– Все, хлопці, всім бувайте!
Роман скочив на підніжку поїзда, що вже починав рух. З перону йому махали руками і свистіли друзі. Рома усміхався. Відтоді, як він повернувся з армії, минуло три роки. Він вже й заочно навчався, і працював, але часу на особисте не вистачало.
Роман дружив із хлопцями, з якими його познайомив дитячий будинок. Тоді вони були дітьми, а тепер – дорослі, успішні люди. Анька й Петро одружилися, працюють, взяли будинок у кредит і чекають на малюка.
Ромі було приємно за друзів, але трохи заздрісно. У нього життя склалося зовсім інакше. Ще в дитбудинку, та й пізніше, він намагався дізнатися про своє минуле: хто він, звідки і чому взагалі опинився в притулку. Якісь невиразні спогади іноді випливали в пам’яті, але зачепитися за них не виходило. Там, у далекому минулому, наче було щось хороше.
Єдине, що вдалося з’ясувати, – це те, хто привів його до дитбудинку. Це був молодий чоловік, близько тридцяти років, охайно вдягнений. Він, мабуть, думав, що його ніхто не бачить, але за ним спостерігала прибиральниця, баба Нюра. Вона бачила все.
– Та я ж тоді ще молода була, мені тільки за п’ятдесят перевалило. Ось і вийшло, що все розгледіла. У свою комірчину зайшла, а там під вікном цей чоловік крутиться. У той час у дитбудинку охорони не було, ворота навіть добре не зачиняли. Він мені одразу підозрілим здався – метушливий такий. Я зупинилась і дивлюсь. У комірчині лампочка як на зло перегоріла, але надворі ліхтар світив. Я його бачу, а він мене – ні. Порухався трохи, а потім у бік відійшов. І тут я побачила, що з ним дитина – маленький хлопчик, років трьох. Чоловік щось йому пояснює, а той дивиться уважно, наче дорослий.
– І що далі? – запитав Роман, хоча цю історію знав напам’ять.
– Ну, потоптався він, потоптався, а потім поставив тебе на ґанок, подзвонив у дзвінок і втік. Я на вулицю вискочила, думала, наздожену його, змушу в очі подивитися. А де там! Він як побіг, то й сліду не стало. Але я його хоч зараз впізнаю: носа мав гострого, як у Казанови.
– І що, пішки втік?
– Так. Яка там машина? Точно місцевий. А ти тоді вже плакав, ручки крижані, навіть рукавиці не вдягнув, гад.
Рома нічого з того не пам’ятав. Але розмірковуючи, вирішив, що, можливо, це був його батько. А от що трапилося з матір’ю – невідомо. Однак усі, особливо баба Нюра, стверджували, що хлопчик був доглянутий. Лише одне бентежило лікарів – велика бліда пляма на грудях. Виявилося, це родима пляма, що починалась біля живота і піднімалася до шиї.
– Бабо Нюр, – сміявся Роман, – якщо ти думаєш, що я піду по пляжах шукати родичів, то помиляєшся.
Баба Нюра лише зітхала. Вона дуже хотіла, щоб у Ромки все було добре. І після дитбудинку вона забрала його до себе.
– Нікуди ти не підеш, поки житло не дадуть. Житимеш удома, – сказала вона тоді.
Ромі хотілося плакати, але він був чоловіком, не слабаком. Про те, як колись плакав у баби Нюри на колінах, він волів не згадувати. Але таке траплялося часто. Бо справедливість для нього завжди була важливою, навіть якщо за неї доводилося платити – розбитим носом чи сльозами.
– Ох, Рома, – казала баба Нюра, гладячи його по голові. – Добре, що ти такий справедливий, але нелегко тобі буде в житті з цією рисою. Ох, нелегко…
Він зрозумів це тільки, коли подорослішав.
Колись Рома не міг збагнути, чому вона так дивно говорить. Здавалося, він усе робить правильно, а вона тільки зітхає і хвилюється, наче він робить усе не так. Усвідомлення прийшло лише з часом.
Аня з малечку була в дитячому будинку. А от Петька з’явився там, коли Ромі вже виповнилося 11 років. Рома завжди був худорлявим і довготелесим. Петька ж прийшов із сім’ї, яка розвалилася через залежність батьків. Ті вживали надто багато, і це зрештою закінчилося трагічно – після чергової пляшки вони просто не прокинулися.
Спочатку Петька тримався тихо, ніби його не було видно. Але одна подія назавжди об’єднала їхню «трійцю».
