Сьогодні я розповім вам історію про жадібність. Не ту, коли шкода копійки, а ту, яка випалює душу і перетворює близьку людину на тюремного наглядача.
І про те, як одна маленька кредитна картка може стати ключем не тільки від сейфа, а й від нового життя. Чесно, після цього випадку я ніби заново народилася.
Ми з моїм чоловіком Віктором прожили двадцять три роки. Знаєте, коли ми одружилися, я захоплювалася його ощадливістю.
Він не витрачав гроші на дурниці, вів облік витрат. Мені, легковажній дівчині, це здавалося ознакою надійності.
Ох, як же я помилялася! З роками його «ощадливість» мутувала в чудовисько, що поглинало все навколо. Він рахував кожну копійку.
Купівля нової сукні перетворювалася на допит з пристрастю: «Скільки коштує? А чого так дорого? На ринку втричі дешевше!» Похід до кафе з подругами — скандал про марнотратство.
Усі гроші були в нього, він видавав мені строго на продукти, вимагаючи звіту за кожен чек. І сміх, і гріх — іноді я йшла кілька зупинок пішки, аби зекономлені на проїзді гроші відкласти собі на колготки.
На цю відпустку в Туреччині ми збирали пів року. Тобто, збирала я. Відкладала з невеликої зарплати, брала підробітки — в’язала по ночах на замовлення, економила на собі, відмовляючи собі в новій кофті чи поході до перукарні.
Уявіть собі: це стало нав’язливою ідеєю. Віктор же вважав, що відпустка — це примха і марна трата грошей.
Але я наполягла, і він зі скреготом повністю оплатив наш тур по системі «все включено». Домовилися, що мій вклад — це готівка на дрібні й непередбачувані витрати.
Мені так хотілося моря, сонця, вирватися з цієї сірої рутини. Я мріяла лише про одну-єдину екскурсію — на великий піратський корабель. Ще вдома знайшла фото: величезне вітрильне судно, аніматори в костюмах піратів, купання у відкритому морі… Це була моя маленька, наївна мрія про ковток свободи.
Перші дні відпустки перетворилися на пекло. Віктор ходив із калькулятором у голові. Він забороняв купувати навіть пляшку води поза готелем, адже «все вже сплачено!».
На пляжі він демонстративно відвертався від торговців, голосно заявляючи, що «тільки ідіоти купують таке втридорога». От вже характер!
А потім я побачила на стенді в холі готелю ЇЇ. Ту саму піратську яхту. І от тут усе й почалося. Я підбігла до гіда, дізналася ціну. Сума була цілком підйомною. З палаючими очима я прибігла до номера.
— Вітю, дивись! — я простягнула йому яскраву брошуру. — Це та сама екскурсія, про яку я мріяла! Поїхали, а? Усього п’ятдесят доларів з людини!
Він відірвався від телевізора, гидливо взяв буклет, глянув на ціну і кинув його на ліжко.
— Ти з глузду з’їхала? Які ще п’ятдесят доларів? Я заплатив шалені гроші за «все включено», щоб ти ще на екскурсії їздила?
Я намагалася заперечити, голос тремтів від образи:
— Але, Вітя, це ж моя мрія… І гроші ж є, ми ж брали з запасом…
І тут він вибухнув.
— Досить! Я втомився від твоїх вічних марнотратств! Мрія в неї! Твоя мрія — сидіти в готелі й відбивати витрати, які я заплатив! Жодної копійки зайвої на твої дурниці не витрачу!
А потім він зробив те, що стало останньою краплею. Він підійшов до нашої валізи, демонстративно дістав конверт з готівкою й наші паспорти.
Потім відкрив маленький готельний сейф, поклав усе туди, зачинив дверцята й з нарочито гучним клацанням повернув ключ.
Клац. Дівчата, цей звук пролунав для мене, як лязкіт тюремних ґрат. Він не просто замкнув гроші. Він замкнув мене. У цьому номері, у цьому готелі, у цій країні. Без грошей, без документів, повністю під його контролем. Мене аж скрутило від безсилля й приниження.
Він, самовдоволено всміхаючись, ліг на ліжко і майже миттєво заснув.
