— Аліночко… Мені треба поговорити з тобою відверто. Відчуваю — мій час близько. Ти повинна знати правду. Навіть якщо після цього зненавидиш мене, — прошепотіла Марія Вікторівна, міцно стискаючи руку Аліни.
Аліна застигла. «Аліночко»? Відтоді, як вона вийшла заміж за її сина, свекруха називала її хіба що «бездітною потворою», «нікчемною дружиною» або «розлучницею». Ніколи — лагідно. А тепер — ніжне ім’я, тремтіння в голосі, сльози на очах. Може, смерть і справді змушує людину дивитися правді в очі? Можливо, перед кінцем Марія Вікторівна нарешті розкаялася.
Аліна працювала медсестрою в цій лікарні, куди свекруха потрапила з тяжким інфарктом. Шанси на одужання були мінімальні — про це пошепки говорили лікарі. З колишнім чоловіком, Андрієм, вона не бачилася вже кілька років. Він, мабуть, не приїжджав до матері, або ж їхні зустрічі просто не збіглися. Аліна не переймалася. Після того, як він покинув її, розбив серце й життя, вона не хотіла навіть чути його ім’я.
Все почалося з вагітності. Аліна мріяла про дитину, але чоловік був холодний. Він бурчав, що в них немає грошей, що сім’я — це тягар, що йому доведеться тягнути все на собі. Вона обіцяла працювати вдома, не сидіти на шиї, але він лише відмахувався. А його мати… Марія Вікторівна дивилася на неї з презирством, натякала, що Аліна «навмисно завагітніла, щоб прив’язати сина».
Коли настав час пологів, лікарі раптово вирішили робити кесарів розтин — хоча жодних медичних показань для цього не було. Аліна намагалася додзвонитися до свекрухи, адже та була завідувачкою пологового відділення. Можливо, вона б втрутилася? Але Марія Вікторівна не відповіла. Після операції Аліні сказали: «Дитина померла в утробі». Це було, наче удар ножем. Її донька — та, кого вона вже називала Катрусею, — зникла. У той день Аліна перестала вірити у світ, справедливість і любов.
Шлюб розпався. Андрій звинувачував її у «слабкому здоров’ї» та «нездатності бути матір’ю». Його мати підтримувала його, ще більше ранячи Аліну. Зрештою — розлучення, де винною оголосили її. Вона залишилася сама, з розбитим серцем і порожнечею всередині.
І ось тепер Марія Вікторівна лежала в тій же лікарні, потребуючи догляду. Ні сина, ні його нової дружини поруч не було. Здається, старість зробила її непотрібною навіть власній родині.
— Не кажіть так, Маріє Вікторівно! Ви обов’язково одужаєте! — намагалася заперечити Аліна, але та лише слабо махнула рукою.
— Ні… Все скінчено. Ти й сама це відчуваєш. Але ти — добра жінка. Я помилилася, коли не підтримала тебе. Коли стала на бік сина… Ти повинна знати, Аліночко… Кесарів розтин тобі зробили не просто так.
Серце Аліни завмерло. Вона завжди підозрювала, що щось було не так. Але почути це зараз…
— Твоя дитина… вона не померла. Її підмінили. Твою доньку… мою онуку… віддали на удочеріння в заможну сім’ю.
Світ закрутився. У вухах задзвеніло, ноги підкосилися. Аліна схопилася за край ліжка, щоб не впасти. Перед нею більше не лежала хвора жінка — перед нею був той, хто вкрав у неї найдорожче.
— Чому?.. — видушила вона, голос тремтів, як струна на межі розриву.
— Андрій не хотів дітей. Ти ж знала… Він тільки починав кар’єру. Боявся, що дитина завадить. Що ти вимагатимеш аліменти, якщо він піде. Що будеш «тягнути його вниз». Він умовив мене… Я мала все влаштувати. Зробити так, щоб ти повірила, ніби дитина померла. Я погодилася… заради його майбутнього. Хотіла, щоб він став успішним. А тепер… перед обличчям смерті… я бачу, яку вину несу. Чи зможеш ти мене пробачити?
