Небо висіло низько, немов притиснуте тягарем невимовних слів і горя, забарвлене в сірі, майже свинцеві тони. Здавалося, воно тисне не лише на землю, а й на душі тих, хто стояв на краю свіжої могили. Важкий липкий сніг падав на чорну лаковану труну, наче й сама природа не могла стримати сліз. Кожна сніжинка танула, перетворюючись на краплю — сльозу неба, що стікала полірованою поверхнею, немов намагаючись змити те, що неможливо стерти.
Олександр стояв, втиснувши руки в кишені пальта, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли. Він дивився, як труну повільно, з тягучою невідворотністю, опускають у темну вологу землю. Кожен рух лебідки відгукувався в ньому глухим відлунням, наче саме життя йшло вниз, залишаючи по собі порожнечу, яку ні чим не заповнити. Вітер тріпав його волосся, холодив щоки, але холоду він не відчував — лише тягар, що тиснув зсередини, немов камінь у грудях.
— Ну що, поділила спадщину? — вирвалося в нього з гіркою посмішкою, коли погляд упав на надмогильну плиту, на якій уже назавжди було вигравірувано чуже тепер ім’я: Олена Олександрівна Громова. Усього сорок три. Серце. Слово, що прозвучало, як вирок. Одне коротке слово — і життя, любов, роки, мрії — усе обірвано. Він і сам не знав, навіщо це сказав. Може, щоб заглушити біль. Може, щоб показати, що ще живий. Але голос тремтів, і насмішка прозвучала фальшиво, як скло, що тріснуло під тягарем.
Поряд стояла Катя. Його донька. Двадцять два роки — уже доросла, але в цю мить здавалася крихкою, загубленою, наче дівчинка, що блукає в лісі. Губи міцно стиснуті, очі запухлі від сліз, погляд — у землю. Вона навіть не глянула на батька. У її мовчанні було більше докору, ніж у будь-якій гучній сварці.
Олександр хмикнув, але сміх вийшов сухим і порожнім, як пересохлий колодязь.
— Дозвольте попрощатися… — пролунав тихий тремтячий голос. До них підійшов дід у потертій ватянці — один із могильників. Його обличчя було порізане зморшками, як карта прожитих життів. Він перехрестився, повільно, з гідністю вклонився труні й відійшов, залишивши їх наодинці з болем.
Катя раптом різко обернулася до батька, і в її очах спалахнув гнів — не дитячий, а дорослий, гіркий, як ліки.
— Тобі взагалі байдуже, так?
— Що? — насупився Олександр, ніби не розуміючи, про що йдеться.
— Вона ще не охолола, а ти вже про спадщину! — вигукнула вона, і голос зірвався. — Мама померла, а ти… ти жартуєш?
Олександр прикусив губу до крові. Вітер підхопив край траурної стрічки, і вона затріпотіла в повітрі, як крило пораненого птаха, що б’ється в клітці. Він хотів сказати, що це був жарт, що він просто не знав, як інакше втриматися на ногах. Але слова застрягли в горлі, перетворившись на клубок, який неможливо проковтнути.
Катя витерла щоку тильною стороною долоні — жест, який він пам’ятав ще з дитинства, коли вона падала й намагалася не плакати. Потім відійшла, приєдналася до інших родичів, залишивши його самого.
Зовсім самого.
Труну вже засипали землею. Лопати скрипіли, ґрунт падав із глухим стуком. Кожна жменя — як удар по серцю.
«Лєна… ну що ж ти…» — подумки прошепотів він, заплющивши очі.
Але відповіді не було. І вже не буде. Ніколи.
А спадщина… У цю мить вона здавалася жалюгідною, нікчемною дрібницею. Гроші, квартира, машина — усе це тепер пахло пилом, забуттям, зрадою. Наче любов можна виміряти квадратними метрами й банківськими рахунками.
Дім став чужим. Не просто порожнім — він ніби видихнув, осів, наче з нього висмоктали не тільки повітря, а й душу. Олександр блукав кімнатами, як привид, натикаючись на сліди Лєни: її халат на вішалці, наче вона ось-ось повернеться; недопита пляшка мінералки біля ліжка; томик Ахматової, розкритий на улюбленому вірші, ніби чекає, що господиня повернеться й дочитає. Кожна річ кричала про неї. Кожен шурхіт нагадував її кроки.
