— Ну, спасибі бабусі, “допомогла”! Я ж і обіди їй готувала, і квартиру прибирала, а вона зі мною так, наче я їй і не онука зовсім! — Лєра вже хвилин десять голосно обурювалася на всю вулицю. Люди здивовано оберталися, шепотілися, і Крістіна, яка стояла поряд і слухала всю цю сцену, вирішила, що час вгамувати сестру.
— Лєр, ну ти перегинаєш. Я, навпаки, вважаю, що бабуся зробила тобі найбільший подарунок. А ти на неї так, ще й при всіх…
— Богом забута дача в глухому селі — це подарунок? Тобі вона залишила двокімнатну квартиру в центрі міста, а мені цей старий дім. Можу цей “дарунок” тобі віддати, якщо хочеш.
Крістіна сумно похитала головою і обережно обійняла сестру.
— Ні, не будемо порушувати бабусину останню волю. Вона чітко написала в заповіті, кому що. Давай так і зробимо, добре?
Лєра вирвалася з її рук, зло примружила очі і прошипіла:
— Ну і йди в свою квартиру і не мороч мені голову. Все, досить з мене бабусиних сюрпризів. І собака мені її теж не потрібна!
Крістіна ще спробувала її зупинити, але Лєра й слухати не хотіла. Вона різко розвернулася і пішла, залишивши сестру саму посеред вулиці під здивованими поглядами перехожих.
Додому Лєра поверталася зла, розчарована. Вона так чекала цієї поїздки до нотаріуса, була впевнена, що отримає квартиру. Адже три роки вона практично жила у бабусі, доглядала її, готувала, прибирала, купувала їй продукти. Хоча раніше ставилася до літньої родички з байдужістю, її інтерес до бабусі різко зріс після діагнозу лікарів.
Але тепер, їдучи в автобусі, Лєра картає себе за марно витрачений час і гроші.
Як спадок вона отримала стару, напівзруйновану дачу, ще й з умовою: дім відійде їй тільки в тому випадку, якщо вона забере бабусину собаку — літню таксу, яка все життя прожила у квартирі з бабусею.
— Привіт, кохана! Що трапилося? Чому така зла?
Нікіта, чоловік Лєри, теж будував великі плани на бабусину квартиру, тож, коли побачив похмуре обличчя дружини, одразу насторожився.
— Що сталося? Ніякої квартири! Замість квадратних метрів нам дісталася стара хата в селі! — вона з люттю жбурнула туфлі у бік.
Нікіта сів у крісло, вражено витріщивши очі.
— Оце стара… Ти за нею доглядала, купу грошей на неї витратила, а вона тобі не квартиру, а ту халабуду? Я ж казав, що ти дарма стараєшся, що вона Крістиною дорожче тебе.
— Почекай, це ще не найгірше! Цей будинок ми отримаємо тільки якщо будемо доглядати за її собачкою. Ти ж пам’ятаєш цю стару, вічно сплячу і гавкаючу потвору?
Нікіта насупився.
— Ні! Ніяких собак у нашій квартирі! Якби вона на нас квартиру записала, тоді можна було б подумати, а за ці “подарунки” я доглядати не збираюся.
— І що з нею робити? Крістіна на день її забрала, але завтра привезе.
— У притулок її. У мене знайомий волонтерством займається, хай прилаштовує. А якщо не візьме — то на вулицю.
Уперше за цей день на обличчі Лєри з’явилося не роздратування, а сумнів.
— Ну, не можна ж так, Нік. Вона стара, домашня, не виживе ж там… Це ж не її вина, що бабуся була такою жадібною.
— Не дави на жалість! Це ти мене підвела! Я тобі гроші давав, дозволяв біля бабки днями сидіти, а отримав собаку? Викинь її!
Лєра тяжко зітхнула. Вона й сама не хотіла цю собаку. І дім той їй не потрібен. Чому вона повинна тепер нести цей тягар? Вона пожертвувала всім, а натомість що?
“Я умиваю руки”, — вирішила вона.
