Десь за північним колом, у глибині прадавньої Карелії, де вікові сосни гнуться під вагою снігу, а ріки сковує крижаний панцир, розгортається драма, сповнена магії, болю та див. Зима тут — не просто пора року, а жива істота, що дихає холодом і розстилає свої білосніжні простори, мов саван. Ліси, вкрите інеєм, завмерли у німому сумі, а вітер, що пронизує до кісток, співає пісню самотності. У цьому царстві холоду й тиші, де природа схожа на ожилу казку з розбитим серцем, відбуваються події, які змінять долі кількох людей назавжди.
На краю покинутої галявини, загубленої серед заметів, наче маленький острівець життя в океані льоду, лежать дві дівчинки — Ліда й Саша. Їхні крихкі постаті майже зливаються зі снігом. Светри, колись яскраві й теплі, тепер стали жалюгідним захистом від вітру, що ріже шкіру, немов ножем. Легкі спіднички зникли під шаром снігу, ніби сама зима поглинула їх, залишивши дівчат беззахисними перед обличчям стихії. Їхнє дихання — тонкі клубки пари, що зникають у морозному повітрі, мов останні іскри надії.
Ліда, старша, не здається. Вона пригортає молодшу сестру до себе, кутає її у свій светр, вкриває власним тілом, мов пташка, що ховає під крилами пташенят. Її руки тремтять, але рішучість не згасає. І саме в цю мить, коли здається, що все втрачено, з густого сизого туману виринає силует. Це вовк. Великий, сірий, з очима, в яких палає не звіряча лють, а дивне, майже людське співчуття. Він не гарчить і не скалить зубів. Навпаки — підходить повільно, обережно, немов боїться розвіяти крихке тепло життя. Його дихання — біла хмарка, така ж, як у дівчат. Він сідає поруч, опускає голову й дивиться так, ніби каже: «Я тут. Ви не самі».
І саме в цей момент, коли холод уже торкається сердець, з’являється третій герой цієї історії — старий лісник Петро Антонов. Він іде крізь хуртовину, осліплений заметіллю, втративши орієнтир, але серце веде його вперед. Щось кличе його сюди — чи то голос пам’яті, чи інстинкт, загартований роками самотності серед лісів. І ось він бачить їх. Двох дівчаток. І в одній із них — у Ліді — упізнає риси своєї доньки Аліни, що багато років тому трагічно загинула в лісі за загадкових обставин. Його серце стискається. Перед ним не просто діти, загублені серед заметів. Перед ним сама доля, яка повертається, аби подарувати йому другий шанс.
Не вагаючись, Петро зриває з себе теплу ватянку й кутає дівчат. Він бере їх на руки, наче несе тендітні посудини з вогнем, і прямує до свого притулку — старої, але міцної хатини, загубленої серед сосон. А за ним, неквапом, іде вовк…
Глава 1. Хатинка в глушині
Серед високих сосен, немов під надійною вартою самого лісу, стояла стара хатинка. Петро збудував її ще в молодості, коли служив лісником. Тепер вона була його єдиним прихистком і домом.
З трудом розчинивши двері, дідусь заніс дівчаток усередину. Хатинка зустріла їх теплом: у печі ще тліли жарини, в повітрі пахло смолою, сушеними травами та старим деревом. Петро поклав дітей на своє ліжко, нашвидкуруч підкинув дров і накрив їх теплими ковдрами.
Слідом тихо зайшов вовк. Він не гарчав і не намагався налякати — просто ліг біля печі, поклавши морду на лапи, і уважно стежив за дівчатами. Вперше за багато років Петро не відчув страху перед хижаком. Здавалося, ніби сам ліс прислав його, аби допомогти.
Старий розігрів воду, заварив трави й обережно дав кілька ковтків відвару Ліді. Вона ледь-ледь поворухнулася й прошепотіла майже нечутно. Петро нахилився й завмер:
— Тату…
Це слово вдарило в нього, наче грім серед тиші.
Глава 2. Тіні минулого
Донька Петра, Аліна, загинула п’ятнадцять років тому. Вона пішла по гриби й не повернулася. Її шукало ціле село, тижнями прочісували хащі, але знайшли лише хустинку, що заплуталася в кущах. Петро не міг змиритися з її зникненням: серце вперто не відпускало надію. Дружина ж не витримала горя — злягла й незабаром пішла вслід за донькою.
Відтоді дідусь залишився сам, немов відлюдник. Його співрозмовником став ліс. Він говорив із річкою, деревами, птахами — і вірив, що вони відповідають йому.
І тепер доля ніби дарувала йому новий шанс.
Глава 3. Дівчатка
Коли діти трохи отямилися, Петро дізнався, що їх звуть Ліда і Саша. Вони були сестрами. Але як опинилися в глухому зимовому лісі — лишалося загадкою.
