Новий член родини.
Аня витягла з духовки деко з пирогом, і кухню миттєво наповнив аромат ванілі. Все, як любить її чоловік Михайло. На плиті вже кипів зелений борщ, а рум’яний пиріг прикрашав стіл. Лишалося доварити ягідний компот, що зайняло б кілька хвилин — саме до того моменту, коли Михайло мав зайти у дім.
Вона обережно накрила пиріг білим полотном, щоб той не охолов, і підійшла до вікна. Їхній будинок стояв у центрі кварталу, просто навпроти автобусної зупинки. Саме туди ось-ось мав під’їхати автобус із Михайлом.
Аня не бачила чоловіка три місяці. Він працював вахтами на півночі: три місяці там, три — вдома. Як же вона його чекала! Приватний будинок — це не квартира, тут завжди потрібні чоловічі руки. Дім залишився Ані у спадок. П’ять років тому, коли вони з Михайлом одружилися, у нього була квартира. Молоде подружжя вирішило, що краще жити в приватному будинку, і Михайло продав квартиру, вклавши гроші у бізнес. Але справа не пішла, і вже три роки він працював вахтовиком.
Грошей він привозив достатньо, але Ані було важко залишатися самій на цілих три місяці. У такі моменти їй здавалося, що вона вже й забула, як це — бути заміжньою.
Дітей у них не було. Михайло вважав, що ще не час:
— Ось поїду я на три місяці, а ти з дитиною сама як будеш? Давай трохи заробимо, я кину вахту, знайду роботу тут. Тоді й про дітей поговоримо.
Але «заробити трохи» ніяк не виходило. Хоча гроші він і привозив, завжди знаходилися важливі витрати. Навіть зараз: дах у будинку протікав, і під час дощів на стелі в одній зі спалень з’являлася мокра пляма. Аня змушена була ставити тазик. Михайло знав про проблему й обіцяв розібратися, коли повернеться.
І ось автобус зупинився. Михайло вийшов, у руках — дорожня сумка, а поряд із ним стояв маленький хлопчик. Він злякано тулився до чоловіка й розгублено дивився на Аню великими очима.
Михайло не квапився пояснювати. Він просто зайшов у дім, обережно поставив хлопчика на підлогу і звернувся до Ані:
— Ну що, не привітаєш чоловіка після довгої розлуки?
Аня застигла в коридорі. Її погляд раз у раз зупинявся то на чоловікові, то на дитині.
— Міша, хто це? — ледве видихнула вона.
Михайло важко зітхнув, відсторонив дружину й узяв дитину за руку.
— Даню, ходімо, я тобі щось покажу. Знімай черевички, і підемо до кімнати.
Він завів хлопчика до спальні, посадив на ліжко та передав йому модель літака, якою завжди дорожив і навіть пил з неї дозволяв витирати з особливою обережністю. Аня відразу зрозуміла, що справа серйозна.
— Ти посидь тут, а ми з тіткою Анею маємо поговорити, — сказав він і обережно зачинив двері кімнати.
— Нагодуєш мене, жінко? — невесело усміхнувся Михайло, повертаючись до кухні.
— Так, звісно, сідай, — розгублено відповіла Аня, швидко накриваючи на стіл.
Вона налила йому гарячого борщу, нарізала пиріг і сіла навпроти, не відводячи тривожного погляду від чоловіка. Михайло мовчав, повільно їв, опустивши очі, ніби шукаючи, з чого почати.
— Це мій син, — несподівано випалив він. — Хлопчик у кімнаті — мій син!
Аня ахнула, притиснула руку до грудей. Серце шалено забилося. Вона хотіла повірити, що це жарт, але в його погляді не було навіть натяку на усмішку.
— Як таке могло статися, Міша? — прошепотіла вона.
— Так сталося, Аню, — з болем у голосі сказав чоловік, міцно взявши її за руку. — Розумієш, три місяці для чоловіка — це дуже багато. Там, на вахті, я… закрутив із кухаркою. Це було лише кілька разів, але вона завагітніла.
— То ти вважав, що нам ще рано мати дітей, а сам… — Аня різко вирвала руку. Її голос тремтів від болю й образи. — Сам уже обзавівся сином?
— Думаєш, я цього хотів? — почав виправдовуватися Михайло. — Вона нічого мені не сказала. Народила й поставила перед фактом. Це мій син, у цьому немає сумнівів. Він схожий на мене. Ти хіба не помітила?
Ні, Аня нічого не помітила. Дитина викликала у неї відразу — живе нагадування про зраду чоловіка. Втім, деякі речі їй все одно залишалися незрозумілими.
— Навіщо ти привів його сюди? Де його мати?
