— Дивіться, Бєляєва прийшла. Одна, як завжди.
Шепіт за спиною вдарив Ксенію під ребра, немов гострий ніж. Вона не озирнулася. Навіщо? Вона й так знала, хто це. Вероніка Одинцова.
Королева їхнього шкільного вулика, чия отрута з роками лише набула більшої концентрації.
Ресторан гудів, наче стривожений рій. Десять років потому. Музика гриміла, заглушаючи дзенькіт келихів і фальшиві компліменти.
Ксенія зробила кілька кроків у зал, відчуваючи себе на ворожій території. Вона знала: її поява не залишиться непоміченою.
— А сукня… мабуть, із якогось дисконту, — підхопив другий голос. Світлана Полякова, вічна фрейліна Вероніки.
Ксенія повільно провела пальцем по краю свого келиха з мінералкою. Сукню пошили на замовлення за її власними ескізами. Але їм цього не зрозуміти. Для них цінність визначалася лише гучними логотипами.
Вона окинула зал поглядом. Ті самі обличчя, тільки з відбитками часу: у когось з’явилися залисини, у когось — зморшки біля очей чи зайва вага. Але в очах читалося те саме — прагнення самоутвердитися за чужий рахунок.
Вона відчувала їхні погляди, що палили спину. Вони чекали реакції. Чекали, що вона згорбиться, втече в туалет, як у десятому класі, коли ті вилили їй за комір банку крижаної газованої просто перед усією їдальнею.
Але Ксенія не згорбилася. Вона лише поправила ідеальну складку на рукаві.
Вона зробила маленький ковток. Вода здалася безсмаковою.
Вероніка не витримала паузи. Підійшла сама, вся виблискуючи паєтками й самовдоволенням. За нею, як завжди, тінню тяглася її свита.
— Ксюша! Привіт! Я вже думала, ти не прийдеш. Злякалася?
Її усмішка була витвором мистецтва — ідеальні вініри й ані краплі тепла.
— Добрий вечір, Вероніко, — рівно відповіла Ксенія, дивлячись їй прямо в очі.
— Як ти? Досі сидиш у запилених архівах? Перебираєш нікому не потрібні папери?
Це було не запитання. Це було твердження. Твердження її нікчемності.
— Я змінила роботу.
— Та невже? — в голосі Вероніки прозвучало щире здивування, змішане з презирством. — І ким же тепер? Старшим архіваріусом із надбавкою за шкідливість?
Навколо них утворився вакуум. Розмови стихли. Усі дивилися. Це було їхнє маленьке шоу.
Ксенія ледь усміхнулася. Вона знала, чого вони хочуть. Вони жадали почути про нудне, сіре життя.
Про іпотеку, яку вона тягне сама, про відсутність перспектив. Про те, що в неї нічого так і не склалося. Вони хотіли підтвердження, що їхня шкільна ієрархія була правильною.
Що вони — переможці, а вона так і лишилася на узбіччі.
— Щось на кшталт того, — невизначено відповіла Ксенія, свідомо даючи їм те, чого вони прагнули.
Вероніка тріумфально хмикнула й повернулася до своєї свити, наче кажучи: «Ну що, я ж попереджала?»
— Я ж казала. Нічого не змінюється. Ні особистого життя, ні нормальної кар’єри.
Фраза прозвучала гучно. Достатньо гучно, щоб її почули всі. Вирок, винесений і затверджений.
Ксенія опустила очі до келиха. Пальці, що тримали тонку ніжку, навіть не здригнулися. Вона просто чекала.
І в цю мить важкі вхідні двері ресторану розчахнулися.
У зал увійшов чоловік.
Високий, у бездоганному костюмі, який коштував дорожче, ніж усі їхні машини разом узяті. Його рухи були впевненими, спокійними. Він тихо сказав щось адміністратору й обвів зал поглядом.
Гамірний натовп випускників наче захлинувся. Музика раптом видалася занадто гучною й недоречною.
