Тамара міцно тримала серп, але її тіло вже не слухалося. В очах потемніло, і підступила різка нудота — вона зрозуміла, що до непритомності залишилися секунди. Постійний голод спричиняв перманентну нудоту. Жати, жати врожай, поки не впадеш, інших варіантів немає… Вона розмахувалася всім тілом, свідомість згасала, а друга рука автоматично хапала зрізаний пучок жита. Ще змах! Ще! Ну ж бо! Будь відважнішою! Будь сильнішою за голод, холод землянки та війну! І Тамара працювала понад ті сили, що відміряв їй Бог. Але ось поле жита похитнулося так сильно, що синє небо над головою злетіло широкою атласною стрічкою вгору, зникло в темряві, туди, куди не доходить жодна думка чи почуття… І Тамара впала в колюче від сухості жито.
Вона не могла сказати точно, скільки пролежала без свідомості. Ніхто не намагався підняти її або хоча б піднести води, хоча поруч працювали й інші евакуйовані жінки, серед яких були й підлітки, по суті діти, а також літні бабусі. Просто ні в кого з них не було сил. Як і Тамара, вони були повністю виснажені, працювали за межами можливостей, і лише думка про перемогу змушувала їх знову вставати після голодного непритомності. Якщо вони не будуть працювати, то солдатам, які захищають їхню батьківщину, не буде чого їсти.
Жіночі плечі та праця дитячих рук — ось що наближало перемогу. Тремтячі материнські долоні, які більше не мали права бути слабкими… Це вони підтримували країну, що загрузла в червоній калюжі, стояли невидимо позаду своїх воїнів, даючи їм їжу, спорядження, дах і надію. Вони — матері, пильним яструбом стежать за своїми дітьми. Без їхньої турботи, підтримки та захисту жодна дитина не зможе встати на ноги і йти, йти, йти… Так уявляла Тамара. І якщо вона опустить руки, якщо спіткнеться перед труднощами і боягузливо помре, то хто буде їх підтримувати? Хто ще зможе вирвати своє серце і віддати воюючому солдату, аби тільки той переміг, аби дійшов до фінішу?.. Не для себе він воює і не для себе рве жили Тамара, а для майбутнього нащадків.
І Тамара встає і знову береться за серп. Раз-два! Раз-два! Поле вкрите житніми снопиками. Сонце пече. Війна далеко, але тут, у тилу, добре чутні її відлуння. Все на фронт, все на фронт, а вони нічого, обійдуться… Аби тільки перемогли ворога.
Тамара з дочками евакуювалися з Ленінграда останнім поїздом, прямо перед самою блокадою. Чоловік затовк їх у переповнений вагон. У чому стояли, в тому й поїхали, встигли прихопити тільки розібрану швейну машинку і мішок сухарів.
— Я за вами приїду. Чекай, — говорив їй чоловік, цілуючи. Тамара судомно хапалася за його гімнастерку, ніяк не могла відпустити.
Дуже довго везли їх до Башкирії. Довгі станції, відчеплення і причеплення вагонів, і ліси, ліси, пагорби, ріки, скелі… А потім їх, втомлених і брудних, везли далі вглиб незнайомого регіону, і у Тамари на нервовому ґрунті продовжував звучати в голові перестук поїзних коліс.
Для проживання їм виділили землянку на краю села. Одразу за нею, метрах у п’ятдесяти, починався ліс. Тамара з жахом оглядала своє нове житло. Зруби дерева були прибиті між собою криво-косо, на даху — поросла травою земля, вузький прохід усередину, а там… нічого, крім мазаної глиною пічки, старої і потрісканої. Тамара відступила.
— Я тут жити не зможу… Можна нам у місті, хоча б куток десь… — сказала вона і озирнулася на темний, суворий ліс.
— У міста зараз евакуюють тільки потрібних спеціалістів та їхні родини, — заперечили їй, — там теж не солодко: по 6-8 осіб в одну восьмиметрову кімнату. Бруд, клопи, сперте повітря… Все переповнено. Вибачте.
Вночі доносилися з лісу страшні звуки: то сова ухне, то завиє хтось, ніби вовк, то пискне щось, то прошелестить листям. Натерпілася Тамара з дівчатками страху!
