Німа прибиральниця кладовища прихистила хлопчика. Він прошепотів їй на вухо: «Не кажи татові, де я», але жінка все одно зрадила — і розповіла…
Катя різко підхопилася, здригнувшись усім тілом. Старий диван жалісно заскрипів, протестуючи проти раптового руху. Дівчина з тривогою глянула на нього — лиш би остаточно не розвалився. Потім озирнулась довкола. Зима невблаганно наближалася, а вона й гадки не мала, що робити далі.
Рідне селище вона покинула на вимогу вітчима. За його словами, Катя стала «плямою» на репутації родини, бо після смерті матері втратила дар мови. Він заявив:
— Це що ж, мені тепер усім пояснювати, що ти не німою народилася? А мені ще трьох доньок заміж видавати. Та й рід наш, мовляв, гнилий!
Та й сама Катя давно хотіла піти. У тому домі стало нестерпно. Але в місті її чекало нове нещастя: разом із документами й грошима зникли й усі шанси почати життя з нуля. Вона дійшла до відділення — пояснити, попросити допомоги. Але з горла виривалися лише хрипи. Її прийняли за п’яничку. Виштовхали без пояснень.
Перший місяць став справжньою боротьбою за виживання. Катя не вміла просити. Сором тримав її спину рівною навіть тоді, коли ноги вже підкошувалися. Якось просто опустилася біля чужого паркану, притиснувшись чолом до землі, й вирішила: досить. Краще померти тут, ніж щодня принижуватись.
Саме там її й знайшла Мальвіна.
Ця жінка була легендою району. Справжня королева вулиці. Бомжі слухались її беззаперечно, а тих, хто зухвалився перечити, вона без церемоній вкладала в нокаут — габарити дозволяли. Довго мовчки дивилась на Катю, а потім підійшла ближче:
— Гей, чого розсілася? Це моя територія!
Катя мовчала, втупившись у землю.
— Що, німа?
Дівчина підняла очі й кивнула.
— То й добре. А чого лежиш? Думаєш, помреш красиво?
Катя знову кивнула.
— Дурненька. Вставай. Ходімо зі мною.
Вона слухняно встала й рушила слідом. Мальвіна привела її у старий підвал. Всередині — ліжка, пара тумбочок — не розкіш, але затишно. Мальвіна влаштувала справжнє частування. Катя здивовано дивилася: «Господи, та безхатьки тут майже нормально живуть!»
Жінка налила їй гарячого чаю, подала зошит і олівець:
— Їж. І пиши все, що знаєш. Раз ти на моїй території — я маю знати про тебе все. До останньої дрібниці.
Катя кивнула. Залишилася на ніч. Втомлена, голодна — майже одразу почала засинати. Мальвіна сказала, щоб відпочивала, а зранку привела її в маленьку хатинку.
— Ось, облаштовуйся. На вулиці тобі не вижити. Тут будеш допомагати — доглядати за могилками, показувати. Платити будуть — небагато, але проживеш. Та й взагалі — на кладовищі завжди якась робота знайдеться. Якщо хтось полізе — знаєш, де мене шукати. Приходь — розберемось. Ну, бувай.
Мальвіна розвернулася й пішла, навіть не озирнувшись.
Минуло вже два місяці відтоді, як Катя отримала ту хатинку. Раніше тут жив сторож, поки посаду не скоротили. Тепер це був її куточок, хай і напівзруйнований. Місцеві бабусі розповіли, що колись у цьому будинку жили люди, і тепер Катя — наступна у цій черзі.
Вона набрала води з відра, зробила кілька ковтків. Жахіття давно перестали снитися. Але сьогодні… вони повернулися.
П’ять років тому все почалося в місті. Катя приїхала вступати до училища разом із подругою зі села — Свєткою. Після першого екзамену лишилися переночувати в гуртожитку — щоб не запізнитися на наступний.
Увечері Свєта запропонувала прогулятись:
— Катюш, ну ходімо, а? Просто пройдемося, місто подивимось. Ну що ти, як чужа?
— Боюсь…
— Чого боятись? Просто посидимо, подивимось на вогні.
Та того вечора вона ледь не втратила більше, ніж голос.
На набережній їх наздогнали троє п’яних чоловіків. Свєта злякалась першою — й втекла так швидко, що навіть не обернулася. Катю оточили. Вона намагалася вирватися, але її затисли з усіх боків. Зірвали кофту, а вона не могла закричати. Жодного звуку. Лише беззвучний відчай.
І тут з’явився він. Хлопець. Молодий, впевнений. Увірвався у ту зграю, як буря, й почав захищати. Катя стояла, закам’янівши, поки він не подав їй назад її одяг:
— Одягнись, — просто сказав.
