— Вітаю з підвищенням! — тато підняв чарку, але його усмішка не дісталася очей.
Я окинула поглядом святковий стіл. Мама різала олів’є з таким виглядом, ніби робила мені послугу.
Брат Максим копирсався виделкою в тарілці, а його дівчина Аліна відверто нудьгувала, втупившись у телефон.
— Керівник відділу, треба ж, — протягнула мама. — У тридцять три роки. Молодець, Катю.
У її голосі було щось дивне. Не гордість — швидше оцінка, розрахунок.
— Напевно, тепер зарплата гарна? — Максим нарешті відірвався від салату.
— Нормальна, — ухильно відповіла я.
— Ну скільки? — він нахилився до мене. — Сестричко, ми ж родина, чого приховуєш?
Аліна підняла голову від телефону, раптом зацікавившись.
— Максим, не лізь, — стримано зупинив його тато, але без особливого запалу.
— Та ну, тату. Катя тепер велика людина, може й родичам допомогти.
Я відчула, як напружилися плечі. Ось і воно. І пів години не минуло.
— До речі, про допомогу, — мама відклала ніж. — Пам’ятаєш, ти обіцяла скинутись Максиму на ноутбук? Йому для роботи дуже треба.
— Я казала, що подумаю.
— Ну так, подумала? — Максим усміхнувся. — Чи керівникам відділів вже ніколи про сім’ю думати?
Аліна хихикнула, і я зрозуміла — вони це обговорювали. Ще до мого приходу сиділи й планували, як правильно підступитися.
— Я куплю ноутбук, — тихо сказала я. — Але це подарунок, а не…
— Звісно, подарунок! — мама розцвіла. — Я ж знала, що ти не забудеш про брата. Ви ж завжди дружили.
Дружили? Я згадала, як Максим забирав у мене кишенькові гроші в школі. Як сміявся, коли я не вступила до університету з першого разу. Як забував вітати мене з днем народження три роки поспіль.
— А мені сукня потрібна, — раптом подала голос Аліна. — На весілля подруги. Може, сходимо разом, вибереш? У тебе ж гарний смак.
Я подивилася на неї. Вперше за два роки її стосунків з Максимом вона заговорила зі мною. І відразу — про сукню.
— Побачимо, — пробурмотіла я.
— Ото й добре! — мама задоволено кивнула. — Родина повинна підтримувати одне одного. Правда ж, Катю?
Я кивнула, відчуваючи, як святковий настрій розвіюється. Підвищення, про яке я мріяла п’ять років. Результат безсонних ночей, понаднормової роботи, курсів на вихідних. А для них — просто привід полізти мені в гаманець.
— Ще салату? — мама посунула до мене блюдо.
— Дякую, я вже.
— Ну що ти як чужа, — образився Максим. — Ми ж раді за тебе. Просто… ну, в тебе тепер є можливість допомогти рідним. Це ж нормально?
Нормально. Я дивилася в його зухвалі очі й думала — коли це почалося? Коли моя родина вирішила, що я — ходячий банкомат?
—
Рік минув непомітно. Ноутбук я купила. І сукню Аліні. І мамі новий телефон на день народження. І татові допомогла з ремонтом машини.
Щоразу казала собі — це востаннє. Щоразу вірила, що тепер вони зрозуміють: я не дійна корова.
Сиділа на кухні своєї квартири, перевіряла звіти, коли зателефонувала мама.
— Катю, треба терміново зустрітись. Дуже важлива розмова.
— Мам, у мене дедлайн післязавтра.
— Це не терпить! Родинна справа. Приїжджай.
Я зітхнула. Родинна справа у їхньому розумінні означала лише одне — гроші.
Приїхала за годину. Уся родина в зборі, навіть Аліна. Сидять за тим самим столом, що й рік тому, тільки тепер на обличчях не удавана радість, а ділова зібраність.
— Сідай, — мама вказала на стілець. — Чаю хочеш?
— Давайте відразу до справи.
Максим з Аліною переглянулись. Вона поклала руку йому на плече, і я помітила обручку.
— Ми призначили весілля, — випалив брат. — Через три місяці.
— Вітаю.
— Ресторан уже вибрали, — додала Аліна. — «Золотий фазан», чула? Там такий банкетний зал!
Я кивнула, передчуваючи продовження.
— Тільки от проблема, — мама склала руки на столі. — Дуже дорого. Сто п’ятдесят людей плануємо, все ж таки подія. А в молодих грошей… сама розумієш, ще ж не встигли накопичити.
— Мам, Максиму тридцять п’ять.
— Ну й що? — вона насупилася. — Він тільки-но кар’єру починає. Не те що деякі.
Ось так. Моє підвищення з досягнення перетворилося на докір.
— Коротше, — Максим відкинувся на спинку стільця. — Нам потрібна допомога. Ти ж не відмовиш єдиному братові?
— Скільки?