Наступного ранку Крістіна прокинулася від дзвінка. Це була сестра.
— Привіт, Лєрочка! Рада чути! Як ти? Коли за собакою під’їхати?
— Ось тому і дзвоню. Можеш її не везти. Просто залиш десь на вулиці.
Крістіна аж підскочила.
— Ти серйозно? Як це — на вулиці?!
— Вибач, сестро, але я не хочу цей тягар. Я не для того за бабусею доглядала, щоб ось таке отримати. Мені ця дача не потрібна.
— Тобто ти доглядала за бабусею заради спадку?! — голос Крістіни здригнувся. — І ще й “дареному коню в зуби дивишся”? Тобі не соромно?!
— Це їй мало бути соромно за те, як вона зі мною вчинила. Шкода, що вже й не зрозуміє. А мені тепер ще проблеми зі сном лікувати, а про витрачені гроші я взагалі мовчу!
— А чому ж ти тоді мою допомогу не приймала, сестро? Я ж не раз пропонувала тебе підмінити, посидіти вночі з бабусею, продукти їй купити. А ти що мені казала? Запевняла, що не втомлюєшся, що все робиш від щирого серця, заради бабусі. А в підсумку що? Виявилося, що тобі була потрібна зовсім не вона, а спадок.
— І правильно я до неї так ставилася. Вона ж завжди тебе більше любила. Я тобі жодного разу не дала до неї приїхати, а вона все одно квартиру тобі залишила, а мені — халупу в селі і собачку на додачу. Ну й нехай їй там спокійно спиться, а мені все це не треба. Я відмовляюся. Роби з собакою і дачею, що хочеш. Я більше не її онука!
Крістіна навіть не встигла відповісти, як Лєра просто відключилася. Вона стояла в ступорі, не вірячи, що її сестра могла так говорити про рідну людину. Відношення Лєри до бабусі було не просто байдужим, а холодним і цинічним. Крістіна не потребувала ні цього старого дому, ні собаки, але залишити бідну тварину напризволяще вона не могла.
Минув тиждень. Сестри не спілкувалися з моменту тієї розмови, і Лєра все ще ображалася не тільки на бабусю, а й на Крістіну. Вона вважала, що та повинна була відмовитися від квартири на її користь, або хоча б спробувати відстояти її право на спадок.
І ось одного дня телефон Лєри задзвонив. Вона здивувалася, коли побачила ім’я сестри на екрані. Невже та знову вирішила її повчати?
— Алло? — холодно відповіла Лєра.
— Привіт. Я телефоную, бо думаю, що ти маєш про це знати. Просто по-людськи.
— Про що? Собака померла? Вибач, але без такої інформації якось обійдуся.
— Ні, не про це. Я сьогодні приїхала на ту дачу, яку ти так зневажала. І знаєш, що я там знайшла в коморі? 800 тисяч гривень. Гроші, які бабуся зберігала і ховала від усіх. Вони лежали у старій дорожній сумці, а в ній — записка. Хочеш знати, що в ній написано? “Моїй найдбайливішій онуці – подарунок наостанок”.
Лєра відчула, як у неї відпала щелепа. Вона хотіла накричати на сестру, висловити все, що про неї думає, але в безсилій злості просто кинула слухавку.
— Ото стара відьма… — злісно пробурмотіла вона.
Вона не могла так просто залишити ці гроші, які по праву мали дістатися їй! Всі наступні тижні Лєра бігала по судах, консультувалася з адвокатами, нотаріусами, намагалася знайти спосіб оскаржити заповіт. Але все було марно. Бабуся чітко вказала в документі: спадкоємцем дачі стане тільки та онука, яка візьме до себе її собаку. І первісно це була Лєра, але після її відмови все майно перейшло Крістіні. Закон був на її боці.
Після цього сестри більше не розмовляли. Крістіна навіть хотіла поділитися частиною знайдених грошей, але Лєра не відповідала на дзвінки і не виходила на зв’язок. Її гординя і жадібність виявилися сильнішими за родинні стосунки.
