Максим Артем’єв обожнював свою лоджію. Особливо в п’ятничні ранки, коли місто ще повільно прокидалося після робочого тижня, а він уже був вільним — успішний керівник банківського відділу, який першим утік від щоденної метушні, насолоджуючись передчуттям довгоочікуваних вихідних.
Повітря пахло озоном після нічного дощу й солодкуватою пилком квітучих лип. Максим зробив ковток охололого кави й кинув погляд у кут лоджії, де рівненько стояли його рибальські снасті. Новий спінінг, блискуча котушка, коробка з воблерами всіх форм і кольорів — справжня гордість рибалки, майже як колекція рідкісних вин.
У кишені задзижчав телефон. Телефонувала мама.
— Привіт, мам, — відповів він із усмішкою.
— Максимчику, заїдеш? Напекла пиріжків, твоїх улюблених.
— Звісно, заскочу. Тільки ненадовго — хлопці чекають на дачі, біля озера.
— Знову на риболовлю? — у маминому голосі вчулися нотки турботи й легкого докору. — Може, хоч дівчину колись привезеш? Тобі ж уже тридцять два!
— Ну, мам, ми ж говорили. Як тільки знайдеться — одразу познайомлю. Ладно, цілую, скоро буду.
Він поклав слухавку й задумливо видихнув. Та сама «риболовля» була для них не просто відпочинком — це була справжня традиція. Дача Павла, шашлики, лазня, вогнище й нескінченні чоловічі розмови. Павло й Гриша, його давні друзі ще з університету, давно мали сім’ї: в одного підростала донька, інший чекав первістка. І кожного разу, зустрічаючись, вони піджартовували над Максимом:
— Ну що, останній холостяк нашого клубу, готовий здатися?
— Та наш орел і далі відбивається від сімейних пут, — сміявся Павло, плескаючи його по плечу.
Максим лише посміхався у відповідь. Він не тікав від сімейного життя — він чекав.
— Я одружуся, хлопці, тільки по справжньому коханню, — серйозно сказав він, коли машина виїжджала за місто. — Щоб відразу зрозуміти: ось вона. Єдина. Та, з якою хочеться бути одним цілим, дихати в унісон.
— Ох, Максе, романтик ти наш, — протягнув Гриша з заднього сидіння. — Таке буває тільки в жіночих романах. Реальних принцес не існує.
— А я вірю, що існують, — твердо відповів Максим, дивлячись, як дорога тікає вперед.
На дачі, після лазні й першого шашлику, розмова знову розгорілася. Дівчата з сусідніх ділянок то й діло проходили повз, кидаючи грайливі погляди на трьох друзів.
— Хочеш, перевіримо твою теорію про «долю» на практиці? — з хитринкою запропонував Павло. — Пограємо в «гляделки»: хто перший моргне або відведе погляд — програв.
— А що на кону? — з цікавістю запитав Максим.
— Програвший їде на трасу й робить пропозицію першій жінці, яку зустріне біля дороги. Просто там.
Упевнений у собі, Максим погодився. Але, схоже, пиво вдарило в голову або сонце пожартувало — він програв. Коли повз пройшла висока білявка, він, перехопивши її погляд, мимоволі усміхнувся й відвів очі. Друзі вибухнули сміхом і криками радості.
Слово є слово. Через пів години вони вже мчали трасою. Серце Максима калатало від суміші сорому та азарту. За кілька кілометрів від дачі вони помітили самотню постать біля столика з медом. Невисока жінка в ситцевій сукні, з хусткою, зав’язаною так туго, що майже не було видно обличчя.
— Ну що, жених, вперед! — підштовхнули його друзі.
Максим вийшов із машини й підійшов. Жінка підняла на нього очі — перелякані, але ясні, напрочуд блакитні. Він помітив, що її руки вкриті рубцями від опіків. Не сказавши ні слова, вона дістала блокнот і олівець, простягнувши йому.
«Що вам потрібно?» — було написано охайним почерком.
Максим розгубився. Усі заготовлені жарти зникли. Перед ним сиділа тендітна, мовчазна жінка, і він раптом відчув себе останнім негідником.
— Пробачте… Це безглузда суперечка. Ми з друзями вирішили перевірити, наскільки людина може втратити голову. І тепер я маю… зробити вам пропозицію.
