— Невже це ти?! — колишній ледь не заплакав, усвідомивши, яку помилку він зробив…
Відблиски світла грали на мармуровій плитці торгового центру, відбиваючись у вітринах бутіків і створюючи ілюзію свята. Неділя наповнила простір гулом голосів і тупотом кроків. У цьому людському потоці вона рухалася особливо легко — мов вода, що обтікає каміння, невимушено і природно прокладаючи собі шлях між покупцями, які поспішали.
Її підбори відстукували впевнений ритм по мармуровій підлозі. Струнка постать привертала погляди. Волосся, зібране у високу зачіску, відкривало шию й підкреслювало витончені риси обличчя. Вона відчувала на собі чоловічі погляди, але не звертала на них уваги — це стало для неї звичним тлом буденності.
Їй потрібно було купити подарунок для колеги, й вона уважно розглядала вітрини, міркуючи, що могло б сподобатися людині, з якою вона провела останні три місяці, працюючи над складною справою. Невелика перемога, яку слід було відзначити — ще один крок нагору по безкінечних щаблях кар’єри, до якої вона так несподівано і рішуче повернулася.
Вона майже визначилася з вибором, коли відчула на собі чийсь пильний погляд. Не такий, яким зазвичай проводжають привабливу жінку, — у ньому було щось інше, глибше, особисте. Повернувши голову, вона побачила його.
Він стояв біля колони, спершись на неї плечем, ніби потребував підтримки. Дорогий плащ сидів на ньому невдало, мов чужий. Краватка була недбало зав’язана, щоки поросли тижневою щетиною. Постава, колись горда і пряма, тепер видавала втому і внутрішній надлом. І все ж він залишався… собою.
Вона не впізнала його одразу — між ними пролягав час, який змінив обох сильніше, ніж можна було уявити. У його очах майнуло щось невизначене — здивування, впізнавання, а потім… біль?
Кілька митей вони просто дивилися одне на одного.
— Надя? — його голос затремтів, піднявшись на октаву, ніби він сам не вірив у реальність того, що відбувається.
Світ навколо рухався у звичному ритмі — люди поспішали у справах, лунала приглушена музика, десь поруч сміялися діти.
— Сергію, — вимовила вона, і власний голос здався їй дивно спокійним. — Яка несподіванка.
Він зробив кілька кроків до неї, і вона помітила, як змінилася його хода — у ній більше не було колишньої легкості й самовпевненості.
— Невже це ти?! — щиро здивувався він, і на мить його очі зволожились. — Я… я ледве тебе впізнав.
У день, коли вона вирішила піти, небо над містом було важким і похмурим. Надя збирала речі методично, без метушні, мов виконувала давно заплановане завдання. Всередині було порожньо і глухо, як у закинутому будинку.
— Ти ж розумієш, що без мене пропадеш? — Сергій стояв у дверях спальні, спостерігаючи за її зборами з виразом зверхності на обличчі. — Кому ти потрібна? На що ти здатна?
Вона мовчала, складаючи до валізи найнеобхідніше. За десять років шлюбу в неї накопичилось дивовижно мало справді особистих речей. Більша частина гардероба була підібрана, аби йому подобалося, або з ухвали свекрухи, і тепер ці речі здавались чужими, такими, що належать іншій — тій жінці, якою вона намагалася бути всі ці роки.
— Тобі самій не смішно? Корова, яка вирішила стати незалежною, — гмикнув він, і в цій усмішці було стільки зневаги, що Надя відчула, як щось усередині неї з тріском розбивається — остання тонка нитка, що їх пов’язувала.
— Знаєш, Сергію, — уперше за вечір вона подивилася йому прямо в очі, — ти маєш рацію. Я справді стала коровою. Але різниця між нами в тому, що я можу схуднути, а от ти… — вона на мить замовкла, підбираючи слова, — а ти таким і залишишся назавжди.
Він уперше подивився на неї з подивом — ніби не очікував, що ця покірна, зручна жінка здатна на власну думку, на вчинок, на рішення.
— Щасти, — кинув він їй услід, коли вона виходила з дому. — Не забудь подзвонити, коли зрозумієш, яку дурницю вчинила.
Вона не озирнулася. У ту мить Надя ще не знала, що їхня наступна зустріч відбудеться випадково, у торговому центрі, через три роки після того вечора.
Повернутись до юридичної фірми, де вона колись починала кар’єру, було непросто. У перші дні Надя почувалася прибульцем, що випадково опинився серед людей — настільки чужим і недоречним здавався офісний світ після років домашнього ув’язнення. Колеги дивилися з цікавістю і ледь прихованим співчуттям. Вона чула перешіптування за спиною і розуміла їхній зміст: «Це ж та сама, що виграла ті справи, а потім покинула кар’єру заради шлюбу».
