Це була остання крапля, що переповнила її чашу терпіння.
— Все! Досить! Мамо, я так більше не можу жити! – голосно закричала Маргарита на кухні. І лише тоді Степан відчув запах плавленого пластику.
Він кинувся на голос дружини й побачив на кухні двох – Маргариту, яка стискала в руках залишки електричного чайника, і свою тещу, що дивилася на доньку з подивом і нерозумінням.
— Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча вже здогадався про все сам.
— Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту й запалила газ! – вигукнула дружина. – Вирішила чаю попити! Мало того, що вона зіпсувала чайник, так ще й могла влаштувати пожежу! А якщо б нас не було вдома? Все, я більше так не можу. Завтра ж почну оформлювати її в будинок для літніх людей.
Теща, почувши це, подивилася на доньку дивним поглядом і мовчки пішла до своєї кімнати.
— Ти серйозно? – перепитав Степан.
— Ще й як серйозно! – Маргарита все ще говорила на підвищених тонах. – Скільки можна це терпіти? У мене більше немає сил!
— Скільки потрібно, стільки й будемо терпіти. Це ж твоя мати, – спокійно сказав чоловік, забираючи з рук дружини розплавлений чайник і з усмішкою додав: – За чайник не хвилюйся, я куплю новий.
— Не треба мене заспокоювати, – нервово огризнулася вона. – На роботі мені вже давно радять віддати її в будинок престарілих. А я все слухаю тебе! Але тепер я діятиму. Бо якщо цього не зробити, вона ще й квартиру нам спалить, і ми з дітьми опинимося на вулиці.
— Ну, спалить – так спалить… – знизав плечима Степан. – Значить, така у нас доля… Просто тепер нам потрібно перекривати газ, щоб вона не могла користуватися плитою без нас. І будемо терпіти далі.
— Досить знущатися з мене! – дружина затулила руками вуха. – Всі мене мучать! І мама, і ти… Я більше не витримаю…
— Я не знущаюся. Вона твоя мати, і ми повинні про неї піклуватися. Деменція – це старість. Це не лікується. До речі, і ми з тобою колись можемо на це захворіти.
— Ні, я не повинна цього терпіти! – перебила його Маргарита. – Будинки для літніх людей існують саме для того, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу жити спокійно. Ти це розумієш чи ні? Я маю право на спокій?
— Ні, – твердо сказав Степан.
— Що – ні?
— Я не дозволю тобі цього зробити. Ми повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано нам не просто так.
— Говори що хочеш, але цього разу я зроблю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна захищати свій дім усіма засобами. І я це робитиму.
— А те, що вона твоя мати, тебе це не хвилює?
— Я буду її відвідувати. Раз на місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитимуть кілька людей, годуватимуть правильно. Вона ще й дякуватиме нам. От побачиш! Тут я на неї кричу, як божевільна, а там будуть працювати спеціалісти, у яких нерви – сталеві. А мої вже на межі. Все! Досить мене переконувати! Я не дитина.
— Гаразд, – раптом кивнув він.
— Нарешті ти погодився, – з полегшенням видихнула Маргарита. – Я прямо зараз поїду за адресою. Я вже дізналася, з чого потрібно починати…
— Гаразд… – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
— Куди ти підеш? – не зрозуміла вона.
— Ще не знаю. Мабуть, поки до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, допомагати з онукою.
— Зачекай! До якого ще брата ти зібрався?
— До Володьки…
— Я зрозуміла, що до нього. Але з якого дива ти раптом надумав їхати? – Маргарита не могла второпати, що задумав чоловік.
— Якщо з нашого дому піде теща, то слідом за нею піду і я. — Спокійно сказав Степан. — Назавжди.
— Ти що, з глузду з’їхав? – дружина повільно опустилася на стілець. – Ти мене, чи що, кидаєш?
— Ні, я не тебе кидаю.
— А кого ж?
— Я залишаю незнайому мені досі жінку, яка вирішила відмовитися від своєї безпорадної матері, що опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. — Розумієш, Рито, я можу пробачити тобі все – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність зрадити найдорожчу людину… Ні… Пробачити це – понад мої сили…
— Це не зрада. — В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля… Це страшна втома… Це страх збожеволіти…
— І знову – ні. – похитав головою Степан. – Ти обманюєш саму себе. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти здатна зробити це зі своєю матір’ю, значить, ти зможеш зробити це і зі мною, і навіть з нашими дітьми… Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти зараз…
— Що ти таке кажеш? – обличчя Маргарити раптом посіріло. – Причому тут ти і наші діти?
— До того ж. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і поїдь на море. Я тобі й слова не скажу. Я розумію, що сили іноді закінчуються. Але вони мають властивість відновлюватися. А от людяність – вона або є, або її немає. Неможливо повернути те, чого ніколи не існувало. Так я думаю. І довірити свою матір чужим людям, для яких вона буде просто недієздатною… Моє серце вже зараз розривається від сорому…
— І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. — Знову терпіти?
— Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник і зроби матері чаю… Вона, здається, дуже хотіла чаю…