Він очікував усього: обурення, насмішки, навіть ляпасу. Але жінка лише завмерла на мить, потім повільно кивнула. Максим не повірив своїм очам. Вона вирвала аркуш із блокнота й подала йому. На ньому була адреса.
Наступного дня, змучений соромом, Максим приїхав за цим адресом.
Він знайшов будиночок на околиці селища — доглянутий, із геранню на вікнах і розкішними півоніями біля паркану. На лавці біля хвіртки сиділа жінка з суворим, але добрим обличчям.
— Ви до Віри? — запитала вона без жодних вступів.
— Так. Максим.
— Я — Галина Сергіївна, її бабуся. І з якими намірами завітали?
Максим опустив очі.
— Я поводився як ідіот. Це був безглуздий спір. Хотів пояснитися…
Галина Сергіївна важко зітхнула.
— Міські ви… Для вас усе — гра. А в неї життя не з легких. Руки бачили? Це після пожежі. Батьків тоді не стало, а Вірочку я з вогню винесла. Обличчя теж постраждало, а голос зник від шоку. Відтоді не говорить — лише пише.
У цей момент із будинку вийшла Віра. Побачивши Максима, вона зупинилася, пригорнувши до грудей блокнот.
— Я прийшов вибачитися, — сказав він, дивлячись просто в її ясні блакитні очі. — І сказати, що якщо ви не передумали… Я згоден. Шлюб буде формальним, звісно. Ми зареєструємося, трохи поживемо разом, потім розлучимося. Але я допоможу, чим зможу — фінансово, у всьому.
Сам не розумів, чому це для нього так важливо. У її мовчанні, у тій крихкій силі було щось таке, що торкнулося душі.
Віра швидко написала кілька рядків у блокноті й показала бабусі. Та довго читала, потім глянула на внучку, а далі на Максима.
— Що ж… Якщо вона так вирішила. Тільки одне, синку: не скривдь її. Вона в мене одна. Образиш — пожалієш.
Реєстрація відбулася блискавично. Максим усе організував чітко, майже як ділову угоду. Забрав Віру й її бабусю з селища. У РАЦСі їх було лише четверо: молодята і два Максиминих друзі — Павло з Гришею, які досі не могли оговтатися від подій.
Віра була в простій, але вишуканій кремовій сукні. Обличчя прикривала вуаль, прикріплена до маленького капелюшка. Ця загадковість надавала їй особливої, тендітної краси. Коли реєстратор оголосила їх чоловіком і дружиною, Максим, піддавшись несподіваному пориву, підняв край вуалі й легко торкнувся її губ.
Вона здригнулася. І в ту мить він відчув щось дивне — не просто жалість, а теплу, щиру ніжність, якої давно не відчував.
Після церемонії вони повернулися до Галини Сергіївни. На столі чекала проста сільська вечеря — картопля з грибами, свіжі овочі. Але в цьому скромному застіллі було більше тепла, ніж у всіх ресторанах, де бував Максим.
Коли вечір добігав кінця, Віра глянула на нього. І вперше він побачив її справжню усмішку — не губами, а очима. Вони світилися такою вдячністю й ніжністю, що в нього перехопило подих.
І раптом Максим зрозумів: не хоче їхати. Його «фіктивна» дружина ставала для нього дорогоцінною.
Повернувшись до своєї холодної квартири, він довго не міг заснути. Ходив із кутка в куток, згадуючи випадкову зустріч на трасі, листок із написом «Я згодна», її наляканий погляд і власну безглузду обіцянку. Сором, співчуття, дивна прихильність — усе змішалося в серці. Здавалося, хтось перегорнув сторінку його життя без дозволу.
Вранці він вирішив: треба поговорити з мамою.
Надія Петрівна, лікар до кісток, уміла слухати так, що навіть найпотаємніше легко вимовлялося. Вона не перебивала, не засуджувала, просто сиділа поруч, поки син розповідав усе — щиро, плутаючи події.
— Мам, що мені робити? — нарешті спитав він, голос тремтів.
— А що тут думати, сину? — м’яко відповіла вона. — Ти сам заварив цю кашу. Взяв на себе відповідальність за людину, яку доля не пожаліла. Учинив як хлопчисько — тепер учини як чоловік.
Вона поклала руку йому на плече — твердо, але з любов’ю.
— Совість — не іграшка, Максиме. Від неї не втечеш. Ти дав їй надію. А тепер що — залишиш саму?
Максим опустив голову.
— Їдь, — сказала мама. — Забери свою дружину.