Незабаром Тамара зрозуміла, що не так лякають її умови життя в землянці чи моторошні звуки лісу, як безжальний, невідступний голод. Їсти було нічого. Місцеві мешканці мали свої господарства, худобу, оброблені городи, а у них, евакуйованих, не залишилося нічого. Їли, що тільки могли знайти: навесні рвали лободу, збирали очистки, нишпорили по покинутих городах, сподіваючись відшукати забуту картоплину. Ловили птахів і навіть щурів, а коли в силки потрапляв заєць — це було справжнє свято.
Доньки Тамари були худі, мов очеретинки, а сама вона схудла так, що старий одяг, а точніше лахміття, висів на ній, наче чужий мішок. Так минула їхня перша страшна зима. Надії на швидке закінчення війни не було, і Тамара з жахом чекала на другу зиму, адже вона не уявляла, як зможе її пережити.
В черговий раз вона впала просто в полі. Прийшла до тями, але сили її покинули — вона навіть пальцем не могла поворухнути. Лежала з заплющеними очима, сонце припікало обличчя, а в голові крутилася лише одна думка: ось і все, її земний шлях завершено. Вона прощалася подумки з доньками…
Раптом поруч щось зашаруділо в траві, і у неї біля самого вуха почулося лагідне «мурр». Тамара розплющила очі й побачила котика. Біленький, хоч і припалений пилюкою, з чорним вушком і розмитою чорною плямою на боці, немов хтось ненароком розлив смолу на чисту скатертину. В його зубах висів шматочок сала.
Котик ступив м’якою лапкою їй на руку, обережно обнюхав скроню, а потім підсунувся ще ближче і дійшов до самого носа. Там, перед її обличчям, він і залишив свою здобич…
— Це менi? — ледве видихнула Тамара.
Кiт не вiдповiв, лише впав на бiк i, важко дихаючи, уважно дивився на неї. Тамару вразили його очi — вони не були анi бурштиновими, анi зеленими, як у бiльшостi котiв, а яскраво-синiми.
«От же ж Василько!» — майнуло в неї в головi.
Кiт потягнувся носом до сала, трохи поштовхав його лапкою, пiддiв, нiби пiдштовхуючи до Тамари. Вона повернулася на бiк, взяла шматок i очистила його вiд налиплої соломи.
— Ти точно не проти? — перепитала вона у пухнастого незнайомця.
Кiт залишався незворушним. Тамара почала повiльно жувати сало — воно було не найсвiжiше, трохи зажовклого кольору, але нiщо в життi не здавалося їй таким смачним. Вперше за довгий час її обличчя осяяла вдячна усмiшка. Вона сiла, зробила глибокий вдих i провела рукою по шерстi Василька — саме так вона вирiшила його назвати. Потiм напилася води i не забула плеснути трохи собi на долоню, простягнувши котику. Той жадiбно зализав вологу.
Два довгi години, поки Тамара працювала, кiт залишався поруч, а потiм вона озирнулася — i його вже не було. Зник Василько у своїх котячих справах. Але ненадовго! Коли ввечерi вона повернулася до землянки, то побачила, як доньки, щасливi й збудженi, гладять кота i наперебiй гукають:
— Мамо, мамо, дивись, до нас котик прийшов! Уявляєш, вiн нам хлiб принiс! Цiлу половину буханця! Ми тобi лишили! Ми йому iм’я дали — Розбiйник!
— Який же вiн розбiйник? Це ж ангел, посланий нам. Василько вiн, синьоокий, добрий, ласкавий…
Так i залишився у них жити Василько. Спав у ногах дiвчаток, щоб їм було теплiше, особливо взимку, обiгрiваючи їх своїм тiлом. А який вiн був помiчник! Без нього вони б точно не пережили ту страшну зиму. Ловив i бiлок, i щурiв, i навiть якось примудрився притягнути рибу. Вiн крав у селян усе, що погано лежало: сало, курячi окорочки, ватрушки, коржi, бринзу… Але вдома нiчого не їв, скiльки б дiти не намагалися його пригостити — мабуть, десь наперед ситно наїдався. Тамара боялася за нього.