Усі жіночі погляди звернулися до нього. Хто це? Депутат? Бізнесмен?
Чоловік насупився, шукаючи когось очима. І знайшов.
Його обличчя пом’якшало, і він усміхнувся тією самою усмішкою, яку Ксенія бачила щоранку. Усмішкою, призначеною лише для неї.
Не звертаючи уваги на закам’янілі обличчя й роззявлені роти, він упевненим кроком попрямував через увесь зал. Просто до її столика.
Він підійшов і м’яко торкнувся її плеча.
— Пробач, що змусив чекати. Затримався на переговорах.
Ксенія підняла на нього очі й усміхнулася у відповідь — щиро, тепло.
— Нічого страшного, Святославе. Я знала, що ти приїдеш.
Він нахилився й поцілував її — легкий, але впевнений дотик до губ. Жест, у якому було стільки інтимності та спокою, що він прозвучав гучніше за будь-які слова.
Обличчя Вероніки на мить стало маскою чистого здивування. Її мозок відчайдушно намагався обробити інформацію, яка не вкладалася в її картину світу.
Вона оговталася першою. І, звичайно ж, перейшла в атаку.
— Ксюша, а ти нас і не познайомиш? — її голос сочився нудотною солодкістю.
— Вероніко, це Святослав, — спокійно промовила Ксенія. — Святославе, це мої колишні однокласники.
У цей момент хтось із хлопців на іншому кінці столу впустив виделку.
— Стій… Орлов? Святослав Орлов? Той самий?
Упізнавання блискавкою пронеслося залом. Телефони, які ще хвилину тому знімали п’яні танці, тепер повернулися в їхній бік.
Святослав Орлов. Рок-зірка, чиї балади звучали з кожного приймача, а квитки на концерти розліталися за кілька годин.
Вероніка зблідла під шаром тонального крему. Це був удар нижче пояса. Це руйнувало все.
Але здаватися вона не збиралася. Її зброєю ніколи не була груба сила, а отрута, подана крізь усмішку.
— Треба ж… А ми тут якраз обговорювали, що в Бєляєвої ні чоловіка, ні успіху. Виявляється, ти просто вирішила піти легким шляхом.
Вона обвела поглядом Ксеню з голови до ніг.
— Завжди була тихоня, а свого, виявляється, не проґавила. Молодець.
Це була ляпас, замаскований під комплімент. Звинувачення в розрахунку. Спроба звести все до банального «знайшла собі папіка».
Ксенія відчула, як усередині все стискається. Вона хотіла одного — щоб цей вечір пройшов мирно. Вона спробувала відвести розмову.
— Вероніко, давай не будемо. Ми прийшли відпочити.
Це була помилка. Її миролюбність Вероніка сприйняла як слабкість. Як визнання провини.
— Та що такого? — вона розсміялася, звертаючись уже не до Ксенії, а до натовпу. — Нам же всім просто цікаво!
Як наша сіра мишка змогла зачарувати такого… орла? Чим ти його взяла, Бєляєва? Своїми розповідями про пилові рукописи?
Святослав напружився. Він глянув на Ксеню, очікуючи від неї сигналу. Але Ксенія мовчала, дивлячись на свою колишню мучительку.
Вона бачила перед собою не дорослу жінку, а ту саму школярку, яка насолоджувалася чужим приниженням. Якій для самоутвердження завжди потрібно було когось втоптати в бруд.
І весь її план на вечір — прийти, спокійно посидіти й піти з високо піднятою головою — розсипався в прах. Її спроба вирішити все «добром» провалилася з оглушливим тріском.
Вероніка, насолоджуючись ефектом, вирішила завдати останнього удару.
— Або це просто контракт на вечір? Зараз модно брати в оренду красивих чоловіків. Скільки коштує година зірки, га, Ксюшо? Поділися контактом.
Вибух реготу її свити вдарив по вухах.
І в цей момент Ксенія зрозуміла. Досить.