Того ж дня він уже був у селищі. Умовляти Галину Сергіївну довго не довелося — вона бачила, як сяють очі внучки, коли поруч Максим.
Коли Віра збирала свої речі, трапилося неочікуване. Вона повільно підійшла до нього, трохи затрималася, а потім зняла хустку. Розстібнула кілька ґудзиків на блузці.
Максим завмер. Перед ним відкрилися рубці — червоні, грубі, що тягнулися по шиї й щоці. Віра дивилася з болем і страхом, чекаючи відрази.
Та він не відвів погляду. Зробив крок уперед і ніжно торкнувся її чола губами — просто над шрамом. Це був перший справжній момент довіри. Віра заплющила очі, а по щоці скотилася сльоза.
Знайомство Віри з Надією Петрівною минуло тепло. Мати Максима обійняла дівчину, подивилася в очі й сказала:
— Нічого, дитино. Ми впораємося. Шрами зникнуть, я знайду найкращих лікарів. І ти знову заговориш. Я в це вірю.
Того вечора вони вечеряли втрьох. Максим дивився, як Віра несміливо, але щасливо усміхається його мамі, й розумів: уперше за довгі роки вона відчуває себе частиною сім’ї. І цю сім’ю він створив сам.
Почалися місяці лікування. Надія Петрівна стримала слово — найкращі фахівці, сучасні процедури, терапія. Максим возив Віру на кожен прийом, тримав за руку, коли було боляче чи страшно. Він став уважним, терплячим, турботливим — зовсім іншим.
Шрами поступово блідли, шкіра м’якшала, а Віра ставала все гарнішою. Та голос повертався повільно. Страх, який вона носила в собі роками, не відпускав одразу. Вона й далі спілкувалася записками.
Їхнє життя наповнювалося новим змістом. Щовихідних вони їздили до Галини Сергіївни. Бабуся бачила, як розквітає її онучка, й остаточно прийняла Максима. Разом працювали в саду, пили чай на веранді, будували плани. Віра, притулившись до його плеча, слухала їхні розмови й щиро усміхалася.
Одного разу в парку вони зустріли Павла й Гришу. Ті не могли повірити власним очам.
— Це справді Віра? — здивувався Павло.
— Так, — відповів Максим, обіймаючи її. — Моя дружина.
— Ну ти даєш… — лише прошепотів Гриша. — Справжнє диво.
— Це не фікція, — тихо додав Максим. — Це кохання.
Жінка Павла простягла Вірі немовля. Та спершу злякалася, але потім обережно взяла дитину на руки. В її очах спалахнула така глибока, чиста любов, що в Максима защеміло серце. Він зрозумів: хоче, щоб вона колись тримала їхню дитину.
Минув час. І сталося диво — Віра завагітніла. Ті дев’ять місяців були для них найщасливішими.
Пологи почалися вночі. Максим метушився, намагаючись не показати хвилювання. І тоді сталося справжнє чудо: Віра, яка не говорила стільки років, закричала від болю — і в цьому крику була не лише біль, а й звільнення.
— Ма-ма! — вирвалося в неї.
Вона завмерла, прислухаючись до власного голосу, а потім знову закричала — вже від радості. Вона говорила. Вона знову стала цілою.
Через кілька годин народився їхній син — маленький, крикливий, живий. Коли Максим почув у слухавці її тремтячий голос:
— Максе… У нас син. Я… я кохаю тебе… — він стояв у коридорі пологового й не міг стримати сліз. Це був найщасливіший день його життя.
Минув рік. Тихий вечір. У дитячій спить маленький Артем. На кухні Віра, уже впевнено говорячи, сміється й розповідає історії. Надія Петрівна та Галина Сергіївна в’яжуть пінетки. Максим виходить на лоджію — ту саму, з якої усе почалося.
Він дивиться на вогні міста й думає, як непередбачувано складається доля. Колись шукав ідеальне кохання у книжках, а знайшов його в дівчині зі шрамами. Пройшов шлях від сорому до відповідальності, від обов’язку — до справжнього кохання.
Віра підходить, обіймає його.
— Про що думаєш?
— Про те, який я щасливий, — усміхається він, цілує її.
Він дивиться в її сяючі очі й розуміє: казкове кохання справді існує. Але щоб знайти свою фею, іноді треба самому стати справжнім принцом — не тому, що красивий, а тому, що залишаєшся поруч, коли біль сильніший за радість.