— Як ви могли?! — вирвалося в Аліни. Сльози котилися щоками, але вона навіть не відчувала їх. — Де вона? Де моя донька? — запитала, ледве вимовляючи кожне слово. Біль стискав груди, як лещата.
— У тумбочці… там блокнот… На першій сторінці — адреса… — прошепотіла свекруха. — Але, Аліно… він тепер дуже впливова людина. Він не віддасть тобі дівчинку. Він захистить свою сім’ю будь-якою ціною…
— Це ми ще побачимо, — крізь стиснені зуби відповіла Аліна.
Її руки тремтіли, коли вона відчинила тумбочку та схопила записник. Вирвавши аркуш з адресою, різко розвернулася і майже вибігла з палати.
— Аліно… прости мене… — долинув хрипкий голос позаду.
— Бог простить, — кинула вона, не озираючись.
Вона більше не могла залишатися поруч із цією людиною. З тією, хто зруйнував її мрію, материнство, щастя. Тепер у її голові була лише одна думка — побачити дочку.
П’ять з половиною років! Вона вже така доросла… Жива… Сльози знову навернулися на очі, але Аліна швидко їх витерла й майже бігом попрямувала до кабінету керівництва. Кинула кілька слів про термінову справу, навіть не пам’ятаючи, як пояснила свій раптовий відхід. Дорога до зазначеної адреси минула, наче в тумані. І ось вона стоїть біля воріт величезного особняка, усвідомлюючи, що просто так зайти й забрати дитину неможливо. Поволі доходило, що для самої дівчинки це буде справжнім шоком. Вона ж давно звикла до іншого життя, до іншої мами… Але хоча б побачити її… Хоча б на мить…
На ґанку її зустрів чоловік. Він був високим, привабливим, але в його погляді читався крижаний холод. Із глибини двору лунав дитячий сміх, і серце Аліни стислося. Воно рвалося туди, до доньки…
— Ви прийшли влаштовуватися нянею? — запитав він, уважно її розглядаючи.
— Нянею? — перепитала Аліна, не відводячи очей від двору, звідки лунав дитячий голос.
— Хіба ні? — чоловік злегка насупився.
— Сергію? — тихо вимовила вона, і він кивнув. — Я прийшла не як няня… Я прийшла за своєю донькою… — обличчя Сергія миттєво зблідло, напружилося, щелепи стиснулися. Він дивився на неї так, ніби прагнув розчавити одним поглядом. Але Аліна не відступила. — Це довга історія… Будь ласка, вислухайте мене… — сльози котилися по щоках, та вона говорила без упину. Розповіла все: як чоловік, найдорожча колись людина, умовив свою матір позбутися дитини, як її обманули, змусивши повірити, що донька померла. — Я не знала… Думала, її вже немає… Мені було страшно… А тепер…
— Я не віддам вам Катю, — різко перебив її Сергій. — Вона — моє все. Вона — моє життя.
Катя… Саме так Аліна хотіла назвати свою доньку. Сльози хлинули з новою силою. Її ноги тремтіли, але вона трималася. Сергій міг виставити її за ворота, викликати охорону чи поліцію… Та він мовчав і слухав.
— Заходьте до будинку, — нарешті промовив він. — Пригощу вас чаєм і розповім свою історію…
Вона кивнула, хоча серце прагнуло туди, де була дитина. Усередині розкішного дому Аліна відчула смуток. Вона зрозуміла, що ніколи не зможе забезпечити доньці таку розкіш. Одяг, умови, іграшки — все це було надто далеким від її реальності. Чи зможе вона зробити Катю щасливою? Так, віддасть їй усе, але чи цього буде досить? Краєм ока помітила ігрову кімнату з ляльковими будиночками та дорогими іграшками. На кухні, за чашкою чаю, Сергій почав говорити.