— Тут така справа, її більше немає. Її вбив ведмідь. Вона затрималася пізно, пішла в обхід. Той ведмідь був поранений, оскаженілий. Його потім застрелили, але що з того? Матері хлопчику це вже не поверне. Я офіційно записаний батьком. Довелося забрати Даню до себе.
— І що тепер? — ледь чутно запитала Аня.
— Не знаю… Як вирішиш. Якщо виженеш — ми підемо разом. Але знай: я завжди любив лише тебе. Та інтрижка з кухаркою була випадковістю. Один раз оступився, але клянуся, більше цього не станеться, якщо пробачиш. Я буду вірний тобі до кінця життя.
Аня бачила, що він щиро кається. Вона звикла жити, чекаючи на його повернення, і не уявляла собі життя без нього. Так, вона пробачить його, але що робити з хлопчиком?
— А що з дитиною? — прошепотіла вона. — Що ти плануєш із ним робити?
— Аню, куди я подіну свого сина? — знизав плечима Михайло. — Якщо не пробачиш — ми підемо разом. Якщо пробачиш — тобі доведеться прийняти і його.
Прийняти? Це здавалося неможливим! Як можна прийняти дитину чоловіка від іншої жінки? Щодня піклуватися про живе нагадування зради?
Аня мовчки вийшла з дому. Їй потрібно було побути наодинці з собою. Вона довго блукала вулицями, розмірковуючи над ситуацією. Підійшовши до річки, вперше за багато років відчула спокусу зробити необдуманий крок. Але в глибині душі вона знала, як вчинить. Вона не могла уявити своє життя без Михайла. Їй доведеться змиритися і звикнути до хлопчика.
Аня повернулася додому пізно. Михайло вже спав у їхній спальні, а на кріслі у вітальні лежав маленький хлопчик. Підійшовши ближче, вона вдивилася в обличчя дитини. Худий, блідий, він спав неспокійно. Йому теж було нелегко: він нещодавно втратив матір. Аня намагалася викликати у собі співчуття, але всередині росла неприязнь.
Дані було два роки. Він був боязким і мовчазним. Аня старалася не показувати своїх почуттів, але дитина все одно відчувала її холод і трималася на відстані. Даня весь час тулився до Михайла, який піклувався про нього без особливої теплоти. Він виконував лише необхідне: купав, годував, купив кілька іграшок, щоб хлопчик був зайнятий.
Перший тиждень Аня майже не розмовляла ні з Михайлом, ні з хлопчиком. Вона мовчки ходила по дому, постійно натрапляючи на Даню, який здавався їй чужим і неприємним.
Михайло намагався згладити ситуацію, але, зрозумівши, що раз вона не вигнала його, значить, готова пробачити, почав вести себе, як завжди. Він зайнявся ремонтом даху, стелею в спальні, і поступово обов’язки змушували їх знову спілкуватися. Аня спершу відповідала коротко, але до кінця місяця майже відтанула. Проте прийняти дитину вона не могла.
Минуло два місяці. Аня почала турбуватися, що скоро Михайло знову поїде на вахту.
— Що ти плануєш робити з Даною? — запитала вона одного вечора.
Михайло підняв брови в здивуванні.
— Аню, я не можу брати його з собою. Залишу його тут. Я вже домовився про місце в дитячому садочку. Залишилося оформити документи. Ти будеш відводити його вранці й забирати ввечері.
Побачивши, як дружина похитала головою, Михайло продовжив:
— Я не змушую тебе його любити. Розумію, що для тебе це неможливо. Тобі потрібно лише відводити його в садок, забирати ввечері, годувати. А далі він займатиметься сам. Даня у нас самостійний хлопчик, турбот не завдасть.
Аня мимоволі глянула на двері, за якими промайнула маленька постать. Даня почув кожне слово. Але чи розумів він? Йому ж лише два роки.
Та хлопчик розумів більше, ніж здавалося. Після від’їзду Михайла він став ще більш замкненим. Вранці мовчки одягався, жодного разу не просячи допомоги в тітки Ані. Вона так само мовчки відводила його в садок, мовчки забирала, мовчки ставила перед ним тарілку вечері.
Якось після садка Даня відсунув тарілку й тихо пробурмотів, що не хоче їсти, і пішов до своєї кімнати. Аня зазирнула туди пізніше. Мальчик лежав на дивані із заплющеними очима, зовсім не торкаючись іграшок чи книжок. Її насторожила червона пляма на його щоках. Вона підійшла ближче, доторкнулася до чола й здригнулася: хлопчик горів.
— Даня, ти хворий? — стривожено запитала Аня, сідаючи поряд. — Чому ти нічого не сказав?
