раз, потім заговорила:
— Народився ти далеко, єдина дитина в родині. Батьки живі, сидять там, на лавці біля хати, вглядаються в дорогу й плачуть. Чекають. А син не поспішає… І не через в’язницю, а бо раніше теж не поспішав.
Миколу накрила хвиля сорому. Все так і було — гроші надсилав, але приїздив востаннє три роки тому.
— Жінка в тебе красива, тільки от… брехуха. І чоловіків у неї вистачало — до тебе, при тобі… Та й дитини твоєї не захотіла. Син у тебе міг бути. Але не судилося.
Він опустив голову. Здавалося, ця звичайна бабуся знала про нього більше, ніж він сам.
Він сидів, ніби приголомшений блискавкою. Думки плуталися. А він же підозрював! Свєта тоді казала, що якісь «жіночі недуги» і перебралась до гостьової кімнати. І в клініку їздила часто, навіть там ночувала. Все ж було перед очима, а він… заплющив.
— А друг твій шукає тебе, — продовжила бабуся, перебираючи карти. — Уже до нього приходили. Але він допоможе. Простить, навіть не згадає, як ти його тоді образив.
Микола аж похитнувся на стільці.
Ну добре, припустимо, вона просто уважна. Але звідки їй знати про Ларису? Про те, як він залишив сестру друга заради Свєти? Як та виїхала зламаною? Як з другом тоді билися, ледь кістки не переламали, а потім… помирилися?
Завжди думав, що це Лариса його вмовила пробачити.
Бабуся зібрала карти. Він зітхнув:
— Неймовірно…
Вона розсміялася — дзвінко, по-молодому, ніби не бабуся, а дівчина.
— А що ти думав? Колись мене знали по всій області — найкраща ворожка була! Тепер… — махнула рукою. — Тепер не гадаю. Не хочу. Надто важко чужі долі бачити, Миколо. Бо рідко хто приходить, коли все добре. А коли вже край. А що думаєш, тоді бачиш? Фінал.
Грім загримів просто над хатою — ніби підтвердження її слів.
— Та скільки ж можна! — вигукнула Анна Федорівна, розводячи руками. — Вже тиждень грози, як наврочені! Коли вже ця катавасія скінчиться?
Кіт стрибнув на піч і згорнувся клубочком. Микола ж із подивом дивився, як господиня спритно розставляє миски — точно знає, де капає. І таки справді: крап-крап, грім — і вечір тривав далі.
— У селі майже нікого не лишилось, — зітхнула бабуся. — Колись, як приїздили з міста до мене — могла попросити, то й допомагали з дахом. А тепер просити нікого. Думаю: що раніше станеться — я помру чи стеля обвалиться?
Минуло три дні. Микола оклигав, рана загоїлася. У селі нових облич не було — тільки роз’їзний магазин проїхав. А на світанку четвертого дня бабуся розбудила його:
— Пора, Коля. Їдуть уже.
Він легко підвівся — тіло слухалося. Міцно обійняв стареньку:
— Ще побачимось. Дякую вам…
— Іди вже, — буркнула вона, відвертаючись, — а то розплачусь. Побачимось, я в цьому певна.
Вона пояснила, як пройти городами до станції, на що краще сідати — на автобус чи електричку. І довго стояла на порозі, вдивляючись у вранішню темряву, в яку він зник.
— Що за напасть… — пробурмотіла. — Літо цього року дивне…
Вона вилила воду з відер, якими носила з криниці. На стелі — нові плями. Та недовго ще той дах триматиметься…
Злива раптово скінчилась. Усе літо було скажене: зранку спека, потім — злива, а ввечері знову парко.
Анна Федорівна зібрала миски, вилила воду, вийшла надвір — і завмерла.
До хати під’їжджав… не просто автомобіль — махина! Вантажівка з якимось кошиком зверху. А за нею — чорна легковушка.
— Невже війна? — прошепотіла, хрестячись.
Машини зупинились. У кузові — дошки, упаковки, щось червоне. Із легковика вийшов…
— Микола!
Відро з гуркотом впало. Вона кинулася до нього.
— Добридень, Анно Федорівно! — він сяяв. — Казав же — скоро побачимось!
— Скоро, кажеш… — фиркнула. — Три місяці — це в тебе «скоро»?
— Це вже не від мене залежало. Знову взяли, поки друг усе вирішував. Але тільки на місяць — поки слідство. Я не сам приїхав!
Він відчинив двері авто. Звідти вийшла молода жінка, сором’язливо усміхнулася:
— Добрий день.
Вечеряли просто неба. Лариса, Анна Федорівна й Микола наготували на всю бригаду — три великі каструлі. Поки Лариса сервірувала, бабуся розкладала карти. Коля сів поруч:
— Ну що там?
— Кажуть, правильно зробив, що повернувся й виправив помилку. — Вона прищурилася. — Через твою жорсткість усе тоді й покотилось. Але… — Микола напружився. — Женитись надумав?
— Та хоч сьогодні! Але боюся — вона відмовить.
— Не відмовить. — Бабуся хитро всміхнулась. — Дитині ж без тата не годиться на світ з’являтись.
Коля остовпів. Поглянув на Ларису. Вона знітилась, але посмішка не сходила з обличчя.
Пізно ввечері, коли бабуся спала, а всі відпочивали, Лариса й Микола сиділи в машині.
— Лар… — озвався він, не зводячи погляду зі стелі. — Як дивишся на те, щоб пов’язати життя з колишнім в’язнем?
Вона здивовано повернулась, але він продовжував дивитися в зоряне небо.
— Це… пропозиція? — прошепотіла.
— Ну так.
— Гм… — вона вдавано насупилась. — Перспектива сумнівна: чоловік по тюрмах, а я з дітьми… — Зітхнула й відвернулась до вікна.
Микола сіпнувся, вдарився головою об дах. Лариса розсміялась:
— Та, дурнику, звісно, так! Я ж стільки років цього чекала. Хоча… — зробила сумне обличчя, — думала, буде обручка, квіти…
— От леле! — Він вискочив з машини, озирнувся, вихопив першу-ліпшу лілію з клумби й влетів назад. — Квіти! Кільце — завтра. І ще… — раптом серйозно додав, — поїдемо до моїх батьків.
— Звичайно, поїдемо.
Анна Федорівна, яка спостерігала з літньої кухні, усміхнулася й перехрестилася:
— Ото й добре. Тепер усе на своїх місцях.