— Ми… ми йшли з мамою, — тремтячим голосом пояснила Ліда. — А потім… сніг, вітер… мама сказала чекати її… і пішла…
Брови Петра насупилися. Як могла жінка залишити малих серед завірюхи? Але він не став розпитувати: діти були надто налякані й виснажені.
Вовк невідривно дивився на них. Спершу Саша лякалася, ховалася під ковдру, та згодом звикла й навіть простягнула руку. Звір терпляче дозволив торкнутися своєї шерсті.
Глава 4. Ніч одкровень
Уночі Петро не зімкнув очей. Він сидів біля печі, підкладав дрова й думав. Дівчатка з’явилися немов нізвідки. Їхня мати зникла. А вовк супроводжував їх, наче охоронець. Усе це скидалося на знак.
Старий дістав із скрині пожовклу фотографію Аліни. Порівняв із Лідою. Риси обличчя, погляд, ямочка на щоці — надто вже схожі.
«Невже… це її діти?» — промайнуло в голові, і холод пробіг по спині.
Глава 5. Пошуки
Вранці Петро вирішив шукати матір дівчаток. Залишити їх самих він не міг, тому звернувся до вовка — дивно, але йому здавалося, що той зрозуміє.
— Приглянь за ними, сірий, — сказав він. Звір підняв голову й тихо хмикнув, немов погоджуючись.
Петро натягнув тулуб, узяв рушницю й подався в ліс. Сніг був глибоким, вітер збивав із ніг, але він ішов, доки не вийшов до яру. Там були жіночі сліди, що вели до річки.
На самій кромці льоду сліди обірвалися.
Серце Петра стиснулося. Лід у цьому місці був тонкий, і здогадатися, що сталося, було неважко.
Глава 6. Рішення
Повернувшись у хатинку, Петро зрозумів: діти залишилися сиротами. Але віддати їх у село він не міг — надто далеко, та й серце не дозволяло.
— Ви залишитесь зі мною, — мовив він, дивлячись у вічі Ліді. — Тепер я ваш дід.
Дівчинка довго мовчала, а потім кивнула.
Так у старій хатині почалося нове життя.
Глава 7. Сила лісу
Петро навчав дівчат усьому, що знав сам. Як топити піч, як готувати дрова, як передбачати погоду за хмарами. Вовк завжди був поруч, немов вірний страж.
З часом діти звикли до життя в глушині. Вони сміялися, бігали навколо хатини, допомагали по господарству.
Але інколи Ліда дивилася у вікно на темний ліс і шепотіла:
— Дідусю, я відчуваю, що мама десь поруч.
Ці слова тривожили Петра.
Глава 8. Таємниця Аліни
Якось уночі старий почув дивний стукіт у двері. Відчинив — і побачив жінку в білому хустці. Обличчя бліде, очі — глибокі, мов сама ніч.
— Бережи їх, — прошепотіла вона. — Вони — твоя кров.
І розчинилася в хуртовині.
Петро зрозумів: то був дух його доньки.
Глава 9. Небезпека
Та зима в Карелії не знала жалю. Невдовзі на хатину напала зграя голодних вовків. Справжня битва розгорілася посеред снігів. Але сірий охоронець встав на їхньому шляху. Сніг почервонів від крові.
Петро з рушницею теж став поряд, боронячи дітей.
Коли все скінчилося, сірий вовк був тяжко поранений. Дівчатка плакали, пригортаючись до нього.
— Він не просто звір, — сказала Ліда. — Він наш захисник.
Глава 10. Новий світанок
Весна в Карелії приходить повільно, але одного ранку сонце засяяло по-новому. Сніг почав танути, птахи повернулися в ліси.
Сірий вижив, хоч і залишився зі шрамами.
Петро відчував: його життя змінилося назавжди. У нього знову з’явилася родина. Дівчатка називали його дідусем, а він їх — онучками.
Та в глибині душі він знав: попереду ще будуть випробування, адже ліс ніколи не відкриває всіх своїх таємниць відразу.
Глава 11. Ліс шепоче
Весна набирала сили поволі. Сніг неохоче відступав, немов тримався за землю. Сосни скидали важкі шапки, і в тиші лісу все частіше лунав дзвінкий стукіт крапель.
Петро сидів біля хатини й дивився, як дівчатка бавляться коло струмка. Саша ліпила останні сніжки, а Ліда будувала маленьку греблю, стримуючи воду. Вовк ліниво лежав поруч, але його вуха лишалися настороженими.
— Дідусю! — гукнула Ліда. — Чуєш, вода співає!
Вона прислухалася до дзюрчання струмка й усміхнулася так щиро, що у Петра защеміло серце.