Вона натягнула кофту, хоч ґудзики давно відірвались. Нападники корчилися поруч. Хлопець обережно взяв її за лікоть:
— З текстильного?
Катя кивнула.
— Ходімо, проведу.
Вони майже дійшли до гуртожитку, коли її почало трясти. Спершу легка дрож, потім сильніше… Сльози самі полилися по щоках. Тіло судомилося, ніби в гарячці. Хлопець важко зітхнув.
— Ну от і все, — подумала Катя. — Я ж чекала, коли вже почнеться істерика.
Та сльози вже давно висохли. Через двадцять хвилин безутішного плачу всередині ніби щось відпустило, немов увесь страх вийшов назовні.
Хлопець уважно подивився на неї й спитав:
— Як тебе звати?
Катя відкрила рота… але замість слів — лише невиразне мукання. Вона з жахом глянула на нього, спробувала бодай щось вимовити — знову нічого. Тільки хрип. Ще одна стіна між нею й світом.
— Зрозуміло… — задумливо сказав він. — Гаразд, іди відпочинь. Думаю, до ранку мине. Якщо ні — одразу до лікаря. Зрозуміла?
Катя кивнула. Він усміхнувся, намагаючись її заспокоїти:
— Все буде добре. Не переймайся.
Він розвернувся й швидко зник у темряві. Катя зайшла до гуртожитку. Свєта вже була в кімнаті. Побачивши Катю, кинула короткий, майже байдужий погляд:
— Чого ти не побігла за мною?
Катя мовчки подивилася їй у вічі. Свєта відвела погляд:
— Що б це змінило? Вони б з нами вдвох теж упоралися. Так хоч ти ціла.
Дівчина повільно підійшла до свого ліжка й уткнулась обличчям у стіну.
Ранок не приніс полегшення. Голос так і не повернувся. Екзамен — провалено, з аудиторії попросили. З гуртожитку теж натякнули: збирай речі. Жодних пояснень. Просто — такі правила.
Крізь напівсон Катя дивилась на небо, що світліло. Вона знала: якщо уві сні її знову оточують троє чоловіків — отже, біда поруч. Іноді не з нею, але обов’язково десь близько.
Щойно зійшло сонце, Катя взяла відро, сапку, лопатку й мішки для сміття. Пішла туди, де вчора закінчила прибирання. Вона прибирала все — могили, алеї, навіть ті, про які не просили. Вважала: раз доля привела її сюди — значить, має бути чисто й красиво. Не дарма ж її життя звернуло сюди.
Бабусі, які часто навідували могили рідних, помітили зміни. Приносили їжу, іноді гроші, а якось навіть цілий пакунок із теплим одягом. Це було безцінне — ночі ставали холодними.
Катя підійшла до свіжої оградки. Там майже не було сміття — видно, родичі приходили нещодавно. Лише зів’ялі квіти — вона акуратно їх збирала.
— Ви це їсти не будете?
Катя здригнулася й різко озирнулась. На обличчі хлопчака років восьми читалась надія. Він із цікавістю дивився на цукерки й печиво, залишені на могилі…
Спершу Катя хотіла налякати хлопця, як годиться справжній доглядачці кладовища — суворим поглядом і строгим помахом руки. Та хлопчина лиш зітхнув:
— Та я знаю, що не можна… просто дуже їсти хочеться.
Катя махнула рукою, мовляв, іди за мною. Малий закивав і побіг слідом, не замовкаючи ні на мить:
— Я не жебрак! Просто втік з дому. Батько привів свою нову пасію додому. Я йому кажу: «Якщо ти вирішив одружитись — я йду». А він: «Не твоє діло». Ото я й пішов. Уже п’ять днів блукаю!
Катя зупинилася, глянула на нього докірливо, дістала з кишені затертий блокнот і олівець. Написала:
«Ти хоч розумієш, як твій тато хвилюється за тебе?»
Хлопець насупився:
— Мені байдуже. Тепер для нього вона головна.
Катя знову написала:
«Він сам так сказав?»
— Та навіщо говорити? І так усе ясно, — буркнув той.
Вона лише похитала головою, відчинила двері своєї халабуди. Мишко зазирнув усередину з цікавістю:
— Ви що, німота?
Катя безпорадно знизала плечима, дістала з полиці їжу: хліб, котлети, трохи овочів — усе, що залишилося від людської доброти. Хлопчина жадібно накинувся на їжу, мов голодне цуценя.
Катя спостерігала за ним і написала:
«Як тебе звати?»
— Мишко.
«А номер батька пам’ятаєш?»
Той насторожився:
— Пам’ятаю… А навіщо?
Вона швидко вивела:
«Я не скажу йому нічого. Та й не можу. Але якщо хочеш, щоб він тебе знайшов — я допоможу».
