— Ніколи б не подумала, Євгеніє Максимівно, що ви здатні так мене зрадити. Ви все знали — і мовчали весь цей час! Йдіть. Нам більше немає про що говорити. Ані мене, ані моєї доньки для вас тепер просто не існує!
Георгій був цілком задоволений своїм життям. До тридцяти п’яти він досяг серйозних висот: керівна посада у великій компанії, солідна зарплатня і, до того ж, він був улюбленцем власниці фірми.
Провини перед дружиною він не відчував. По-перше, Люда нічого не підозрювала, а по-друге…
Та багато хто так живе! Полігамія — це ж начебто в чоловічій природі. А якщо коханка ще й статусна — взагалі гріха немає.
Справді, Людмила нічого не знала. Уся її увага була прикута до маленької доньки та хатніх справ.
Коли Георгій пізно повертався з роботи, Люда цікавилася, чому так довго, і завжди чула одну й ту саму відповідь:
— Людонько, ти ж знаєш, яка в мене робота. Графік ненормований. Сьогодні дві зустрічі поспіль із клієнтами. Це я ще в ресторан не поїхав угоду відзначити — одразу додому, одразу до вас!
Люда в такі моменти ледве стримувала сльози: який же у неї Гоша молодець! Працює на виснаження, аби вона з Танечкою ні в чому не мали потреби. Спить по шість годин на добу, від задоволень відмовляється — тільки б рідним було добре. Якби ж вона знала, як усе насправді…
Одного суботнього ранку Георгія розбудив телефонний дзвінок.
Кинувши погляд на втомлену після нічної істерики доньки дружину, яка міцно спала, він спокійно взяв слухавку:
— Так, сонце.
— Гошеньку, — ніжно проспівала Валерія, його коханка і водночас начальниця, — прокидайся. В тебе ж є закордонний паспорт?
— Є. А що трапилось?
— Збирай речі, через три години зустрічаємось в аеропорту. Ми з тобою на вихідні летимо за кордон — хочу трохи відпочити.
— Та я ж Люді обіцяв…
— Гошенько, — муркнула Валерія, — ну вигадуй щось. Я ж знаю, ти вмієш.
Георгій вигадував. Підхопився, прийняв душ, вдягнувся, розбудив Люду:
— Людо, прокидайся. Щойно подзвонили з роботи — терміново треба їхати у відрядження в Ростов. Збери, будь ласка, валізу.
— Як? У суботу? Ми ж планували провести ці вихідні разом…
— Вибач, люба, але робота не чекає. Ти ж знаєш, яка в мене відповідальність.
Провівши чоловіка, Люда вирішила трохи прибрати, поки донька спокійно спала. Її від справ відволік дзвінок — телефонувала свекруха:
— Людочко, привіт. Гоша у відрядження поїхав?
— Так, Євгеніє Максимівно, щойно виїхав. Ми з Танею вдома удвох.
— Чудово! Приїду до вас, з онучкою побавлюсь, а ти трохи перепочинеш.
— Приїжджайте, — відповіла Люда, — вдвох веселіше.
Відрядження змінювали одне одного, Георгій ночував удома не більше двох-трьох разів на тиждень, решту часу він буцімто розв’язував важливі справи.
Люді бракувало уваги, вона часто скаржилась свекрусі. Тоді між ними ще були добрі стосунки.
Євгенія Максимівна, яка була заміжня чотири рази, повчала невістку:
— Людочко, не обмежуй чоловіка в свободі. Гоша не розважається, а працює на благо всієї родини. Наш добробут — це його заробітки. Ти маєш зустрічати його з усмішкою, аби йому хотілося повертатись додому. Зрозуміла?
Не влаштовуй сцен. Ось Тетянка підросте — в садок піде, ти теж зможеш вийти на роботу, з людьми спілкуватимешся, і нудьгувати перестанеш.
Про зраду сина Євгенія Максимівна знала. Більше того — саме вона кілька років тому влаштувала його на фірму до Валерії й фактично з’єднала їх.
У неї були свої плани. Лера — її давня знайома, яка віддавала перевагу значно молодшим чоловікам.
Це саме свекруха підказала Георгію, як привернути до себе увагу начальниці. Від цього зв’язку вона мала чимало вигоди.
