— Ну ти вигадала, жінко, гостей борщем частувати! — бридливо скривився Петро, принюхуючись до повітря на кухні. — Пахне твоєю томатною засмажкою та минулорічною капустою. Вони ж там у столиці по ресторанах ходять. Могла б щось цікавіше приготувати, а то борщ. Фу!
— Тефтелі ще будуть, салат на майонезі, блінчики, — ображено огризнулася Алевтина. — Нарізка теж є… А взагалі, відчепися від мене, дурень старий! Без тебе розберуся. Іди звідси, поки половником по голові не дісталося. Хоча ні, стій! Через п’ять хвилин каструлю вимкни. Я пішла, — раптом передумала вона, зірвавши з себе фартух.
— Куди це ти? — спантеличено запитав Петро, поправляючи сімейні труси та з острахом поглядаючи на плиту.
— Їх зустрічати! Через десять хвилин приїдуть. Заодно хліба куплю, а то деякі ніяк не наїдяться, — відповіла Алевтина, виправляючи перед дзеркалом зачіску.
Її підкручене коротке волосся лежало як треба, але їй самій зовсім не подобалося. Минуло вже багато років відтоді, як вона була квітучою красунею. Трималася довго, але старість брала своє.
— Та вони ж не маленькі, самі піднімуться! — здивувався Петро.
— Ой, мовчи, Петько, не мелькай перед очима! Про каструлю не забудь і вдягнися, будь ласка, а то ходиш у трусах, — відрізала Алевтина.
— Чого ти така зла сьогодні? — образився чоловік.
— Не знаю! — різко відповіла вона. — Мужикові такого не зрозуміти!
Алевтина пішла, похитуючи стегнами, до ліфта.
«Чому зла? Та тут хто завгодно розізлиться!» — думала вона. Її син Паша кожні півтора-два роки приїжджає з новою дівчиною. І всі вони, як одна, вульгарні та зарозумілі. То вони вегетаріанки, то на дієті, то солоне їм не можна, то жирне, то ножа їм, бачте, бракує, як у ресторані. Хто б їм пояснив, що і без ножів виросли? А ці дівчата носом крутять і нічого з приготованого не їдять.
Алевтина вирішила, що цього разу не буде старатися. Приготувала звичайне, повсякденне: борщ, салати, нарізку. Захочуть — з’їдять, не захочуть — голодними залишаться.
На вулиці було свіжо. Травневе повітря трохи заспокоїло Алевтину, поки вона не помітила сріблясту машину сина.
«Паші вже тридцять сім, а він ні сім’ї, ні дитини. Як же хочеться онука!» — подумала вона, зітхаючи.
— Мам, ну навіщо ти вийшла? Ми б самі піднялися, — обняв її Паша. — Ось, знайомся, це Поліна.
— Здрастуйте, — привіталася дівчина.
— О! — вирвалось у Алевтини. — Здра… здрастуйте…
«Ну нарешті, хоч одна нормальна на вигляд. Без викрутасів», — полегшено подумала вона й усміхнулася Поліні.
— Ходімо, — запропонував син.
— Зачекай, мам. У багажнику пакет із напоями та подарунок для тебе від Поліни.
— Ого! — здивувалася Алевтина.
— Вона у мене займається екологією, захищає природу. Подарунок у тему. Подивишся вдома, — сказав Паша.
«Ех, поспішила з висновками, знову якась прибабахнута», — зітхнула Алевтина.
За столом Поліна їла борщ без жодного подиву, чемно прихлинаючи. Про свою роботу розповідала неохоче. Алевтина ледь вловила, що дівчина працює в якійсь екоінспекції.
— Робота хоч офіційна? — уточнила вона.
— Так, мене оформили, — відповіла Поліна.
— Бачиш, Паша, навіть вона з трудовою книжкою, а ти? Десять років як без оформлення. А раптом захворієш? А пенсія? Тобі ж уже тридцять сім!
— Ой, мам, не доживу я до тієї пенсії, не хвилюйся, — відмахнувся син.
— То тобі здається. Час швидко летить, а ти ще пожалкуєш, — впевнено заявила Алевтина.
— Ой, все, відчепися, ти мені апетит псуєш. Тату, подай, будь ласка, млинець із сиром, — сказала Паша з роздратуванням.
Щось він хотів сказати важливе, піднімаючи келих для тосту, але кожного разу його перебивав батько, який вставав і проголошував свої побажання.
— Дуже смачний борщ, Алевтино Сергіївно, я навіть соромилася попросити добавки, — сказала Поліна, підводячись із-за столу. — Давайте я допоможу прибрати зі столу.
Алевтина з Поліною почали переносити посуд на кухню. Побачивши безлад і трохи брудну плиту, Поліна плеснула в долоні:
— Та ви ж мало не забули про подарунок!
Вона розпакувала коробку й почала виставляти перед Алевтиною засоби для прибирання однієї марки, пояснюючи:
— Це екологічні засоби для кухні й не тільки. Їх виробляють у нас, в Україні. Вони повністю розчиняються у воді й не шкодять природі. Уявіть, їх виготовляють із овочів та фруктів. У компанії є майже вся необхідна побутова хімія.
Алевтина взяла один із засобів для чищення плити й прочитала його назву вголос, по складах:
— По-ми-до-блес-к! Помидоблеск!
— Так, так. А хочете, я зараз щось випробую? — Поліна посміхалася й виглядала так мило, що їй неможливо було відмовити. — Наприклад, оброблю плиту цим засобом, а поки він подіє, помию посуд спеціальним гелем?
Але Алевтина, злякавшись, заслонила плиту спиною:
— Ой, дитино, тільки не плиту! Я її вже три дні не мила, соромно.
— Та що ви, я в селі жила, яких тільки плит не бачила, — засміялася Поліна. — Ну добре, самі на неї побризкайте, а я потім лише губкою проведу.
Поліна спритно впоралася з посудом. Алевтина сиділа поруч, катала крихти по столу й то одне питала у дівчини, то інше: де навчалася, хто батьки, як познайомилися з Пашею. Відповіді Поліни були спокійними й вихованими, що Алевтину цілком задовольнило.
Коли Поліна взялася за плиту й провела по ній губкою, бруд легко відстав, залишивши поверхню чистою.
— Хороші речі ти мені подарувала, Полиночко. Дякую, — зізналася Алевтина, все ще очікуючи якоїсь каверзи.
Але тут із вітальні Паша почав стукати по келиху, закликаючи всіх зібратися біля дивана. Обійнявши Поліну й ніжно поклавши руку їй на живіт, він оголосив:
— Мама, тату… Ми з Поліною вирішили одружитися.
— Ах! Ох! — вигукнула Алевтина.
— Це ще не все, — Паша зупинив передбачувані вигуки та ніжно поцілував Поліну, яка зніяковіла. — Ми чекаємо дитину. Взимку у вас буде онук.
— Оце щастя, Господи! Оце радість! — Алевтина схопилася з місця, розводячи руками. — Дякую тобі, Пресвята Богородице! Іди ж, Полиночко, обійму тебе, моя люба! — вона широко розкрила обійми й строго подивилася на Пашу. — Не переживай, знаю, як із вагітними поводитися!
— Алевтино Сергіївно, — прошепотіла Поліна, обіймаючи майбутню свекруху, — а ви зі мною рецептами поділитеся? Я так не вмію готувати, як ви, особливо борщ.
— Ой, Поли-ноч-ко! — вигукнула Алевтина, не тямлячи себе від щастя. — Та це ж моя мрія була: передати свої знання невістці, а любов нерозтрачену — онуку! І тепер ця мрія завдяки тобі здійсниться!