Мишко аж засміявся:
— Точно! Ти ж не можеш говорити. Круто придумано!
Катя подала йому телефон і показала жестом, щоб продиктував. Вона набрала повідомлення і надіслала. Потім вказала на диван і написала:
«Хочеш, поспиш. А я поки приберусь».
— А ти йому зараз дзвонити будеш?
Катя відвела погляд і дописала:
«Пізніше. Мені ще трохи треба попрацювати».
— Тоді я посплю! — зрадів хлопець і вмостився на дивані.
Катя накинула на нього стару ковдру, подаровану бабусями з села, і вийшла.
Повернулась вона десь за дві години. Мишко ще спав. Але раптом за вікном загальмувала машина, і вже за мить пролунав стук у двері.
Катя відчинила. На порозі стояв чоловік — високий, з втомленим обличчям і розпачем в очах, але водночас у його погляді читалося полегшення.
Він поглянув на Катю. Завмер. Потім тихо мовив:
— Це ти…
Вона кивнула і показала на диван, де Мишко солодко спав.
Чоловік сів на табурет, глибоко вдихнув:
— Він і далі не говорить? — запитав, дивлячись на неї.
Катя похитала головою. Коли він поцікавився, чи ходила до лікаря, вона лише розвела руками. Він поглянув навколо і зітхнув — зрозумів: не до лікарів їй було.
— Не думай, що я його не люблю, — прошепотів він. — Просто після смерті матері він став дуже вразливим. Усе приймає близько до серця. А ця жінка… вона з ферми приїхала, ми багато працювали разом. І він усе не так зрозумів.
Катя кивнула. Їй стало тепло від його слів.
— Тату, ти ж не збирався одружуватись? — зненацька озвався Мишко, прокинувшись від розмови.
— Жодного разу, сину. Я б усе з тобою обговорив. Удвох вирішили б.
Хлопець кинувся в обійми тата:
— Їдьмо додому!
— Їдьмо, — усміхнувся той, але не поспішав іти. Поглянув на Катю:
— А тебе як звати?
Вона дістала блокнот і написала: Катя.
— А я Кирило. Ось, — простягнув їй візитівку. — Приходь завтра до мене в офіс. Особисто відвезу тебе до лікаря. І не вздумай відмовлятись!
Катя усміхнулась і кивнула. І Кирило, і Мишко виявилися такими добрими. Перед виходом хлопчик міцно її обійняв:
— Приходь обов’язково! Якщо тато сказав — значить, точно допоможе!
Катя знову кивнула. Вперше за довгий час у грудях з’явилася надія — маленька, крихка, але справжня.
Лікар довго обстежував Катю: вивчав записи з блокнота, світив у очі, перевіряв горло, рефлекси. Потім звернувся до Кирила:
— Залишиш її у нас?
— Сподіваюсь, що так, — відповів він.
— Добре. Спробуємо. Ймовірно, це наслідок тяжкого стресу. Голосові зв’язки заблоковані. Психосоматика. Будемо працювати: гіпноз, терапія, відновлення мовлення.
Кирило кивнув:
— Звісно. Зараз заберу її, сходимо в магазин, а через кілька годин повернемось.
— Чудово.
Коли вони вже виходили, лікар підштовхнув Кирила ліктем:
— Гарна дівчина… Може, краще, щоб і надалі мовчала?
— Ну ти й даєш, Михалич… — похитав головою Кирило, хоча куточки його вуст ледь помітно піднялися.
— Ідеальна наречена була б…
Минуло два тижні, і Катя раптом сказала перше слово. Випадково. Спіткнулась, вдарилася пальцем об табурет і вигукнула:
— Ай!
Медсестра розсміялась:
— Зазвичай перше слово — «мама» або «тато». А в тебе — «ай»!
Кирило з Мишком прибігли через пів години. Каті ще було ніяково, слова вимовляла важко, але — говорила! Після років тиші — її голос нарешті повернувся.
— Тепер житимеш з нами, — твердо сказав Кирило. — Мишко тебе точно розговорить. Він у нас язикатий. А потім подумаємо, куди вступати. Тобі обов’язково треба вчитись.
Коли Катя таки вступила — хоч і не туди, про що мріяла в юності — Мишко серйозно звернувся до тата:
— Тату, а знаєш, якби ти на Каті одружився — я б був тільки за.
Кирило трохи усміхнувся, піднявши брову:
— І чому ж це?
— Бо вона нормальна! Не пихається, не строїть із себе королеву. І якщо щось не вміє — не вдає, каже прямо. От і вся причина.
Кирило засміявся:
— Добре, Мишаню, подумаю.
Та хлопчина вже втік, задоволений собою. А за місяць він уже крутився біля весільного торта — на веселому святі, де його тато і Катя, тримаючись за руки, стояли перед гостями як наречені.