— Не дай Боже, тебе спiймають, Васильку, ох, не мине це тобi… Не лазив би ти по дворах…
Вона гладила його, пестила свого пухнастого рятiвника, а Василько муркотiв так голосно й тепло, що й землянка здавалася затишнiшою, рiднiшою.
— Мамо, а коли ми поїдемо додому, ми Василька заберемо з собою? — питали дiвчатка, милуючись, як кiт спав, обiйнявши єдину iграшку — старого плюшевого зайчика, який йому особливо полюбився.
— Звичайно. Ми без Василька нiкуди. Вiн стане мiським котом, вiдгодуємо його. Помиємо, i буде вiн у нас жити, як цар. Видiлимо йому найкращу подушку, ту рожеву, що з китичками по боках. Покладемо на софу у вiтальнi, i там вiн спатиме.
— А годувати чим будемо?
— Як чим? Найкращим! Вирiзку яловичу йому, червону рибу…
— А я бачила, вiн ще любить травку щипати, таку довгу.
— То пiрей. Будемо брати його в парк. Я йому повiдок пошию, синiй, як його очi, i буде вiн козирем ходити вулицями. Всi коти йому заздритимуть!
— А вiн машин не боятиметься? I танкiв?
— Танки вже не будуть гримiти, донечко. Будуть лише звичайнi машини, автобуси, трамваї… Якби ж то зараз почути мирний гудок трамвая… Будемо гуляти по мiсту всi разом: i ви, i я з татом, i Василько…
— А якщо тато не повернеться, мам? А якщо нашої квартири вже нема? — пошепки спитала старша донька, зiщулюючись вiд страху.
— Вiр, доню. Нам лишилося тiльки це, правда, Васильку? Ти ж мiй славний…
Завдяки Васильку вони дотягли до весни.
Але у травнi, коли за тинами почали наливатися пуп’янки пiонiв, вiн зник. Тамара шукала його всюди: обходила лiс, розпитувала сусiдiв, але все марно. Вiн знайшовся тодi, коли вона вже й не сподiвалася.
Тамара спускалася в яр до струмка по воду. Там, де земля була протоптана людськими ногами, на мотузцi гойдався її Василько. Хтось yбuв його й пoвicuв демонстративно, прив’язавши мотузку до дерева. Як знак, що красти у чесних людей не можна. Як попередження. Для неї.
Пoxoвaли вони Василька біля землянки, ліворуч, під тінню дерев. Гірко оплакували його втрату, адже він став для них більше, ніж просто котом. Він був частиною родини! Годувальником! Рятівником! Але плакали вони не через те, що більше ніхто не принесе їм їжі. Про це Тамара думала в останню чергу. Василько став частинкою її самої, і коли вони залишали це місце, вона відчувала, що шматочок її душі залишився назавжди в далекому башкирському селі, під шумом листя, під тією землянкою, яка з роками, мабуть, давно згнила і обвалилася. І коли спогади повертали Тамару в ті важкі роки війни, наповнені голодом і страхом, Василько був для неї єдиним теплим променем у царстві нічного жаху. А запах півоній, що наповнював повітря того дня, коли вони ховали його, назавжди став для неї нестерпним, важким, таким, що передвіщав смерть.
Влітку до них повернувся чоловік і батько. Його демобілізували через поранення. Родина ще кілька разів переїжджала, перш ніж повернулася в рідний Ленінград, що пережив блокаду. У їхній квартирі, у вітальні, на дивані лежала акуратна рожева подушечка з китицями по краях. Нова, зшита руками Тамари – від старої не залишилося й сліду.
— На василькову подушку не сідаємо, вона особиста, — попереджала Тамара гостей.
Так її і називали — Василькова, чим часто бентежили знайомих, які не знали історії.
— Чому ж вона Василькова? Вона ж рожева!
— Ти нічого не розумієш, вона належить Васеньці. Хочеш, розповім тобі, чому?
Тамару довго мучили нічні кошмари. І коли, прокидаючись серед ночі, вона проходила через вітальню на кухню, то периферійним зором помічала: на подушці згорнувся клубочком білий кіт із чорним плямкою на боці… Серце стискалося, завмирало… Та коли вона дивилася пильніше — там не було нічого. Це лише пам’ять, лише уява… А Василько… Він давно вже спочивав у спокої, далеко-далеко.