Катя поїхала відразу після похорону. Не попрощалася. Не озирнулася.
«І правильно», — подумав він, наливаючи собі третю чарку. Горілка була гіркою, різкою, палила горло, але принаймні глушила цю кляту тишу, яка тиснула сильніше, ніж надгробна плита.
Дзвінок у двері змусив його здригнутися, як від пострілу.
— Хто?! — крикнув він хрипко, не зрушуючи з місця, ніби сподіваючись, що звук зникне, як жахіття.
— Відкрийте, Олександре Вікторовичу.
Голос був знайомим, але холодним, офіційним, ніби з іншого світу. Він допив чарку, похитуючись, дістався дверей і відчинив.
На порозі стояв Сергій — їхній сімейний адвокат. У темному пальті, з папкою під пахвою, як носій вироку.
— Ви не відповідали на дзвінки, — сказав він м’яко, але з легким докором. — Спадщину треба оформлювати.
Олександр раптом розсміявся — голосно, істерично.
— Знову спадщина! Усі тільки й думають про спадщину! Наче вона була просто майном!
Сергій промовчав. Простягнув конверт. Білий, із печаткою.
— Заповіт.
Олександр розірвав його, не дивлячись. Папір хруснув, як сухе листя.
«Усе — Каті. Квартира, рахунки, машина. Тобі — тільки мої книги й фотографії. Пробач».
Він повільно підняв очі, наче час сповільнився.
— Це жарт?..
— Ні, — похитав головою адвокат. — Олена Олександрівна склала його місяць тому. Була при здоровому глузді та ясній пам’яті.
Олександр зім’яв папір, стискаючи його в кулаці, наче серце, готове розірватися.
— Вона… Вона навіть після смерті… — він не зміг закінчити.
Сергій зітхнув.
— Катя вже знає. Вона чекає на ваше рішення.
— Якого ще рішення?! — Олександр різко ступив уперед, очі налилися кров’ю. — Усе вже вирішено! Вона мене викреслила!
Адвокат не відступив.
— Ви можете оскаржити заповіт. Але…
— Але що?
— Але Олена Олександрівна просила вас цього не робити.
Олександр завмер. Слово «просила» врізалося в свідомість, мов ніж.
Він раптом почув її голос. Теплий, трохи втомлений, із легкою хрипотою. «Сашо, не треба…»
— Гаразд, — прошепотів він, опускаючи голову. — Нехай бере.
Сергій кивнув і пішов, залишивши по собі тишу, ще важчу, ніж до його приходу.
Олександр лишився сам.
Він підійшов до вікна. На вулиці згущалися сутінки. Десь там була Катя. Його дочка. І Лєнині книги. І фотографії. І один короткий рядок: «Пробач».
Він заплющив очі.
Але пробачати вже було нікому. Лише собі. А це було найстрашніше.
ЧЕРТА
Олександр пив. Пив так, наче в кожній чарці була можливість забути. Пив тиждень, два, а може, й місяць — час втратив значення. Порожні пляшки вишикувалися вздовж стіни, як солдати на варті, як мовчазні свідки його падіння. Вони дивилися на нього скляними очима, мовчазно і осудливо. Він не відповідав на дзвінки, не виходив із дому, лише блукав квартирою, торкаючись речей, які тепер належали Катрі.
Її доньці.
Її квартира.
Її життя.
А він — тінь. Помилка в підрахунках долі. Людина, яку забули викреслити.
На восьмий день (чи на двадцятий? Він уже не пам’ятав) пролунав дзвінок. Не телефонний — у двері. Наполегливий, впертий, наче хтось знав, що він не відкриє, і все одно стукав.
Він не хотів іти. Але двері виявилися незамкненими. Вони розчинилися самі, наче дім втомився від його болю й вирішив впустити порятунок.
На порозі стояла Катя.
— Ще живий? — спитала вона без привітань, із викликом, але в очах — тривога.
Він хрипко засміявся:
— На жаль.
Вона увійшла, зморщивши ніс від запаху затхлого повітря, немитого посуду та алкоголю. Виглядала суворо — темне пальто, волосся зібране в охайний вузол, обличчя без макіяжу, наче взяла на себе відповідальність за все.
— Я прийшла за маминими речами.
— Бери, — махнув він рукою. — Все твоє.
Вона не рушила з місця.