Коли діти повернулися в хатину грітися, старий залишився сам. Вітер гойдав гілки, і йому здалося, що ліс шепоче. Слів він не розібрав, але в них відчувалося прохання.
«Бережи дівчат», — відлунало в його свідомості.
Глава 12. Перші таємниці
З часом дівчата почали розповідати більше. Ліда несміливо зізналася:
— У нас був тато… але він зник. Мама казала, що його забрав ліс. Вона завжди боялася ночі.
Петро слухав, і всередині все стискалося. У цих словах було щось знайоме. Він боявся питати більше, щоб не травмувати дітей. Та одне було ясно: доля знову сплела їхню сім’ю з лісом.
Якось уночі Ліда прокинулася й побачила візерунки на вікні, вкритому інеєм. Візерунки самі собою складалися у дивні символи. Вона покликала діда.
Петро підійшов, придивився й похолов: серед візерунків чітко вимальовувалося слово «Кров».
Глава 13. Сільські чутки
До весни Петро майже не з’являвся в селі. Але щойно дорога трохи розчистилася, він повів дівчат до людей.
Селяни дивилися з подивом: старий лісник, якого вже вважали напівбожевільним від самоти, раптом привів двох дітей.
— Звідки вони в тебе, Антонов? — запитав староста.
— Знайшов, — буркнув Петро. — Тепер вони мої.
Люди перешіптувалися. Одні казали, що дітей йому підкинули духи лісу. Інші вважали їх сиротами біженців. А дехто шепотів про відьомство: мовляв, ліс повернув йому мертву дочку в образі дітей.
Петро не слухав чуток. Він знав одне: доля дала йому другий шанс.
Глава 14. Пам’ять крові
Невдовзі Ліду почали мучити сни. У них з’являлася жінка в білому хустці — точнісінько як Аліна на старих світлинах. Жінка кликала її в ліс, простягала руку, але щоразу дівчинка прокидалася в сльозах.
— Дідусю, хто ця жінка? — запитала вона одного разу.
Петро довго мовчав, а потім наважився:
— Це моя дочка. Аліна. Можливо, твоя мама була з нею пов’язана… може, ти її внучка.
Ліда широко розплющила очі:
— Отже… ти справді наш дід?
Петро обійняв її й лише кивнув.
Глава 15. Випробування
Одного весняного дня, коли крига сходила з ріки, трапилася біда. Саша, граючись, наблизилася надто близько до води й зірвалася в потік.
Її крик розпанахав тишу. Петро кинувся до річки, але течія вже відносила дівчинку.
І тоді сірий вовк стрибнув у крижану воду. Його тіло розтинало хвилі, він наздогнав Сашу й виштовхнув її до берега. Петро встиг підхопити онуку, а звір ледве вибрався на сушу.
Саша тремтіла в його шерсті й шепотіла:
— Дякую… мій друг.
Відтоді дівчата назвали його Стражем.
Глава 16. Лісове знамення
З кожним днем Петро розумів: ліс не лише охороняє їх. Він випробовує.
Уночі він чув дивні звуки — ніби кроки навколо хатини, хоч нікого не було. Вітер приносив уривки голосів. Інколи в снігу лишалися сліди босих ніг, що зникали біля кромки лісу.
Якось він вийшов на ґанок і побачив у далині жіночу постать. Вона стояла серед сосен і дивилася прямо на нього. Білий хустка майорів на вітрі.
— Аліно… — прошепотів він, але постать зникла.
Глава 17. Сестри
Ліда й Саша дорослішали швидко. Вони допомагали Петрові, вчилися впізнавати трави, збирали гриби. Здавалося, сам ліс відкривав перед ними свої таємниці.
Та Ліда все частіше відчувала в собі якусь дивну силу. Іноді вона могла передбачити завірюху або вгадати, коли звір підійде до річки.
— Дідусю, я чую ліс, — зізналася вона одного разу. — Він говорить зі мною.
Петро зрозумів: у цій дитині тече особлива кров. Можливо, спадщина Аліни.
Глава 18. Поклик
На початку літа Петро знову почув у сні голос доньки. Вона промовила:
— Прийде час, і вибір буде за тобою. Або відпустиш їх, або вони зникнуть.
Прокинувшись, старий довго сидів біля печі, тримаючись за голову. Доля знову ставила його перед випробуванням.
І він знав: момент істини невдовзі настане.
Глава 19. Сільська відьма
У селі жила стара на ім’я Параска. Люди шепотіли, що вона знається з духами, вміє лікувати, але й проклясти могла. Петро ніколи не довіряв їй, та після того сну з голосом Аліни вирішив піти по пораду.
Старуха зустріла його так, ніби чекала.
— Привів дівчат? — примружилася вона.