Аня була рудою. У свої десять років вона виглядала, як семирічна. Її невеликий зріст і яскраве волосся часто ставали приводом для глузувань. Їй вже давно набридли ці знущання, і вона лише опускала голову, коли чула образи. Але були й ті, хто не обмежувався словами. Вони смикали її за коси, штовхали чи навіть били, щоб вона заплакала.
Того дня все почалося з самого ранку. Хлопці старші за Аню вирішили, що знущання – чудова розвага. Спочатку були образи, потім штовхання й удари. Ромка не міг залишитися осторонь. Його почуття справедливості не дозволяло дивитися, як когось кривдять.
Він кинувся захищати Аню, але сили були нерівні. Через кілька хвилин він уже лежав на землі, а хулігани копали його ногами. Аня кричала і щосили намагалася вдарити нападників портфелем. Ромка притис руки до обличчя й заплющив очі – він знав, що зі синцями в школу не пустять, а навчання для нього було важливим.
Раптом зверху почулися крики, і хтось підняв його з землі. Перед ним стояв Петька.
– Чого ти поліз у бійку, якщо не вмієш битися?
– А що я, по-твоєму, мав дивитися, як дівчину б’ють?
Петька трохи помовчав, а потім простягнув Ромці руку:
– Ти нормальний. Давай дружити.
Аня дивилася на рятівника так із захопленням, що Ромці довелося легенько підштовхнути її підборіддя долонею.
– Закрий рота, муху проковтнеш.
Петько розсміявся:
– Слухай, мала, якщо щось – одразу мені кажи. І взагалі, запам’ятай: ти тепер під моїм захистом.
Петько серйозно взявся за фізичну підготовку Роми. Спочатку тому це зовсім не подобалося, він би краще почитав книжку. Але Петько був дуже наполегливим. Згодом Ромка втягнувся: оцінка з фізкультури піднялася з «трійки» до стабільної «п’ятірки», а його худорляві руки стали міцнішими. Якось він несподівано помітив, що дівчата почали дивитися на нього із захопленням.
Першим із дитячого будинку пішов у доросле життя Петько. Аня тихо плакала, але він обійняв її і заспокоїв:
– Ну, ти чого, мала? Я ж приїду, не плач. Хіба я тебе колись обманював?
Петько приїхав лише один раз, а потім його забрали до армії. Наступного разу він з’явився, коли Аня вже пакувала сумку, готуючись залишити дитячий будинок. Увійшов у її кімнату – красивий, підтягнутий, у військовій формі, і простягнув їй квіти.
– А я за тобою, мала. Так сумно без тебе.
На той час Аня перетворилася на справжню красуню з мідним волоссям. Коли вона повернулася до Петька, він навіть квіти впустив.
– Оце так! Нічого собі, яка ти стала! Просто вау! Може, тепер і не захочеш заміж за мене йти?
Аня усміхнулася:
– Захочу. Ти теж став «вау».
Петька відправили служити в те місто, з якого зараз повертався Рома. Він подумав, що неодмінно приїде до них, коли в них народиться дитина. Нікого іншого на роль хрещеного він навіть не розглядав – тільки себе.
Рома зручно влаштувався у своєму купе. Цього разу він витратився на квиток у купейному вагоні, бо після приїзду часу буде обмаль: тільки переодягнутися – і одразу на роботу. Потрібно було виспатися, адже помилок його робота не пробачає. Рома працював на будівництві, але не простим робітником, а висотником. Платили добре, і часу на навчання теж вистачало, бо на понаднормові виклики не відправляли.
Швидко переодягнувшись у легкий спортивний костюм, він хотів було лягти, як раптом почув суперечку. Чоловічий голос сварився, лунали образи й накази залишити купе. Рома заплющив очі: мабуть, підпилий пасажир свариться. Але за хвилину чоловіку відповів плаксивий, розгублений голос старенької. Він раптом згадав бабу Нюру: голос був інший, але схожий. Невже це бабуся, і вона плаче?
Рома впевнено визирнув із купе.
Поруч із сусідніми дверима стояла молода провідниця, яка виглядала переляканою.
– Що там сталося? – спитав він.
Дівчина тихо відповіла:
– Та це якийсь чиновник. Бабуся випадково похитнулася, коли потяг хитнуло, і зачепила його стакан із чаєм, зіпсувала йому сорочку.
Чоловік голосно ображав стареньку, навіть не даючи їй сказати ані слова. А що вона могла зробити? Хто він, а хто вона тут, у потязі? Пасажири мовчали, бо, судячи з його поведінки, він, напевно, був впливовою особою. Хоча насправді це був звичайний чиновник середньої ланки, який лише грав роль «великої шишки».
