— Ти стала незручною, Олю, як зимова гума влітку: шуму багато, гальмуєш, витрати великі, а користі — нуль. Мені потрібна літня, спортивна.
Андрій не кричав — говорив це буденно, застібаючи запонки перед дзеркалом у передпокої. Золотий диск із чорним оніксом ніяк не хотів пролізти в петлю накрохмаленого манжета, і це помітно його дратувало.
Я стояла, притулившись спиною до кухонного одвірка, лопатки впиралися в тверде дерево, і це фізичне відчуття допомагало не впасти. В руках я стискала мокру губку для посуду — з неї капала холодна вода на паркет, але я цього не помічала.
— Ти йдеш просто зараз? — мій голос був рівним, надто рівним для жінки, якій щойно повідомили, що її списують у металобрухт після двадцяти років шлюбу.
— Зараз. Речі я зібрав, поки ти була на роботі. Квартиру залишаю тобі — вона все одно в старому фонді, неліквід. А рахунки й бізнес… ну, ти розумієш, я їх вивів, мені потрібен старт.
У передпокій вийшла Крістіна — їй було двадцять два, і вона пропрацювала в нас в офісі секретаркою рівно три місяці. На ній була моя шуба — та сама, яку Андрій подарував мені на ювілей, але яку я берегла «на вихід».
— Андрюш, таксі чекає, ми запізнимося у ВІП-зал, — вона навіть не глянула на мене, втупившись у телефон і надувши губи.
Я перевела погляд на чоловіка, намагаючись усвідомити масштаб катастрофи.
— Ти забрав гроші з обороту? Андрію, завтра оплата постачальникам, склад стане.
Він скривився, ніби від зубного болю, і нарешті впорався із запонкою.
— Олю, ну не починай. Ти ж розумна жінка, викрутишся, ти завжди викручувалась. А я втомився тягти цю лямку, я хочу жити. Я хочу легкості, а від тебе пахне… проблемами.
Він ступив до дверей, де Крістіна вже стояла на сходовому майданчику, нетерпляче постукуючи підбором.
— Прощавай, — кинув він, не обертаючись.
Двері грюкнули, і клацання замка пролунало сухо й остаточно. Я залишилася стояти в порожньому передпокої, а губка в моїй руці стиснулася так, що по пальцях потекла піна.
Рік минув не як час, а як смуга перешкод.
Бізнес звалився за місяць, бо без обігових коштів і з боргами постачальникам, про які Андрій «забув» згадати, я не змогла втримати магазин автозапчастин. Довелося продавати залишки товару за безцінь, щоб закрити кредити, які він набрав на моє ім’я.
Я залишилася з «неліквідною» квартирою та старим «Опелем», яким Андрій гидував їздити.
Роботу довелося шукати з нуля, бо в сорок років із записом «Генеральний директор» у трудовій мене не брали навіть касиркою. «Надкваліфікація», — казали одні, «Ви не впишетеся в молодий колектив», — натякали інші.
Я влаштувалася комірницею на овочеву базу з графіком доба через дві. Зарплата була мізерна, зате офіційна.
Я навчилася носити важкі ящики, від яких нила поперек і грубіли долоні. Навчилася не кривитися від вигляду підгнилого цибулі й економити на їжі, купуючи продукти лише за акціями.
Про Андрія я чула — місто в нас тісне, і плітки розлітаються швидше за вірус. Спочатку говорили, що він відкрив якийсь модний бар, потім бачили його фото в соцмережах: Дубай, Балі, дорогі коктейлі.
«Інвестиції в молодість приносять найкращі дивіденди», — так він підписав одне з фото, де Крістіна позувала в купальнику.
Я не ставила лайків — я просто продовжувала працювати й жити.
Зима цього року видалася лютою: реагенти на дорогах перетворювали сніг на брудну кашу, що налипала на скло, на кузов і, здавалося, на саму душу. Того вечора я їхала зі зміни — спина пекла вогнем після розвантаження фури з картоплею.
«Опель» чхав і смикався — барахлив інжектор, але грошей на сервіс не було. Лампочка бензину зрадицьки засвітилася жовтим світлом на виїзді з промзони.