Їй виділили стіл у далекому кутку офісу та доручили рутинну паперову роботу. Щоранку вона прокидалася в тісній квартирі матері, готувала сніданок на двох і їхала через усе місто, щоб провести день за монотонною підготовкою документів. Увечері, повернувшись додому, годинами вивчала останні судові прецеденти, намагаючись надолужити згаяне за роки відсутності в професії.
Мати спостерігала за нею з тривогою і погано прихованим «я ж тобі казала». Вона ніколи не схвалювала вибір доньки, вважаючи Сергія ненадійним і поверхневим чоловіком. Але тепер мовчала, розуміючи, що Наді потрібно час, щоб зібрати себе по шматках, на які розлетілося її життя.
— Ковальчук, зайди, — голос керівника відділу перервав монотонний потік днів через два місяці після її повернення. — Є справа для тебе. Одразу попереджаю — непроста. Клієнт проблемний, шансів майже немає, ніхто не хоче братися.
Вона дивилася на теку з тонкою стопкою документів перед собою й відчувала, як усередині спалахує щось схоже на азарт — давно забуте, але таке знайоме почуття.
— Що скажеш? Візьмешся?
— Так, — відповіла вона, не вагаючись ні секунди.
Наступні тижні перетворилися на марафон. Вона приходила в офіс раніше за всіх і йшла останньою. Засинала над юридичними довідниками і прокидалася з новими ідеями. Мати мовчки ставила перед нею тарілку з вечерею і прибирала неторкану. Колеги хитали головами, переконані в її неминучій поразці.
Але сталося те, чого ніхто не очікував — вона виграла. Знайшла лазівку в законодавстві, зіставила, здавалося б, непов’язані факти, вибудувала аргументацію так, що навіть суддя був вражений. Клієнт, немолодий бізнесмен, довго дивився на неї після оголошення рішення, а потім просто сказав:
— Дякую. Ви повернули мені те, з чим я вже давно попрощався.
Через тиждень на її банківський рахунок надійшла сума, про яку вона й мріяти не могла — особиста подяка від людини, що розуміє ціну професіоналізму. А ще через місяць вона вже підписувала документи на купівлю невеликої студії в новому районі.
Власний дах над головою, власний простір, власне життя — усе це здавалося неймовірним подарунком долі. Ввечері, стоячи посеред порожньої квартири з келихом вина, вона вперше за довгий час щиро й вільно усміхалася.
А потім був дзвінок від давньої подруги:
— Ми збираємось у гори на вихідні. Пам’ятаєш, як ти це любила? Поїхали з нами.
І вона поїхала. Перший підйом дався неймовірно важко — тіло, відвикле від фізичних навантажень, протестувало кожним м’язом. Але коли вона дісталася вершини і побачила панораму, що розстилалася під ногами, відчула, як очі наповнюються сльозами — вона повернулася додому.
З того дня її життя змінилося остаточно. Вона записалася в спортзал, знайшла тренера, знову повернулася до тренувань на скеледромі. Щовихідних вибиралася за місто — спершу з групою, потім самостійно. Легені Наді наповнювалися свіжим повітрям, а душа — забутим відчуттям свободи.
Тіло відгукувалося на турботу з вдячністю — зайві кілограми танули, шкіра набувала здорового відтінку, в очах з’явився давно втрачений блиск. Вона стала уважніше ставитися до свого гардероба, стилю, макіяжу — не для когось, а для себе самої.
З подивом Надя виявила, що знову подобається собі в дзеркалі. А ще — що чоловіки навколо стали реагувати на неї інакше: з інтересом, захопленням, бажанням. Але вона не поспішала впускати когось у своє життя, насолоджуючись здобутою незалежністю і свободою вибору.
— Може, вип’ємо кави? — запропонував Сергій, і в його голосі звучала дивна суміш прохання та покори — тон, зовсім не властивий йому колишньому. — Тут є непогана кав’ярня.
Надя вагалася лише мить. Цікавість — що з ним сталося? як склалося його життя? — переважила інстинктивне бажання уникнути цієї зустрічі, зберегти дистанцію, не повертатися в минуле.
— Добре, — кивнула вона. — У мене є пів години.
Кав’ярня зустріла їх приглушеним світлом і ароматом щойно змеленої кави. Вони зайняли столик у кутку, подалі від входу. Надя зняла легке пальто, акуратно повісила його на спинку стільця і сіла навпроти колишнього чоловіка, вперше за довгий час маючи змогу уважно його розглянути.