Валерія регулярно дарувала їй коштовні подарунки, іноді без причини — то путівку, то хутро.
Коли вони залишались удвох, Євгенія Максимівна не втомлювалася повторювати:
— Гоша, не смій її втратити! Якщо розлучишся з Лерою — забудь, що я тобі мати. Вона зробить з тебе людину — багатого, поважного. З Людкою пора вже закінчувати. Може, розлучишся?
— Зараз ні, мамо. Мене все влаштовує. Люда — гарна господиня, смачно готує, піклується. А Лера — навіть кави зварити собі не може.
— Не знаю… Мені на твоєму місці було б шкода втратити такий шанс. Лері майже шістдесят, як і мені. Ще кілька років — і ти спадкоємець!
— Подумаю, мамо, в мене ще є час.
Правда відкрилась Люді несподівано. Гоша настільки розслабився, що почав зранку розмовляти з коханкою телефоном просто в ліжку.
Він був впевнений, що Люда, змучена нічними підйомами до дитини, міцно спить.
Одного разу вона прокинулась і почула, як її чоловік шепоче ніжності іншій жінці. Вона ледь стримувала сльози.
Коли він поклав слухавку, вона відкрила очі й подивилася прямо в нього.
— Господи, — здригнувся Георгій, — ти чого так на мене дивишся?
— Лежу й думаю…
— Про що?
— Як довго ти мене зраджуєш? Ну що мовчиш?
Обличчя чоловіка змінилося:
— Людо, ти все не так зрозуміла! Я поясню…
— Пояснюй, — спокійно відповіла вона. — Розкажи мені, наприклад, чому ти просиш «надішли фото в тому комплекті». Важко щось вигадати, Гошо?
Почався скандал. Георгій викликав матір.
Та приїхала й намагалась вмовити Люду:
— Людо, припини. Хіба мало хто міг таке написати? А якщо це тобі наснилось? Ти впевнена, що це була реальність?
— Євгеніє Максимівно, досить. Не виставляйте мене за божевільну. Я подаю на розлучення. І не намагайтеся зупинити. Бачити вас більше не хочу. І дитину ви побачите лише після рішення суду.
Людмила поїхала. А свекруха не приховувала радості:
— Ну й слава Богу! Тепер ти можеш одружитися з Лерою. Ми з тобою нарешті будемо жити в достатку. А дитину, якщо треба, відіб’ємо.
Але дива не сталося. Коли Георгій за порадою матері повідомив Валерії про розлучення, та раптом похмурніла:
— Розлучився? Шкода. Мені ти подобався…
— Що ти маєш на увазі? — насторожився він.
— Я люблю інтрижки з одруженими. Це захоплює. А неодружених купа навколо — будь-кого можу мати. Ми розходимося, Гошо. Буду шукати нового фаворита.
— Леро, як ти можеш?! Я думав, ти мене любиш…
— Та не сміши. У нас усе було з інтересу. Ти — за гроші, я — за гострі відчуття. А тепер усе. І ще: ти звільнений.
— Чому?
— Бо я так хочу. Я всіх колишніх прибираю з життя. Завтра приходь за розрахунком. Прощавай.
Георгій приїхав до матері. Волосся рвав, істерив:
— Я без сім’ї, без роботи! Це все через тебе! Ти тепер мене годуватимеш?
Євгенія Максимівна була шокована. Вона зрозуміла, що їхня «годівниця» закрилась.
Георгій намагався повернути Люду, але почув у відповідь:
— Я чужих речей не доношую. І чоловіків після когось не беру. Іди. З Танюшею бачитимешся — через суд.
Сльози свекрухи не розчулили Люду. Дізнавшись, що Євгенія Максимівна знала про все, жінка лише зміцнилась у рішенні.
— Людо, не кип’ятись. Багато хто так живе, — благала свекруха. — Повернись. Заради дитини.
— Ніколи б не подумала, що ви так мене зрадите. Ви знали — і мовчали. Йдіть. Мене й доньки для вас більше не існує. Я вас ніколи не прощу.
Людмила залишилась незламною.
А Євгенія Максимівна тепер лише сподівається, що син знайде нову багату покровительку. Бо поки що Георгій працює кур’єром — жити ж на щось треба.