Святослав зробив крок уперед, його обличчя стало жорстким.
— Послухайте…
Але Ксенія зупинила його, поклавши долоню йому на груди. Цим жестом вона показала, хто тут головний. Він замовк, довіряючи їй.
Вона повільно, надзвичайно повільно піднялася зі стільця. Не було ні метушні, ні тремтіння. Лише холодний, абсолютний спокій. Вона подивилася прямо у вічі Вероніці.
— Ти питала, ким я працюю.
Її голос був тихим, але в напруженій тиші його чув кожен. Це був голос людини, яка більше не боїться.
— Ти майже вгадала. Моя робота справді почалася в архіві. Там, серед старих плівок, я знайшла демозапис нікому не відомого хлопця. З неймовірним голосом і гітарою.
Вона трохи повернула голову в бік Святослава.
— Я витратила рік, щоб відновити запис, знайти його й переконати, що його музика повинна звучати. А потім ще чотири роки, щоб побудувати компанію, яка зробила його зіркою.
Останні чотири роки я — генеральний директор і співвласниця музичного лейблу «Орлов Мьюзік».
Вона зробила паузу, даючи цій інформації вбратися у свідомість слухачів. Телефони, які ще просто були спрямовані в їхній бік, тепер активно знімали.
— Усі платинові альбоми Святослава, усі його європейські тури й рекламні контракти — це моя робота. Я не «знайшла» його, Вероніко. Я вибудувала імперію навколо його таланту.
Обличчя Вероніки поступово витягувалося. Фарба відлинула, залишивши на вилицях потворні плями. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але слів не знайшлося.
Ксенія продовжила, її голос не піднімався ні на тон.
— А щодо «контракту на вечір»… Це дуже цікава думка. Особливо від тебе.
Вона перевела погляд на чоловіка, який стояв за спиною Вероніки — її чоловіка, лискучого, але помітно нервового.
— Ваш сімейний бізнес, медіа-агентство «Вектор», чи не так? Буквально минулого тижня я відхилила пропозицію про його купівлю.
Чоловік Вероніки сіпнувся, наче його вдарили.
— Мій юридичний відділ дав висновок. Актив надто ризикований. Нестабільне керівництво, сумнівна репутація. І величезні борги.
Тепер уже зблід і чоловік. Він дивився на дружину з відвертим жахом.
Ксенія знову подивилася на Вероніку. Погляд в упор.
— Тож якщо вже говорити про контракти і про те, кому варто ділитися контактами… Можливо, саме твоєму чоловіку завтра варто записатися на прийом. До мене. Хоча після сьогоднішнього вечора… сумніваюся, що знайду для нього час.
Вона взяла сумочку зі столу.
— Святославе, ми йдемо.
Вона не стала чекати відповіді. Розвернулася і попрямувала до виходу — рівна постава, впевнений крок.
Святослав на мить затримався, кинув на заціпенілого натовпу важкий погляд і пішов слідом за нею.
Вони виходили під гробову тишу. Вистава закінчилася. І фінал виявився зовсім не таким, якого очікували глядачі.
У машині Святослав мовчав увесь шлях додому. Лише коли вони заїхали в підземний паркінг, він заглушив двигун і повернувся до неї.
— Я завжди знав, що в тобі є сталь. Але сьогодні я вперше побачив, як вона сяє.
Ксенія похитала головою, відстібаючи ремінь безпеки.
— Це не сталь. Це просто… межа терпінню.
Вона не відчувала тріумфу. Не було злорадства. Була лише величезна, дзвінка порожнеча на місці давнього болю.
Ніби з рани витягли уламок, що сидів там роками.
Наступного дня її телефон мовчав. Жоден із колишніх однокласників не наважився написати. Зате їхні спільні чати розривалися від скриншотів і пересудів. Історія того вечора перетворилася на легенду.
А через два дні пролунав дзвінок з незнайомого номера. Ксенія відповіла, увімкнувши гучний зв’язок.