– Ну, чого витріщилася, стара карго? Кажу тобі, йди геть, поки ти тут усе не зіпсувала!
Рома зробив крок уперед.
– Слухай, чоловіче, ти б полегше на поворотах. Перед тобою літня жінка, вона могла б тобі в матері годитися. Вона теж заплатила за квиток, і має право їхати тут, як і всі.
Едуард Андрійович здивовано глянув на нахабу.
– Що? Ти взагалі знаєш, хто я? Один дзвінок – і ти назавжди опинишся в одному місці.
– Мені байдуже, хто ти. Якщо ти не знав, то я тобі розкажу: щелепи ламаються однаково, і в тих, хто «хтось», і в тих, хто «ніхто».
Едуард хотів ще щось сказати, але Рома нахилився до бабусі:
– Ходімо в моє купе, поміняємося місцями. Ви там поїдете, а я залишуся тут.
Старенька дякувала й плакала. Провідниця з захопленням дивилася на Романа. Він повернувся за хвилину, кинув дорожню сумку на сидіння та розстебнув сорочку. Чиновник побілів.
– Це що у вас?
Рома глянув на родиму пляму.
– Не бійся, це не заразне. Це родима пляма, від народження. І я ви…
– Господи!
Чиновник тихо сповз із полиці на коліна.
– Ей, чоловіче, ти що, дах поїхав?
Едуард мовчки розстебнув сорочку. На його грудях було таке ж саме пляма.
– Я їду у твій город, щоб знайти тебе й попросити пробачення. Спати не можу, останнім часом увесь час чую твій плач…
Рома пильно дивився на нього.
– То це ти залишив мене біля дверей дитячого будинку?
– Я… Я залишив, бо був боягузом і нікчемою. Пробач мені. Розумію, що таке не прощається, але спробуй. Бо це ще не все зло, яке я зробив.
Рома, хоч і було йому гидко, допоміг Едуарду підвестися й сісти.
– Розповідай.
– Ми з Мариною познайомилися випадково. Я тоді вже мав одружитися з донькою директора автобази, щоб хоч якось у житті влаштуватися. А тут Марина – весела, гарна, легка. Вона завагітніла. Я одразу поїхав, бо мені такі проблеми були не потрібні. Як вона мене знайшла – не знаю. Відчиняю двері – вона стоїть, бліда, тебе за руку тримає й каже: «У мене онкологія, лягаю до лікарні. Думаю, що востаннє. Не вийду я звідти, подбай про сина». А через дві години моя дружина мала повернутися… Якби вона про це дізналася – з батьком мене б стерли в порошок. Тому я й відвів тебе туди. А за тиждень ми переїхали до іншого міста. Через сім років на порозі знову Марина. Каже, що ледве мене знайшла, бо потрапила під якесь експериментальне лікування. Лікувалася рік, а потім шість років шукала. Що я міг зробити? Сказав, що ти помер.
Рома підняв очі.
– Де зараз мама?
– Я точно не знаю, але чув, що після інсульту вона потрапила до будинку інвалідів у твоєму місті. Але це було давно, може, років 10 тому, майже одразу після того, як я їй сказав… Ну, що, ти пробачиш мене?
Рома мовчки вийшов із купе та підійшов до провідниці. Аня зашарілася.
– Вибачте, я все чула, надто голосний у нього голос. Ви можете розташуватися в моєму службовому купе, там є дві полиці.
– Дякую. І ще, мені здається, я знаю, про який будинок інвалідів ідеться.
Рома не потрапив на роботу. Він зателефонував, попередив, що має дуже термінові сімейні справи. Катя, так звали провідницю, поїхала з ним. Він був дуже вдячний, бо йому було страшно.
– Її звати Марина. Десь 10 років тому, може трохи більше, потрапила до вас після інсульту.
– Є така. Марія Павлівна, дуже добра жінка. Тільки казала, що в неї немає родичів, навіть син помер. А ви хто?
Рома розгублено знизав плечима.
– Мабуть, син, якщо це вона.
Жінка уважно подивилася на нього.
– Ходімо зі мною. Маріє Павлівно, до вас гості.
Жінка в інвалідному візку відклала в’язання й усміхнулася. Медсестра сказала:
– Господи, як ви схожі!
Медсестра відійшла. Марина випустила в’язання з рук.
– Я знала! Я знала, що ти живий! Ти не міг померти, я б це відчула.
Минуло два роки. Марина, пройшовши лікування й реабілітацію, оплачені Романом, читала річному онукові казку, а Катя готувала для всіх святкову вечерю. Сьогодні вона дізналася, що знову вагітна.