А я сиділа на балконі, вдивляючись у темне море, і відчувала, як сльози образи поступово змінюються на холодну, колючу лють.
Я плакала не від жалю до себе, а від злості. Злості на саму себе — за те, що так довго мирилась із цим.
Транжирка? Дурниці? Ні, любий. Ти перейшов межу. Настав мій час діяти.
І тут я згадала про свою маленьку таємницю, про мій «недоторканний запас», який берегла на крайній випадок.
Три роки тому, після чергової сварки — тоді він дорікав мені за витрати на дорогі ліки для мами — я в таємниці оформила кредитну картку.
Ніколи її не використовувала. Вона лежала на самому дні моєї косметички. На чорний день. І ось він настав.
Я тихенько зайшла у ванну. Руки трохи тремтіли, коли я витягала ту маленьку пластикову картку.
Та коли я глянула на неї, відчула неймовірний прилив сили. Це був не просто пластик. Це був ключ до моєї свободи.
Я швидко вдяглася, взяла сумочку та вийшла з номера.
На рецепції підійшла до стійки з екскурсіями. Усміхнена гід дізналася мене.
— Ви все ж таки на піратську яхту?
— Так, — впевнено відповіла я. — Але не на звичайну. Я бачила у вас VIP-тур.
Дівчина здивовано моргнула.
— О, звісно! Це розкішна подорож! Приватний трансфер до яхти, найкращі місця на верхній палубі, шампанське, фрукти, особиста фотосесія… Але це набагато дорожче.
— Беру, — сказала я і простягнула картку. У той момент я була на сьомому небі від щастя!
Коли я повернулася в номер, чоловік і далі спав, повернувшись обличчям до стіни.
Він був упевнений у своїй перемозі. А даремно…
Я взяла рекламний буклет тієї самої VIP-екскурсії, жирно обвела ручкою ціну — сто п’ятдесят доларів.
Потім дістала аркуш паперу і написала декілька слів. Поклала буклет і записку йому на подушку, прямо перед обличчям.
Щоб це було перше, що він побачить, коли прокинеться.
А потім я взяла пляжну сумку, одягнула сонцезахисні окуляри й пішла назустріч своїй мрії.
Я йшла територією готелю до виходу, і з кожним кроком дихалося все легше.
Наче гора з плечей злетіла. Сонце гріло, в повітрі пахло морем і квітами.
І вперше за багато років я відчула себе не чиєюсь дружиною, а просто жінкою. Вільною.
Коли через кілька годин Віктор прокинувся, він побачив на подушці яскравий буклет і записку, написану моїм почерком.
Хотіла б я побачити його обличчя, коли він це читав:
«Коханий, не сумуй. Відбивай витрати за готель сам. Фото привезу. Твоя транжирка».
Той день на яхті я не забуду ніколи. Це був не просто ковток свободи — це був цілий океан!
Шампанське на палубі здавалося напоєм богів, фрукти були найсолодшими у світі, а купання в прозоро-синьому морі змивало з мене не тільки сіль, а й роки болю та принижень.
Довкола сміялися люди, грала музика, а я, позуючи для фотосесії, почувалася справжньою кінозіркою.
Я отримала все, про що мріяла, і навіть більше! І хай чоловік не поїхав зі мною — це його вибір.
Я йшла до цього і заслужила кожну секунду щастя!
Коли я, засмагла, п’яна від радості й морського вітру, повернулась у номер, Віктор сидів на ліжку, похмурий як гроза.
Він надулся, як дитина, і цілий вечір демонстративно мовчав, свердлячи мене злими поглядами.
Я не звертала уваги — розбирала сувеніри й передивлялася фото.
А вже наступного ранку сталося дещо неймовірне.
Його роками накопичувана скупість, здається, дала тріщину.
Він мовчки дістав із сейфу конверт із грішми, простягнув його мені й глухо сказав:
— Тримай. Тепер ти ними розпоряджайся.
Я застигла, не вірячи своїм вухам. А він, не підводячи погляду, додав тихо:
— Скупий… пробач…
Поділіться своєю думкою в коментарях.
