Павло не повернувся. Його речі зникли. У шафі — порожні вішалки. На тумбочці — записка, написана на клаптику паперу: Не витримав. Пробач.
Коли Марина прийшла до тями у лікарні, то випадково почула розмову, яка точно не призначалася для її вух…
«Я була з твоїм чоловіком, поки ти лежала хворою», — усміхнулася подруга. — «А тепер я забираю і його, і дім…»
— Вибачайте за мою корівку! Знов жер…е без міри! — Голос Арсенія, зазвичай м’який і впевнений, цього разу пролунав, мов удар батога по обличчю, розірвавши святкову атмосферу на клапті — біль від цього відчув кожен.
— Людмило, — сказала мені свекруха. — Ми з сином усе обговорили. Ти більше тут не живеш. Це сталося після того, як я перестала оплачувати її витрати…
Свекруха сміялася з моєї мами: «Ой, селючка!» Але коли вона приїхала — свекруха одразу прикусила язика…
«Я йду до іншої, вона молодша й краща!» — заявив чоловік. Він аж позеленів, коли його «кохана» надіслала мені рахунок за послуги приватного детектива.
«Ти безплідна, від тебе не буде онуків!» — ридала свекруха. Вона не знала, що безплідним був її син, а я пішла народжувати від іншого.
Престара мати стала заважати. Усіх дратувала. І вона пішла. Але навіть не уявляла, хто простягне їй руку допомоги…
© 2025 Лори
Копирование материалов ЗАПРЕЩЕНО