Ніна не знала, куди податися. Справді не знала… «Можу переночувати на залізничній станції. А далі?» І тут її осяяла думка: «Дачний будиночок! Як я могла про нього забути? Хоча… назвати це дачею — перебільшення! Швидше, стара, напівзруйнована хатинка. Але краще вже туди, ніж ночувати на вокзалі», — вирішила Ніна.
Сідаючи на приміський потяг, вона притулилася до холодного вікна і заплющила очі. На неї накотилася хвиля важких спогадів. Два роки тому вона втратила батьків, залишилася сама й без підтримки. Через нестачу коштів довелося покинути університет і піти працювати на ринок.
Після всіх випробувань, удача, здавалося, нарешті усміхнулася — вона закохалася. Томаш був добрим і порядним чоловіком. За два місяці вони одружилися у скромному колі. Життя налагоджувалося… Але доля готувала нове випробування. Томаш запропонував продати батьківську квартиру в центрі міста, щоб розпочати власну справу.
Він змалював таку яскраву картину майбутнього, що Ніна не вагалася ні хвилини. Вона вірила чоловікові й сподівалася, що зовсім скоро вони забудуть про фінансові труднощі. «Як тільки станемо на ноги, подумаємо про дитину. Я так мрію стати мамою!» — з надією думала дівчина.
Але бізнес Томаша не пішов. Постійні сварки через гроші швидко зруйнували стосунки. Згодом чоловік привів у дім іншу жінку й вигнав Ніну.
Спочатку вона хотіла звернутися до поліції, але зрозуміла, що формально звинуватити його не може. Адже саме вона продала квартиру і передала йому кошти…
Вийшовши на станції, Ніна йшла самотньою платформою. Весна щойно починалась, сезон на дачі ще не настав. За три роки ділянка заросла бур’янами й була в жахливому стані. «Неважливо, все приберу, буде, як раніше», — подумала вона, хоча глибоко в душі знала: нічого вже не буде, як колись.
Ключ під ґанком вона знайшла без труднощів, але двері перекосились і не хотіли відчинятись. Дівчина намагалась їх відкрити, проте безуспішно. Зрештою вона опустилась на східці й заплакала.
Раптом почула дим і якийсь шум з сусідньої ділянки. Зрадівши, що поруч є люди, Ніна побігла туди. — Дона Руте! Ви вдома? — гукнула вона.
Побачивши старого чоловіка, що сидів у саду, Ніна зупинилася — здивована й налякана. Незнайомець розвів багаття і грів воду в брудній кружці.
— Хто ви? Де Дона Руте? — спитала дівчина, роблячи крок назад.
— Не бійтесь. І, будь ласка, не викликайте поліцію. Я нічого поганого не роблю. Просто живу тут, у саду…
Його голос звучав м’яко й культурно, не як у звичайного безхатченка.
— Ви бездомний? — здивовано перепитала Ніна.
— Так. Ви маєте рацію, — зітхнув він. — Ви теж тут живете? Не хвилюйтесь, я не заважатиму.
— Як вас звати?
— Мігель.
— А прізвище? — уточнила вона.
— Прізвище? — чоловік трохи здивувався. — Фернандеш.
Ніна уважно подивилася на старого. Його одяг був старим, але чистим, а сам він — охайним.
— Я не знаю, до кого звернутись по допомогу… — зітхнула дівчина.
— Що сталося? — спитав Мігель співчутливо.
— Двері заклинило. Не можу відчинити.
— Якщо дозволите, я спробую допомогти, — запропонував він.
— Буду дуже вдячна! — відповіла вона з розпачем.
Поки чоловік возився з дверима, Ніна сіла на лаву й подумала: «Хто я така, щоб його зневажати? Адже я теж бездомна. Ми обидва — в однаковому становищі…»
— Нініна, дай перевірю! — усміхнувся Мігель Фернандеш і натис на двері. — Ви збираєтесь ночувати тут?
— Так. А куди ще? — здивувалася вона.
— У вас є опалення?
— Мав би бути котел… — Ніна раптом усвідомила, що не знає, як з ним упоратись.
— Зрозуміло. А дрова є?
— Не знаю, — знітилась вона.
— Добре. Заходьте, я скоро повернусь, — сказав він і пішов.
Протягом години Ніна прибирала. У домі було холодно, сиро й незатишно. Вона почувалась пригнічено. Та Мігель повернувся з дровами. Її здивувало, як сильно вона зраділа його присутності.