До міста залишалося кілометрів п’ять, але затор стояв глухий — фури буксували на підйомі. Я звернула на першу-ліпшу заправку — напівзанедбану, з тьмяними ліхтарями й перекошеним навісом.
Вийшовши з машини, я одразу відчула, як вітер жбурнув у лице жменю крижаного круп’я. Вставила пістолет у бак: метал був крижаним, і пальці миттю задубіли без рукавиць.
Заплативши за бензин на останні гроші до авансу, я повернулася до машини й помітила, що фари так заляпало брудом, що світла майже не було. Поруч із колонками, в темряві, притулився бокс ручної мийки, звідки валував пар.
«Експрес-збив».
У кишені куртки, серед чеків і фантиків, лежала залізна дріб’язок. Я на дотик перерахувала монети: цього мало вистачити.
Я загнала машину в бокс, де вологе повітря пахло сирістю та дешевим автошампунем.
— Збити бруд, тільки кузов! — крикнула я, не виходячи з машини, прочинивши вікно.
З кутка, шаркаючи величезними гумовими чоботами, вийшла постать у безформному дощовику. Обличчя не було видно за капюшоном, людина взяла апарат високого тиску.
Струмінь води вдарив у крило мого «Опеля», збиваючи сірі нарости бруду. Я сиділа, вчепившись у кермо: шкіряна оплетка, яку я колись сама обшивала, була потерта, але тепла.
Мийник обійшов машину спереду, і коли вода стекла з лобового скла, я побачила його очі. Він стояв просто перед капотом, капюшон сповз назад.
Я забула, як дихати.
Це було обличчя старого: глибокі зморшки, червона, обвітрена шкіра, запалі щоки, вкриті сивою щетиною. Але очі були ті самі — безбарвні, водянисті, вічно бігаючі.
Андрій.
Він упізнав мене не відразу, примружився, вдивляючись крізь мокре скло, а потім його погляд упав на номерний знак. Розпилювач у його руках здригнувся, і струмінь ударив у підлогу, обдавши чоботи брудними бризками.
Я опустила скло до кінця.
— Андрію?
Він сіпнувся, ніби його вдарило струмом, хотів відвернутися, натягнути капюшон, утекти — та тікати було нікуди. Позаду була глуха стіна боксу, попереду — моя машина.
— Олю? — голос був хрипкий, прокурений, зовсім не той оксамитовий баритон, яким він вів переговори.
Ось унікальний структурований рерайт українською мовою з максимально збереженим обсягом, змістом і абзацною побудовою, без переробки реплік і без «дроблення» на окремі рядки:
Він перекрив воду, і простір заповнила тиша, яку порушував лише дзенькіт крапель, що падали з даху.
— Ти… ти якими вітрами? — він спробував усміхнутися, але вийшло лише криве відлуння посмішки, що відкрило порожнечу замість переднього зуба.
— Бензин закінчився, — спокійно відповіла я. — А ти що, розширюєш справу? Будуєш мережу автомийок?
Він перекосився.
— Не глузуй, тобі це не личить.
Він підійшов ближче, сперся долонею на капот мого авто, і я помітила його руки: червоні, опухлі від постійної води й хімії, з чорною облямівкою під нігтями. На безіменному пальці виднівся світлий слід — там колись було кільце, яке, очевидно, давно пішло з молотка.
— Мене кинули, Олю, жорстко кинули. Ті самі «надійні» партнери, — він плюнув на бетон. — Крипта, хай їй грець… схема була правильна, але курс упав за одну ніч.
Я мовчала, дивлячись на нього.
— Я втратив усе: квартиру заклав, машину… Довелося тікати, бо кредитори — люди серйозні, по судах не ходять.
— А Крістіна? — запитала я.
Андрій махнув у бік будки адміністратора.
— Там вона, гріється.
У брудному вікні виднівся силует: Крістіна сиділа на пластиковому стільці, закутавшись у якийсь пошарпаний плед. Вона виглядала не краще за нього — змучена, опухла, а поруч стояла величезна клітчаста сумка.
— Ми тут і живемо, в побутівці. Власник мийки дозволив, поки я борг відпрацьовую. Я ж обладнання в перший день зламав.
