Літнє кафе біля озера виглядало затишно: дерев’яні лавки, гірлянди ліхтариків, у повітрі витав аромат диму та спецій. М’яке світло лампочок відбивалося у шибках, а здалеку доносився дитячий сміх і приглушена музика.
Крістіна сіла навпроти чоловіка. Вперше за довгий час вона почувалася не співробітницею, не домогосподаркою, не людиною зі списком справ, а просто жінкою. Це був їхній перший вихід удвох після весілля, яке відбулося всього два місяці тому.
— За нас, — сказав Олексій, піднімаючи склянку з компотом. Алкоголю він не вживав зовсім.
Крістіна усміхнулася. Він був у світлій лляній сорочці, яку вона подарувала йому на день народження — тканина вигідно підкреслювала його засмагу, а погляд здавався м’якшим.
Вони замовили шашлик на двох, додали лаваш, овочі-гриль і по чашці чаю. Розмовляли про плани на літо, ремонт у ванній, згадували кумедні історії з дитинства.
Здавалося, вечір обіцяє бути теплим і спокійним.
Коли офіціант приніс рахунок, Олексій переглянув чек і пробурмотів:
— Я вже приблизно знаю, скільки за себе. Ти ж з’їла три шматочки шашлику, а я два. Перекинеш потім, добре?
Крістіна завмерла. Серце стиснулося. Тінь торкнулася її обличчя. Усмішка приховала розгубленість.
— Звичайно… — прошепотіла вона, не дивлячись йому в очі.
«Просто педантичний. Просто любить рахувати», — заспокоювала вона себе дорогою додому, дивлячись у вікно авто, де ліхтарі миготіли, як тривожні думки.
Але це був не поодинокий випадок. Олексій вибудував цілу систему, яку називав «фінансова прозорість». У ній не залишалося місця для спонтанності, жестів турботи чи відчуття «ми». Усе ділилося на «твоє» і «моє».
У супермаркеті він впевнено клав до кошика банани, пасту, гель для душу й туалетний папір. Але біля каси відходив убік:
— Ти плати. У мене готівка закінчилась. Потім розберемося.
Удома він розкладав чек, підкреслював ручкою:
— Макарони — навпіл. Сік — твій, я ж його не п’ю. Туалетний папір — спільний, отже 50/50.
Спершу Крістіна навіть сміялась, коли він створив таблицю в Excel. «Жартує», — думала вона. Але жарт не закінчувався. Щотижня з’являлися нові стовпчики: «Проїзд», «Сніданки», «Гості». Він записував, хто приходив і хто за них платив. Навіть свічки на романтичний вечір були поділені по розділах.
— Ти не проти, якщо я все фіксуватиму? — якось запитав він, показуючи екран з таблицею, як винахідник своє дітище.
— Ем… Якщо тобі так спокійніше…
Вона не перечила. Не хотіла виглядати дріб’язковою. Не хотіла сварок.
Та вони приходили самі. Тихо. Як краплі, що точать камінь.
— Дивись, я підбив підсумки за минулий місяць, — сказав Олексій, роздруковуючи аркуш витрат. — Виходить, ти мені винна 6930 гривень. Усе позначено.
— За що саме?
— Ну… поїздка до моєї мами. Ти ж у потязі їла пиріжок. Я купував два, ти з’їла один, але платив я. Ще — подарунок тітці. Ти ж вручала їй квіти?
— Це… твоя тітка, Льош…
— Так, але ж і від тебе також, правда?
Усередині щось тріснуло. Її прояви любові перетворилися на цифри. Її підтримка — у борг. Те, що було теплим, ставало холодною звітністю.
Остання крапля
Одного дня вони збиралися до його племінника, хлопчику виповнювалося вісім. Олексій вийшов із кімнати з пакетом і купюрою:
— Ось, на подарунок. Половину потім переведеш — 850 гривень. Нормально?
— Це ж твій племінник, Льош… — голос Крістіни здригнувся.
— І що? Ми ж сім’я. Тож від нас обох. Це справедливо.
Вона мовчки взяла гроші, але всередині щось зламалось. На святі вона усміхалась, фотографувала, хлопчик радів, родичі тисли руки: «Яка в тебе чудова дружина!» — казали йому.
А всередині Крістіна відчувала, як вигоряє. Все, що було близьким, втрачало цінність під вагою дріб’язкових підрахунків.
Тієї ночі вона не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, відчуваючи холод простирадла. І вперше усвідомила: справа не в грошах. Справа в тому, що її більше не бачать.
Розв’язка
Кілька днів потому, коли Олексій вийшов у магазин, Крістіна шукала документи. Його ноутбук був увімкнений. Серед файлів — таблиця з назвою «Крістіна: особисті витрати».
Вона відкрила її.
10.04 — лимонад на прогулянці — 95 грн
12.04 — таксі до її лікаря — 320 грн
15.04 — морозиво її племінниці — 110 грн
25.04 — шампунь, яким користується тільки вона — 450 грн
01.05 — шашлик, з’їла більше — 380 грн
Унизу жирним: Сума до повернення: 12 085 грн.
Крістіна сиділа мовчки. Довго. Її руки тремтіли не від гніву, а від нового усвідомлення. Усе особисте стало рядками. Цифрами. Наче вона — інвестиція, яка має окупитися.
Коли Олексій повернувся, вона закрила ноутбук.
— Льош…
— Га?
— Ти справді вважаєш нормальним вести таку таблицю? За лимонад, морозиво, квіти?
— Ну… так. Це чесно. Я ж не вимагаю все одразу. Просто фіксую. Щоб потім не було непорозумінь.
— А любов? Турбота? Ти ж не записав, як я доглядала за твоєю мамою в кризі. Або як ночами допомагала з твоїми звітами. Де це в таблиці?
Він знизав плечима:
— Це не витрати. Це — життя.
— Ні, Льоша. Це була любов. Але вона не вижила в твоїй бухгалтерії.
За тиждень вона поїхала. Без скандалів. Без істерик. Просто зібрала речі й залишила на кухонному столі записку:
«Я — не рядок у таблиці. Я — людина.»
Вона оселилась у подруги, а згодом орендувала однокімнатну на околиці. Невеличка, але її. Тут не було підрахунків цукру чи спожитої води. Можна було просто жити. Без пояснень.
Вона працювала, перекладала, читала, сміялась. Іноді сумувала. Але поверталась до себе.
Місяць тому вона зустріла Артема в книгарні. Він приніс їй чай у термосі. Потім запросив на прогулянку. Вони говорили про все. І він жодного разу не спитав: «Скільки ти з’їла?»
— Я заплачу, — сказав він у кафе, коли вона потягнулась до гаманця.
— Точно? — невпевнено перепитала вона.
— Звісно. Мені приємно.
А вчора їй прийшло повідомлення від Олексія:
«Ти не перекинула за шашлик у травні. 184 гривні.»
Крістіна прочитала. Мовчки видалила чат.
І вперше за довгий час — усміхнулась.