— Ну… — він зам’явся. — Там ресторан, ведучий, фотограф. Аліні гарну сукню треба. Десь тисяч 600.
— 600?!
— Оплати брату весілля! Ти ж багато заробляєш, от і допоможи рідним! — нахабно заявила мені мама. — Що тобі, шкода, чи що?
Тато мовчав, розглядаючи скатертину. Аліна усміхалась, уже уявляючи себе в дорогій сукні. А Максим дивився так, ніби я вже погодилась.
— Це не просто велика сума, — повільно вимовила я. — Це дуже велика сума.
— Ну подумаєш! — мама зітхнула. — Ти ж керівник. У тебе премії, бонуси. Не збіднієш.
— Я відкладала на перший внесок за більшу квартиру.
— Квартира почекає, — відрізала вона. — А весілля — раз у житті. Ти що, хочеш, щоб твій брат зробив соромне весілля? Щоб люди казали — от, сестра при грошах, а рідному братові не допомогла?
Люди. Завжди ці умовні «люди», думка яких важливіша за власну.
— Я можу дати вам на весілля добру суму, — спокійно сказала я. — Тисяч двісті. Але платити за все повністю…
— Двісті?! — Максим аж підскочив. — Ти знущаєшся? Це ж навіть на зал не вистачить!
— То візьміть зал скромніший.
— Скромніший?! — зойкнула Аліна. — Ми що, виглядаємо як жебраки? Мої подруги в «Золотому Фазані» святкували!
— Катерино, не ганьби родину, — з холодною усмішкою вимовила мама. — Ти в нас одна така забезпечена. Обов’язок твій — допомогти.
Обов’язок. Слово, яке повисло у повітрі, як гиря на шиї.
Я підвелася. Рівно, спокійно. Хоча всередині усе кипіло.
— Сядь! — різко крикнула мама. — Ми ще не закінчили!
— Якраз закінчили. Я не фінансуватиму весілля.
— Та ти що?! — брат рвонув за мною. — Совість є? Я ж тобі брат!
— Саме так. Брат, а не дитина. Тобі тридцять п’ять, Максиме. Якщо не можеш оплатити весілля — не одружуйся.
Аліна тільки зітхнула і прикрила рот долонею.
— Або одружуйся скромно, — додала я. — В РАЦСі. Потім святкуєте в кафе з найближчими.
— В кафе?! — зойкнула вона. — Мене ж подруги висміють!
— То хай сміються. Або допоможуть фінансово, раз їм так не все одно.
Мама обійшла стіл і зупинилася переді мною. В очах — лють.
— Невдячна. Ми тебе виростили, дали все…
— І я вдячна. Але це не означає, що я маю платити все життя.
— Ти чого собі надумала?!
— Те, що давно мала сказати. Я — не банкомат. І кажу «ні».
Батько нарешті підвів голову.
— Катю, не гарячкуй. Ми ж родина…
— Родина, тату? — я повернулась до нього. — А де була родина, коли я працювала ночами? Коли три роки без відпустки? Хто цікавився, як у мене справи? Телефонував просто так, а не за грошима?
Тиша. Всі опустили очі.
— Отож. Я для вас — картка. Вставив — отримав. І навіть «дякую» не завжди чула.
— Та ми ж дякували… — пробурмотів Максим.
— Ага. А потім просили ще. Ноутбук, телефон, сукню, ремонт. Тепер весілля. Що далі? Квартира? Діти?
— Не перебільшуй, — мама зморщилася. — Це ж один раз…
— Один раз? — я засміялась. — Мамо, я за рік віддала вам чотириста тисяч. Спеціально порахувала. Чотириста! Це чиясь річна зарплата!
— Ну і що? У тебе ж є.
— Є. Бо я вкалую, мов проклята. А Максим? П’ять років без змін, підвищення не добився. Але весілля йому — на розмах.
— Зрадниця! — вигукнув брат.
— Макс! — буркнув тато, але без переконання.
— Нехай говорить. Я зрадниця, бо не хочу оплачувати його свято життя? Добре.
Я взяла сумку й пішла до виходу. Мама рвонула за мною.
— Зупинись! Ти ще пошкодуєш! Хто тобі допоможе, коли буде потрібно? Чужі?
Обернулась.
— Принаймні чужі не вимагають 600 тисяч за те, що вони — «рідня». Живіть як хочете. Але без моїх грошей.
— Не смій йти! Ти нам винна…
— Я вам нічого не винна. Взагалі.
Гримнула дверима. Спустилась, сіла в авто. Руки тремтіли, а на душі було… легко? Саме так. Ніби зняла важкий мішок із плечей.
Телефон розривався. Я все стерла. Потім — заблокувала всі номери. Мамин, татів, Максима.
Поїхала. У дзеркалі заднього виду — мама на балконі, махає руками, кричить щось. Я тільки усміхнулась і натисла на газ. Свобода — 600 тисяч гривень. Дешево, якщо подумати.