Сергій постарів. Не просто став старшим на ці три роки — він ніби прожив десятиліття. У кутиках очей з’явилися глибокі зморшки, на скронях помітно посивіло волосся, а в жесті, яким він теребив серветку, з’явилася нервозність, зовсім не характерна для впевненого в собі чоловіка, яким він був.
— Ти… змінилася, — почав він, не відводячи погляду від її обличчя. — Просто неймовірно.
— Ти теж, — відповіла вона спокійно, і це не було докором — просто констатацією факту.
— Як ти?
Що вона могла йому розповісти? Про своє повернення в професію? Про першу власну квартиру? Про гори, що знову стали її пристрастю? Про те, як важко і водночас захопливо було вчитися жити наново — за своїми правилами, відповідно до власних бажань?
— Добре, — вона усміхнулася. — У мене справді все добре. А ти?
Він відвів погляд, втупившись у чашку, ніби в темній поверхні кави шукав правильні слова.
— Не дуже, якщо чесно. Пам’ятаєш той великий проєкт, на який я робив ставку? Він провалився. Довелося продати будинок…
Вона слухала його мовчки, і в серці вирувало дивне почуття. Це було не зловтішне задоволення, не полегшення від чужих помилок. Швидше — щось схоже на співчуття, але без тієї болісної нотки, що колись пронизувала її душу. Тепер це було спокійне, відсторонене співпереживання до людини, з якою її вже нічого не єднало.
— А твоя мама?.. — обережно поцікавилася вона.
— Живе з сестрою під Москвою. Як не дивно, знаходять спільну мову, — він спробував посміхнутися, та вийшло лише криво. — А я винаймаю житло. Прагну почати з чистого аркуша, але… це набагато важче, ніж уявляв.
Надя кивнула. Вона краще за будь-кого розуміла, як непросто вибудовувати нове життя, збираючи його по крихтах.
— А в особистому? — несподівано для себе самої запитала вона.
Сергій гірко посміхнувся.
— Була одна… з роботи. Пішла, щойно в мене все почало валитися. Зрозумів, що їй були цікаві тільки мій статус і гроші.
У цих словах вона вловила знайоме болюче відлуння минулого: «Кому ти потрібна?»
— Знаєш, — раптом нахилився він трохи вперед, і в очах на мить спалахнула та сама іскра — рішучість, пристрасть, що колись була йому притаманна, — я часто згадував тебе. Нас. Як усе могло скластися, якби я тоді…
— Не варто, — тихо зупинила його Надя. — Це давно минуло. Ми вже інші.
— Ти змінилася, — його голос затремтів. — А я… дурень. Не бачив, ким ти є насправді. Не оцінив…
В її сторону з очей Сергія скотилися сльози. Це було таким неочікуваним, таким несхожим на ту людину, яку вона колись знала, що Надя на мить розгубилася.
— Невже це ти? — прошепотів він, наче все ще не міг повірити власним очам. — Така красива, впевнена в собі. Я дивлюсь на тебе й усвідомлюю, яку помилку зробив. Невиправну.
Вона мовчала, спостерігаючи за тим, ким він став — зламаним життям чоловіком, який колись був її всесвітом. І не відчувала більше ані жалю, ані тріумфу — лише легку, спокійну тугу за минулим, якого вже не повернути.
— Ми могли б… — промовив він невпевнено, простягаючи руку через стіл, мовби прагнув доторкнутися.
— Ні, Сергію, — вона похитала головою. — Не могли б. Те, що між нами було, залишилося в минулому.
— Але ж ти бачиш, у якому я стані…
— Бачу, — перервала вона м’яко. — І мені справді шкода. Та кожному з нас призначений власний шлях. Я свій уже знайшла. Ти також знайдеш.
Вона поглянула на годинник — її півгодинна перерва добігала кінця. Потрібно було повертатися до того життя, яке вона обрала сама — вільного, осмисленого, справжнього.
— Мені час, — мовила вона, встаючи.
— У тебе залишився той самий номер?.. — у його голосі звучала така надія, що на мить Наді стало щиро шкода його. Але вона знала: будь-який зв’язок — це лише спроба втримати минуле, яке вже ніколи не стане майбутнім.
— Пробач, не думаю, що це добра ідея, — вона усміхнулась йому — щиро, без образ чи гніву. — Щасти тобі, Сергію. Щиро бажаю.
Вийшовши з кав’ярні, вона більше не озирнулася. Весняне сонце заливало площу перед торговельним центром, мерехтячи в склі автівок. Надя вдихнула на повні груди свіже повітря і впевнено, легко пішла до своєї автівки — жінка, яка залишила минуле позаду і з надією дивиться вперед.