— А тобі що, справді нічого не потрібно?
Він підняв на неї червоні, запалені очі.
— Мені? Фотографії? Книги? Це ж не спадок, Катю. Це… — він урвав фразу, зціпивши зуби, ніби боявся сказати щось надто важливе.
— Пам’ять? — тихо закінчила вона.
Олександр різко підвівся, похитнувся, вчепився за спинку стільця.
— Ти навіщо прийшла? Щоб подивитися, як я здохну? Ну, дивись! Твоя мати все правильно зробила — залишила тобі все, а мені… мені… — голос зірвався.
Катя раптом різко підійшла й схопила його за плече.
— Тату.
Він завмер. Це слово — як розряд струму.
— Тату.
Вона не називала його так з п’ятнадцяти років. Відтоді, як він почав пити. Відтоді, як перестав бути батьком.
— Мама не хотіла, щоб ти спивався до смерті.
— Звідки ти знаєш? — прошепотів він.
— Бо вона мені сказала.
Він подивився на неї недовірливо.
— Коли?
— Перед тим, як померти.
Катя розтисла долоню. У ній лежала маленька, зім’ята записка. Олександр узяв її тремтячими руками, розгорнув.
«Сашо, пробач. Але ти повинен зупинитися. Заради Каті. Заради себе. Я люблю вас обох.»
Він і не помітив, коли почав плакати. Сльози текли по щоках, гарячі й важкі. Він не намагався їх стримувати.
Катя обійняла його. Міцно. По-дорослому. Як мати обіймає дитину. Тільки тепер він був тією дитиною — загубленою, зламаною, але все ще живою.
— Все, досить, — сказала вона. — Давай жити.
Олександр заплющив очі.
І вперше за довгий час — зітхнув. Глибоко. Вільно. Мов після довгого полону вода нарешті наповнила висохле русло.
Три місяці потому він знову стояв біля могили. У руках — букет білих троянд. Сніг розтанув, але вітер був пронизливий, березневий, вологий. На душі холодно, але вже не так безнадійно.
— Приніс тобі квіти, — пробурмотів він. — Ти завжди їх любила.
Вітер ворушив стрічку на свіжому вінку. Катя стояла поруч, закутавшись у хустку. Вони приїхали разом. Вперше.
— Мама казала, що ти подарував їй білі троянди в день першого побачення, — тихо сказала Катя.
Олександр кивнув, зціпивши щелепи.
— Так. Вона сміялася, казала, що це банально. Але берегла засушену квітку у своїй книзі…
— У «Анні Кареніній», — закінчила Катя. — Я знайшла її.
Він глянув на доньку. Щось здригнулося в грудях. Щось старе, майже забуте — любов. Ніжність. Каяття.
— Катю… пробач мені.
Вона похитала головою:
— Не в мене ти маєш просити пробачення.
Олександр глибоко зітхнув і поклав троянди на мармурову плиту.
— Я знаю.
Вони йшли до машини мовчки. Але тепер мовчання було іншим — не ворожим, а важким, як земля, яку ще належить підняти. Але вже не неможливим.
— Тату, — раптом сказала Катя, зупинившись. — Я хочу… ні, я повинна тобі дещо віддати.
Вона відчинила сумку й дістала потертий зошит у синій обкладинці.
— Маминий щоденник.
Олександр обережно взяв його, ніби боявся, що папір розсиплеться, як попіл.
— Ти… читала?
— Трохи, — опустила очі Катя. — Там є сторінки… для тебе.
Він відкрив зошит на випадковій сторінці. Чіткий, знайомий почерк:
«Саша сьогодні знову напився. Але коли протверезів, приніс мені чай із лимоном, як тоді, коли я хворіла в перший рік нашого шлюбу. Господи, як же я хочу, щоб він просто залишився живим…»
Олександр різко закрив зошит, наче від болю.
— Я не можу… зараз…
Катя кивнула:
— Не треба зараз. Просто знай — вона тебе любила. До кінця.
Він стиснув зошит у руках. І в цю мить десь у парку закричали граки — перші вісники весни.
— Поїхали додому, — сказав Олександр.
І в цьому слові — «додому» — раптом знову з’явився сенс. Не просто дах над головою. А місце, де можна почати спочатку. Де можна пробачити. Де можна бути собою. Де любов, навіть після смерті, усе ще живе.