Минуло два місяці. Тиша була майже неприродною.
Перші дні вони телефонували з різних номерів. Я блокувала. Потім — почались візити. Мама чатувала біля офісу. Довелось попередити охорону.
— Катерино Сергіївно, ваша мама знову тут, — сказав консьєрж. — Каже, передачу принесла.
— Дякую, Андрію. Не впускайте.
Я не брала передачі. Знала — це наживка. Візьмеш пиріжки — доведеться слухати моралі.
На роботі стало легше. Без постійних дзвінків я поринула в роботу. Начальство помітило — запропонували курси. Я погодилась.
Якось сиділа в кав’ярні, пила капучино. Вітриною пройшла Аліна. Зайшла.
— Можна? — кивнула на стілець.
— Сідай.
Худорлява, темні кола під очима.
— Як ти?
— Нормально. А ви? Весілля вже скоро ж?
— Відмінили, — зітхнула вона. — Максим хотів кредит взяти, не дали. Сварились. Він сказав, що я шукала вигоду. А я подумала: може, і правда?
— І?
— Розійшлися. З’їхала вчора. Зніму кімнату, піду на нормальну роботу.
Мовчали. Потім вона прошепотіла:
— Пробач. За сукню. І взагалі.
— Забули.
— Ні, я щиро. Тоді здавалося — нормально, бо «рідня». А потім побачила, як ми всі тебе… використовували. Мені соромно.
Офіціант приніс чизкейк. Я підсунула їй.
— Пригощайся.
— Катю, скажи… Тобі не самотньо без родини?
Я задумалась.
— Знаєш, спочатку було дивно. Але потім… Уяви, що все життя носила важкий рюкзак. І раптом — зняла. Легкість. І так — я планую свою сім’ю. Своїх дітей.
— Мама твоя каже, ти егоїстка. Дбаєш лише про себе.
— Може й так. Але двадцять років я дбала про вас. Час і собі щось дати.
Ми допили. Вона пішла. Я лишилася.
Телефон: повідомлення з невідомого. Від мами: «Катя, татові зле. Приїдь!». Усміхнулась. Вже третій раз «погано з серцем». Уперше примчала — сидить на кухні, здоровий, а мама про весілля почала.
Видалила. Якщо дійсно зле — викличуть швидку, а не есемески шлють.
— Щось ще? — запитав офіціант.
— Так, — усміхнулась я. — Пляшку вина. Відзначаю свободу.
— Що за подія?
— Два місяці без токсичної родини. Як день народження. Тільки краще.
Підняла келих. За себе. За нове життя. За право говорити «ні». І за 600 тисяч, що досі зі мною.
Новий номер: «Донько, мама плаче. Пробач нас. Давай поговоримо». Заблокувала.
Через тиждень дізналась: Максим таки одружився. Без гостей. Мама не прийшла — «ганьба». Аліна мала рацію — швидко знайшов заміну. Дівчина з дитиною. Живуть в орендованій «однушці».
— Мама всім каже, що ти — невдячна, — перешіптувалась знайома. — Родину покинула в біді.
— Хай каже. Мені байдуже.
І це була правда.
Ще за місяць я переїхала. Взяла іпотеку. Квартира — простора, з кабінетом і кухнею, яку вибирала тільки для себе.
Розпаковувала коробки, коли подзвонили. Кур’єр? Відчинила.
На порозі — батько. Постарілий, змарнілий.
— Привіт, доню.
— Що ти тут робиш? Звідки адреса?
— Ленка з агентства підказала.
Мовчали.
— Увійдеш?
— Можна?
Пройшов, оглянув.
— Гарно. Сама обирала?
— Сама.
— Молодець.
Сіли. Тиша.
— Катю, — почав він. — Я… не від мами. Від себе. Вибач. Пізно. Але…
— Якщо знову за грошима…
— Ні! Не за цим. Боже, ти справді думаєш, що я тільки тому?
— А чому?
— Доньку втратив. Єдину. Через дурість. Через жадібність. Мовчав, коли мав заступитись. Думав — ви самі. А втратив родину.
Ком у горлі.
— Чому мовчав?
— Боявся. Все життя мовчав. Мама твоя — сильна. А я — слабак. І от, що маю.
— Чаю?
— Буду вдячний.
Ми пили чай. Говорили не про гроші. Про ремонт, про тиск, про мої плани. Про маму — ні.
Коли пішов, сказав:
— Не прошу повертатись. Але, може, бачитимемось часом?
— Добре, тату.
— Дякую.
Поїхав. А я стояла біля вікна. І думала: так, все буде інакше. Я вже не функція. Я — людина. І 600 тисяч зі мною. На меблі. Або в Ісландію. Мріяла давно.
Усміхнулась своєму відображенню. Свобода — безцінна. Але іноді її можна купити. За 600 тисяч гривень і слово «ні».