— Ксеніє Ігорівно? Це Ігор Пожарський, чоловік Вероніки.
Його голос звучав приниженим і улесливим.
— Я… я з приводу нашої розмови. Про компанію. Ви мали рацію, у нас проблеми. Я благаю вас, давайте зустрінемося. Вероніка… вона не в собі. Вона не хотіла вас образити, це все на нервах…
Ксенія мовчки слухала, дивлячись на панораму міста з вікна свого кабінету. Він просив її зрозуміти Вероніку. Але хто всі ці роки намагався зрозуміти її, Ксенію?
— Ігорю, — перебила вона, голос її був спокійним і діловим. — Я не збираюся з вами зустрічатися. Мій інтерес до вашої компанії був суто теоретичним.
— Але ж ви сказали…
— Я сказала, що мій відділ її розглядав. І відмовився. Тепер я розумію, що юристи мали цілковиту рацію.
Вона зробила паузу.
— Ви з дружиною побудували бізнес, але так і не збагнули головного. Токсичні люди створюють токсичні активи. Я не інвестую у проєкти, приречені на крах.
У слухавці повисла важка тиша.
— Бажаю вам удачі з банкрутством, — додала Ксенія й натиснула відбій.
Вона відклала телефон. Святослав, який сидів навпроти з гітарою, підняв на неї очі.
— Жорстко.
— Справедливо, — поправила вона.
Це не була помста. Це було констатування факту. Нова реальність, у якій діяли її власні правила.
І в цих правилах не було місця тим, хто будував своє щастя на приниженні інших.
Вона більше ніколи не думала про Вероніку. Навіщо? Її світ став незрівнянно більшим за ту шкільну їдальню, за той задушливий ресторан.
Її успіхом був не знаменитий чоловік поруч. Її головним здобутком була вона сама — жінка, яка навчилася відповідати.
Епілог. Рік потому.
Ксенія сиділа у своєму кабінеті на останньому поверсі хмарочоса. За панорамними вікнами місто лежало біля її ніг, переливаючись вогнями.
У навушниках звучав демозапис — надривний жіночий голос під акомпанемент розстроєної гітари. Талановито, але невпевнено.
Вона поставила трек на паузу й відкрила на планшеті новинну стрічку.
Прокрутила заголовки про злиття й поглинання, і палець зупинився на нотатці зі світської хроніки. «Колишню власницю медіа-агентства Вероніку Пожарську (у дівоцтві Одинцову) помічено в ролі хостес в елітному заміському клубі».
Додавався розмитий знімок. На ньому — втомлена жінка з приклеєною усмішкою.
Ксенія не відчула нічого. Ні злорадства, ні задоволення. Лише легкий смуток за людину, чиє життя було витрачено на заздрість. Вона закрила новину. Це була чужа історія, яка більше її не стосувалася.
За кілька місяців агентство «Вектор» остаточно збанкрутувало. Ігор розлучився з Веронікою, звинувативши її в краху всього, що він будував.
У кабінет тихо увійшов Святослав. Він підійшов ззаду й поклав руки їй на плечі, заглядаючи в монітор, де все ще був відкритий профіль юної співачки.
— Ще одна зламана пташка?
Ксенія всміхнулася й відкинулася на спинку крісла, зустрівшись із ним поглядом.
— Ще одна майбутня зірка. Їй просто потрібен хтось, хто повірить у її крила.
Він нахилився й поцілував її у скроню.
— Саме тому ти й тут. Ти не просто створюєш музику. Ти даруєш голос тим, кого колись намагалися змусити замовкнути.
Вона взяла його руку. Їхні пальці переплелися. Успіх виявився зовсім не схожим на те, що вона уявляла в юності.
Це було не плаття від кутюр і не заздрісні погляди.
Це було тихе, непохитне усвідомлення власної сили. Право вирішувати, чия музика звучатиме в цьому світі, а чий шепіт назавжди залишиться у минулому.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