Андрій замовк, втупившись у мої руки на кермі.
— Олю… — раптом заговорив він швидко, ковтаючи слова. — Олю, це ж доля, що ти приїхала. Слухай, забери нас, га?
Він нахилився ближче, майже торкнувшись мене мокрим дощовиком.
— Хоча б до міста підкинь. Тут неможливо: холодно, сиро, Крістинка постійно кашляє. Ми в тебе пару днів перебудемо, я нормальну роботу знайду. Я ж менеджер, управлінець!
Він простягнув руку й торкнувся мого рукава. Його пальці були крижані й вологі, і мене пересмикнуло від огиди, ніби я доторкнулася до сирої риби.
— Олю, ну ми ж не чужі… двадцять років. Я ж твій чоловік, хай і колишній. Помилився — з ким не буває? Чорт поплутав. Але ж я повернувся! Я зрозумів, що ти — єдина, хто мене цінував.
Він дивився на мене з тією самою самовпевненою впевненістю нарциса, який вважає своє повернення щедрим даром. Він щиро вірив, що я зараз відчиню двері, впущу його в теплу машину, відвезу додому, відмию й знову візьмуся вирішувати його проблеми.
Бо я «зручна».
Я подивилася на Крістіну у вікні: вона зустрілася зі мною поглядом, і в її очах не було благання — лише втомлена злість. Вона вже знала: казка скінчилася.
— Андрію, — сказала я.
— А? — він подався вперед, уже готовий бігти по речі.
— Додому я їду сама. У мене маленька, «неліквідна» квартира, і місця для «управлінців» там немає.
Посмішка сповзла з його обличчя, мов стара фарба.
— Ти що, серйозно? Ти мене тут кинеш? На трасі? Я ж тут здохну!
— Ти впораєшся, — повторила я його ж слова річної давнини. — Ти ж любиш легкість. А в мене в машині важко — картоплею пахне, тобі не сподобається.
— Стерво! — заверещав він, відступаючи. — Та кому ти потрібна, стара калошо! Я ще піднімуся! Чуєш? Піднімуся, і ти сама приповзеш до мене просити!
Я натисла кнопку склопідіймача, і скло повільно відгородило його крик. З кишені я дістала жменю дріб’язку: сто п’ятдесят і ще двадцять зверху.
Прочинила вікно на щілину.
— Тримай, — сказала я. — За роботу.
Монети дзвінко розсипалися по мокрому бетону біля його гумових чобіт. Андрій завмер, дивлячись то на гроші, то на мене, і його обличчя вкрили червоні плями люті, але він не рушив з місця.
— І пороги ще помий, — додала я. — Брудні.
Я знала, що він не відмовиться: гордість — задоволення дороге, а він був банкрутом.
Згорблений, Андрій повільно нахилився. Його вузлуваті, червоні пальці торкалися холодного бетону, збираючи монети одну за одною.
Стиснувши дріб’язок у кулаці, він знову взяв шланг. Струмінь води вдарив у пороги мого авто — він мив старанно, з якимось лютим завзяттям, наче намагався змити власне приниження.
Я сиділа й дивилася, не відчуваючи ані тріумфу, ані радості від помсти. Було лише відчуття, ніби я нарешті зняла тісні, незручні туфлі, в яких проходила двадцять років.
Крістіна вийшла з будки, підійшла до нього, щось різко сказала й штовхнула в плече. Він огризнувся, але мити не перестав.
Коли він закінчив, я ввімкнула передачу.
«Опель» м’яко рушив з місця: чистий, блискучий у світлі ліхтарів кузов відбивав цей жалюгідний світ і залишав його позаду. У дзеркалі заднього виду я бачила маленьку постать із ганчіркою в руках, яка стояла й дивилася мені вслід, стискаючи в кишені мої монети.
Я виїхала на трасу. Попереду була довга дорога додому — гарячий душ і свіжа постіль, що пахла лише пральним порошком і моєю свободою.
Жодних «інвестицій», жодних «проєктів».
Тільки я, моя дорога і кермо, яке впевнено лежало в моїх руках.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно.