— Не хотів заважати, — ледве чутно відповів він.
Аня, борючись із панікою, поставила градусник: 40 градусів. Вона негайно викликала швидку та дала жарознижувальне. Поки лікарі їхали, вона лише й думала:
«Бідний хлопчик… Ти не скаржився, бо боявся мене? А я навіть не помітила, як тобі важко».
Швидка забрала їх до лікарні. Там вони провели два тижні, і за цей час Аня стала для Дані найважливішою людиною. Її турбота, тепло й увага поступово розтоплювали крижинку недовіри.
Мамою Даня назвав її пізніше, коли Михайло повернувся з вахти. Це сталося природно, але Аня потім проплакала всю ніч. На той момент вона вже офіційно всиновила Даню. Тепер вона знала, що цей хлопчик – її син не лише за документами, а й у душі.
Минуло півтора року, і Даня змінився до невпізнання. Це був веселий, енергійний хлопчик, який обожнював свою нову маму. Він майже не відходив від Ані, втративши інтерес до батька. Для Михайла це було навіть на краще – чоловік зітхнув із полегшенням.
А потім трапилося страшне. Михайло поїхав на вахту, і невдовзі Ані повідомили, що автобус із вахтовиками впав у прірву. Автобус кілька разів перекинувся, його засипало снігом, тому частину тіл не вдалося знайти. Серед них і Михайло.
Аня була на межі безумства від горя. Вона щиро кохала чоловіка, і єдине, що її врятувало, – це син. «Яке щастя, що я не одна, що є Даня!» – думала вона, живучи лише заради нього.
Через рік Михайла офіційно визнали зниклим безвісти, а ще через два мали визнати загиблим. До тієї дати залишалося два тижні, коли Михайло раптом з’явився.
Це сталося навесні, у дощову погоду. Повернувшись із прогулянки з Данею, Аня навіть не звернула уваги, що двері не були замкнені. Її хвилювало лише, чи не промочив хлопчик ноги. Вона роззула його, перевірила шкарпетки й, заспокоївшись, сказала:
— Біжи до кімнати, перевдягайся.
— А я зараз поставлю чайник, і ми вип’ємо гарячого чаю, — весело промовила вона, заходячи на кухню.
Її останні слова обірвалися на півслові. За столом, ніби нічого й не сталося, сидів Михайло і доїдав ранковий курник.
— Не лякайся, Аню, я живий, — підморгнув він. — Та не дивись так, кажу ж, живий! — встав Михайло, побачивши, що Аня от-от знепритомніє. — Мене не було в тому автобусі.
— Де ж ти був два роки? — прошепотіла Аня, важко опускаючись на стілець.
— Жив у однієї жінки. Я збирався на вахту і вже майже сів в автобус. Але подзвонила стара знайома й запросила на південь. Вона вирішила купити нерухомість. Забезпечена жінка, трохи старша за мене, але це не важливо. Коли я почув про автобус, то вирішив, що так має бути. Для тебе я загиблий, а для неї живий.
— Ти… ти… мерзотник! — шепотіла Аня. — Якби ти знав, що я пережила. Навіщо прийшов?
— У нас із нею спільний бізнес. Ми вирішили одружитися. Я приїхав за розлученням і за Данилком.
— Що? За Данилком? Навіщо він тобі?
— У моєї обраниці немає дітей, а вона дуже хоче. Ми заберемо його і будемо виховувати разом.
— Нізащо! — закричала Аня.
Вона схопила виделку, і Михайло злякано відступив.
— Я не віддам сина! Він мій, офіційно мій, за законом. Вам стало нудно, і ви вирішили взяти іграшку? А якщо він вам не сподобається?
— Аню, поклади виделку, — попросив Михайло, полегшено зітхнувши, коли вона її кинула. — Ти зараз просто сердита. А Даня тобі не потрібен, він тобі ніхто.
— Ніхто, кажеш? — прищулила очі Аня. — Гаразд, запитаємо у нього. Він достатньо дорослий, щоб вирішити.
Не встигла вона договорити, як у дверях з’явилася маленька фігурка. Даня кинувся до Ані й заридав:
— Мамо, я хочу бути з тобою. Не віддавай мене йому!
— Звісно, я не віддам, — пригорнула його Аня. — Ти мій син, і я без тебе не можу. А ти, — різко повернулася до Михайла, — забирайся геть!
— Ну й гаразд! — пробурчав той, засовуючи до рота залишки курника. — Виховуй чужого хлопчиська. З прицепом тебе ніхто не візьме.
— Нам із Данею добре й удвох, — відповіла Аня. — А ти залишишся сам.