— Ні, — похмуро відповів Петро. — Вони в хатині. Але мені треба зрозуміти, хто вони й чому ліс веде їх до мене.
Параска кинула в піч жменю сухих трав, і в хаті запахло гірким димом.
— Ці діти — твоя кров, Антонов. Ти сам це відчуваєш. Але в них дві долі. Одна веде до світла, інша — до загибелі. Все залежить від того, чи зумієш ти вберегти їх від сили лісу.
— Від якої сили? — насупився Петро.
— Від тієї, що забрала твою доньку, — прошепотіла відьма. — Вона не загинула випадково. Ліс узяв її. І тепер він хоче забрати їх.
Глава 20. Одкровення
Повернувшись, Петро довго не наважувався говорити. Дівчатка зустріли його з усмішками: Саша принесла жменьку кульбаб, Ліда поралася по господарству. Як можна було сказати їм, що сам ліс простягає до них руки?
Але однієї ночі він усе ж заговорив.
— Лідо, Сашо, — промовив він біля печі, — ви повинні знати: ваша мама не просто пішла. Ліс забрав її. Я думаю, у вас є сила, яку він прагне повернути собі.
Ліда зблідла.
— Я відчуваю це, дідусю, — тихо сказала вона. — Часом мені здається, що мене кличуть у ліс. Наче там — щось моє.
Саша пригорнулася до нього й прошепотіла:
— Я боюся…
Петро поклявся собі: поки він живий, жодна тінь і жоден дух не торкнеться його онучок.
Глава 21. Страж іде
Літо було коротким. Вже у серпні ночами спускалися тумани, а з лісу долинало виття.
Одної ночі Страж, вірний вовк, піднявся й пішов у хащу. Петро намагався його зупинити, але звір тільки глянув йому в очі й розчинився між деревами.
Дівчатка плакали, особливо Саша.
— Він нас покинув?
— Ні, — відповів Петро. — Він пішов уперед, щоб зустріти те, що чекає нас. Вовки не кидають тих, кого визнали родиною.
Та серце старого стискала тривога. Відхід Стража був знаком.
Глава 22. Ліс кличе
У вересні Ліда почала змінюватися. Вона довго сиділа біля вікна, дивлячись на сосни. Її погляд ставав глибшим, темнішим.
Однієї ночі Петро прокинувся й не знайшов дівчинку в хатині. Він кинувся до лісу й побачив Ліду на галявині. Вона стояла босоніж у холодній траві й шепотіла слова, яких він не розумів.
Довкола неї кружляв туман, а в небі метушилися чорні птахи.
— Лідо! — крикнув він, хапаючи її за плечі. — Що ти робиш?!
Дівчинка ніби прокинулася й розридалася:
— Я не знаю… Вони кликали мене.
Глава 23. Таємниця Аліни
За кілька днів Петро знову побачив видіння. Біля річки стояла Аліна. Та вона вже була не просто жінкою: її обличчя сяяло, а очі стали такими ж глибокими, як у Ліди.
— Тату, — промовила вона, — я жива. Але не так, як ти думаєш. Ліс забрав мене, і я стала його частиною. Дівчатка — мої доньки. І тепер ліс вимагає їх.
— Ні! — закричав Петро. — Я не віддам їх!
Аліна сумно похитала головою.
— Все складніше. Щоб вони вижили, одна має залишитися зі мною, інша повернутися до людей. Інакше ліс забере обох.
Старий відчув, як земля вислизає з-під ніг.
Глава 24. Останній вибір
Зима прийшла рано. Завірюха вила, наче сама смерть заглянула до хатини. Дівчатка тремтіли біля печі.
Петро зрозумів: час вибору настав.
Опівночі він вивів дітей на галявину, де колись їх знайшов. Там уже чекали — біла постать Аліни й поруч Страж. Вовк повернувся, та очі його світилися, мов у духа.
— Вибір за тобою, тату, — сказала Аліна. — Або обидві лишаються зі мною і стають частиною лісу, або одну ти забереш.
— Ні! — вигукнув він. — Я не віддам жодну!
Він обхопив дівчат і прикрив їх своїм тілом. Сніг, вітер, рев — усе змішалося. А потім настала тиша.
Глава 25. Новий світанок
Коли Петро розплющив очі, над лісом сходило сонце. Дівчатка спали в нього на руках. Довкола панував спокій, немов буря була лише сном.
Аліни й Стража вже не було. Лише тихий шепіт долинув із гілок:
— Ти переміг. Вони твої.
Петро підвівся й рушив додому. Серце було важким, та в душі палахкотіла впевненість: він зумів зберегти своїх онучок.
І тепер, скільки б років йому не залишилося, він буде поруч. Бо зрозумів: родина — це та сила, якій не підкориться навіть найдавніший ліс.