— У моєї дружини було безпліддя. Ми мріяли про дитину, і раптом нам зателефонували з пологового. Сказали, що є дівчинка, від якої відмовилася мати. Ми навіть не вагалися, одразу почали оформлювати документи. Дім наповнився щастям. Ми стали батьками. А коли Каті виповнилося три роки, дружина померла від серцевого нападу. Це було, як грім серед ясного неба. Минуло вже два з половиною роки, а я досі не можу змиритися. Катя постійно питає, коли мама повернеться з небес. Це боляче… Вона чекає маму, але не вас…
Серце Аліни розривалося. Вона поставила чашку і піднялася. Через матове скло побачила дівчинку — свою копію. Їй хотілося кинутися до неї, але не можна. Не можна лякати дитину. Катя любить свого батька.
— Ви казали, що шукаєте няню, — впевнено мовила Аліна.
— Няню, але не вас… — Сергій похитав головою. — Ви не зможете стриматися. Я не можу вам довіряти. А раптом захочете викрасти її?
— Викрасти? Ні! Клянусь! — майже вигукнула вона. — Я прийшла забрати її, але тепер розумію, що в неї своє життя. Я не хочу ламати її світ, але прошу… Дозвольте бути поруч. Дозвольте стати нянею!
— Відповім через два дні, — сухо сказав він.
Два наступні дні стали для Аліни мукою. Вона стримувала себе, щоб не піти в поліцію й не вимагати повернути доньку. Але розуміла: це не вихід. Потрібно бути мудрішою — заради Каті.
Коли Сергій зателефонував, у його голосі чулася напруга. Він погодився на поступки, але за умов: Аліна підпише договір, де зобов’яжеться ніколи не розповідати Каті, що вона її мати, пройде консультацію психолога і здасть ДНК-тест. Лише після цього він візьме її на роботу нянею. Аліна без вагань погодилася. Вона й так знала, що Катя — її донька. Дівчинка була її дзеркальним відображенням. Але Сергію потрібні були докази.
Коли результати аналізів підтвердили спорідненість, а психолог запевнив, що Аліна здатна контролювати емоції, Сергій вручив їй договір. Вона не стала читати — одразу підписала. Того ж дня чоловік познайомив Катю з новою нянею. Для Аліни це був найщасливіший момент у житті. Спершу вона працювала два через два, але за місяць Сергій наполіг, щоб вона звільнилася з лікарні й переїхала до них.
— Ви подобаєтесь Каті, — казав він. — Вона тягнеться до вас. Постійно будете разом — це краще для неї.
Аліна навіть хотіла працювати без грошей, але Сергій наполіг на оплаті, посилаючись на договір. Вона прибирала, готувала, прала й проводила з Катею майже весь час. Кожна усмішка дівчинки розривала їй серце від любові. Та вона стримувалася — не можна було назвати її донечкою чи обійняти так, як хотілося.
Минуло вісім місяців. Сергій почав довіряти. Він бачив, як Аліна піклується про Катю, як щиро її любить, і розумів: вона не відніме в нього дитину. Він почав більше з нею спілкуватися, запрошував на прогулянки садом. Вони знаходили спільні теми, ділилися думками. Непомітно для себе Сергій почав відчувати теплі почуття до цієї жінки, але не знав, як вона відреагує.
У день народження Аліни він поводився так, ніби нічого не знає. Та ввечері він і Катя влаштували сюрприз: запросили на чай із тортом, а дівчинка, соромлячись, простягнула їй маленьку коробочку з бантиком.
— Тато розповів мені правду, — тихо сказала Катя, опустивши очі. — Ти моя мамуся, яка спустилася до нас із небес.
Аліна завмерла. Серце калатало так, що вона ледве дихала. Сльози котилися по щоках. Вона глянула на Сергія, а той лише усміхнувся.
— Але мама й тато повинні бути одружені, правда? — підняла на неї очі Катя. — Тато хоче одружитися з тобою! Ти згодна, мамо?
Аліна не стримала сліз. Вона обіймала доньку, вдихала її запах, цілувала волосся, притискала до себе. Катя була найдорожчим скарбом.
— Люблю тебе, — прошепотіла дівчинка. — Дякую, що спустилася до нас. Але ти ще не відповіла…
— Буду, — всміхнулася крізь сльози Аліна. — Звісно, буду.
Сергій обійняв обох — свою маленьку принцесу та жінку, яка стала частиною їхньої сім’ї. І в ту мить Аліна зрозуміла: її життя нарешті набуло сенсу.