Старий почистив піч і розпалив вогонь. За годину приміщення зігрілося.
— Готово! Піч гарно гріє. Додавайте дрова за потреби, вночі погасіть. Тепло триматиметься, — пояснив Мігель.
— А ви куди підете? До сусідів?
— Так. Не судіть мене суворо. Просто трохи побуду в саду. Не хочу повертатись у місто… Спогади гнітять душу.
— Мігель Фернандеш, зачекайте. Давайте повечеряємо, вип’ємо чаю, а потім підете, — запропонувала Ніна.
Він не заперечував. Мовчки зняв пальто й сів біля печі.
— Вибачте за нескромність… Але ви не схожі на безхатченка. Чому ви на вулиці? Де ваш дім, родина?
Мігель розповів, що все життя викладав в університеті, захоплювався наукою, віддавався роботі. Старість прийшла зненацька. Він залишився сам. Рік тому племінниця почала його провідувати. Запропонувала допомогу в обмін на спадок. Він погодився, повірив. Вона вмовила продати квартиру, аби придбати будинок з садом. Зібрала гроші й зникла прямо в банку. Мігель чекав її годинами, а потім дізнався, що квартира давно продана.
— Я живу на вулиці відтоді. Досі не вірю, що лишився без дому.
— Я теж думала, що одна в такій ситуації… — поділилася Ніна власною історією.
— Але не варто здаватися. У кожної проблеми є розв’язання. Ти ще молода, все буде добре, — спробував підтримати старий.
— Досить сумного. Повечеряймо! — усміхнулася дівчина.
Ніна із зацікавленням спостерігала, як він їв пасту з ковбасками. Відчула до нього жаль. Він був такий самотній і беззахисний. «Як боляче — бути нікому не потрібним», — подумала вона.
— Нініна, я можу допомогти тобі повернутися до університету. У мене там є друзі. Можливо, отримаєш грант, — раптом сказав Мігель. — Я не можу з’явитися там особисто, але напишу листа ректорові. Константин — мій давній товариш. Він точно допоможе.
— Це було б чудово! Дякую! — вигукнула дівчина.
— Дякую за вечерю, за те, що вислухала. Мені вже час іти, — підвівся старий.
— Зачекайте. Це неправильно. Куди ви підете? — тихо спитала Ніна.
— Не хвилюйтеся. У мене поруч, на подвір’ї, є тепла хатинка. Завтра навіщу вас, — усміхнувся дідусь.
— Не йдіть на вулицю. У мене три просторі кімнати. Обирайте будь-яку, яка до душі. Чесно кажучи, мені страшно залишатися одній. Я боюся цієї печі, не знаю, як з нею дати раду. Ви ж не залишите мене в такій ситуації, правда ж?
— Ні. Я вас не залишу, — серйозно відповів старий.
Минуло два роки… Ніна успішно склала фінальні екзамени й, з нетерпінням чекаючи літніх канiкул, поверталася додому. Вона й надалі жила в сельському будиночку. Насправді, хоч мешкала у студентському гуртожитку, на вихіднi й канiкули завжди поверталася сюди.
— Привіт! — радісно мовила вона, обіймаючи дідуся Мiгеля.
— Ніньінья! Моя дорога! Чому не подзвонила? Я б тебе зустрів на станцiї. Як усе минуло? — вигукнув дiд, щасливо усмiхаючись.
— Все чудово! Майже всi оцiнки — «вiдмiнно»! — похвалилася дiвчина. — Я купила торт на день народження. Став воду на плиту, будемо святкувати!
Нiна й Мiгель Фернандеш пили чай i дiлилися новинами.
— Я посадив виноград. Планую збудувати навiс над терасою. Буде дуже затишно й гарно, — дiлився старий.
— Прекрасно! Зрештою, ви господар. Робiть, як вважаєте за потрiбне. А я приходитиму та й пiду собi… — засмiялася Нiна.
Старий чоловiк повнiстю змiнився. Вiн бiльше не був самотнiм. У нього з’явився дiм i онука — Нiнінья. А вона знову вiдчула смак життя. Мiгель Фернандеш став для неї рiдною людиною, майже як дiдусь. Нiна була вдячна долi за те, що послала їй людину, яка замiнила батькiв i пiдтримала у найважчий момент.
