Одного разу вона перестала відповідати на дзвінки. Спершу я не надала цьому великого значення – раптом їй просто потрібно було побути наодинці? Тим більше, якщо це стосувалося Агати: вона завжди перебувала в якомусь пошуку, навіть їздила в спеціальне місце, де всі добровільно мовчать. Як воно називається, я вже й не згадаю.
Минув тиждень, і я почала хвилюватися: тепер замість довгих гудків механічний голос повідомляв, що абонент поза зоною досяжності. Я надіслала їй листа на електронну пошту, потім ще одного, але відповіді так і не отримала. Вона не мала акаунтів у соцмережах – ще кілька років тому видалила їх усі, вважаючи, що через них за нами стежать.
Познайомилися ми в онлайн-грі за мотивами книжкової серії, коли ще були школярками. Але, навіть попри роки спілкування, я не знала її домашньої адреси, хоч і жили ми в одному місті. Ми ніколи не бачилися в реальному житті, хоча Агата була для мене найближчою людиною – саме їй я довіряла всі свої таємниці, ділилася і проблемами, і радісними моментами. Останнє навіть цінніше, бо не всі вміють розділяти чужу радість. Особливо мій брат – він щоразу, коли я отримувала оцінку вищу за його, починав мене дражнити.
Я не знала й жодного з її знайомих, лише чула від неї про петербурзьку художницю та будівельника Сашу. Як їх знайти, не мала уявлення. Єдине, що залишилося в мене від Агати, – її одна-єдина фотографія і купа знімків із краєвидом з її вікна. Вона постійно боялася стеження, надсилала мені ці фото й просила перевірити, чи немає там нічого підозрілого, порівнювати людей на знімках за місяць. Здавалося б, визначити місцезнаходження за світлинами не так уже й складно – мали ж бути якісь упізнавані орієнтири. Я роздрукувала всі фото, розвісила на стіні в кімнаті. Але нічого, що могло б допомогти, не знайшла.
— Що це за мотлох? – ліниво запитав Павло, збивши кілька знімків на підлогу.
З братом у нас завжди були непрості стосунки. Лікарі на УЗД повідомили батькам, що буде дві дівчинки, тож нам зробили спільну кімнату в рожевих тонах. Грошей на ремонт постійно бракувало, і до п’ятнадцяти років йому довелося жити в цьому «зефірному царстві», поки бабуся не вирішила профінансувати оновлення. До того ж мама завжди повторювала: «Юля – дівчинка, поступися їй ліжком», «Юля – дівчинка, нехай її стіл буде біля вікна» і так далі. Він злився й зрився на мені, а я у відповідь бігла скаржитися мамі.
Кімната у нас і досі була спільною, лише шафою розділена. І коли хтось із нас висловлював невдоволення, батьки відповідали:
— Шлях відкритий, не подобається – переїжджайте.
До повноліття це не звучало серйозно, але тепер ми мовчали: як би не дратували одне одного, орендувати навіть кімнату самотужки ми не могли – навчання в медичному виші не залишало часу на роботу. Принаймні, на першому курсі. До того ж, попри всі суперечки, ми любили своїх батьків. Саме ця фраза зачепила Агату – в грі я написала щось на кшталт «батьки мають любити своїх дітей», а вона відповіла: «не всім». А потім надіслала мені в особисті повідомлення фразу без запитання, просто з багатозначними трьома крапками: «Цікаво, як це – коли батьки тебе люблять…».
За інших обставин я б розпалила новий конфлікт із Павлом. Але зараз запитала:
— Ти не знаєш, що це за місце?
Він узяв одну з фотографій, довго її розглядав, мружачи очі, а потім сказав:
— Знаю.
Я від хвилювання прикусила губу.
— І де?
— Не скажу. Віддаси свій ноут – тоді подумаю.
Свій ноутбук я купила на зароблені влітку гроші. А потім бабуся подарувала ще один – не знала, що в мене вже є, а я не хотіла її засмучувати. Братові вона подарувала гірський велосипед – він сам його хотів. Усе літо він байдикував, катаючись на ньому, сподіваючись, що батьки куплять йому ноутбук. Але вони не купили.
— Ага, зараз! – обурилася я.
— Ну, то шукай сама.
Довелося розповісти йому про Агату, що вона – моя найкраща подруга, і що вона зникла.
Він розсміявся:
— Уявна подруга? Дожили… Віддавай ноут.
Я вирішила, що він просто вигадує й насправді нічого не знає. І змирилася з тим, що Агату я так і не знайду. Продовжувала дзвонити їй і писати, але відповіді не отримувала.
Два місяці потому, гортаючи стрічку новин, я раптом побачила її обличчя. Вона надсилала мені лише одну свою фотографію, але її риси врізалися в мою пам’ять – ніс із горбинкою, довге гладке волосся, що надавало їй схожості з єгипетськими царицями, і примружені злі очі, наче секунду тому вона сказала фотографу, що ненавидить його.
Під знімком були короткі написи: «померла», «співчуваємо», «назавжди в пам’яті…».
Виявилося, що вона працювала в музичній школі. А я про це навіть не знала.
Я зателефонувала до цієї музичної школи та дізналася адресу її батьків. Не стала їх попереджати – просто приїхала.
Квартира знаходилася в одному з нових житлових комплексів, і я довго блукала серед однакових будівель, перш ніж зрозуміла, як знайти потрібний під’їзд.
— Вона пішла з дому в день свого сімнадцятиріччя, — промовила її мати, і я мимоволі відзначила, які в неї рівні зуби.
Тільки вже повертаючись додому, я зрозуміла, що це була вставна щелепа.
— Ми не хотіли їй казати, так випадково вийшло. Її вітчим… Він не був їй рідним батьком, — мати Агати знизила голос. — Своїх дітей у нього не було, і, мабуть, це на краще. Він був дуже строгий до неї. Як тільки дізналася, одразу пішла. Ми шукали її, звісно, але вона така розумна була, моя Агата. Потім трохи охолола, почала телефонувати, надсилати листівки, але так і не сказала, де живе. Та в її записнику були наші номери для екстрених випадків. Значить, ми їй все ж були потрібні. Хоч трохи.
Поки вона говорила, в її руках вертівся тхір, що притискався до неї. Я згадала, як Агата розповідала, що ці тварини дуже прив’язані до господарів і навіть можуть впасти в депресію від розлуки. Але цей – очевидно, ні.
Мати ніби вгадала мої думки, зітхнула і провела рукою по його спині:
— Я думала, не виживе… Два тижні нічого не їв. Я й доглядати за ним не вміла, довелося до ветеринара бігати. Анвар лютував – гроші, мовляв, на вітер… — вона глянула в бік кабінету, і я мимоволі обернулася: її чоловік відчинив двері, буркнув привітання і одразу ж зачинився всередині.
— Поліція замучила, — пошепки додала мати Агати. — А потім ще ці журналісти…
Я не зрозуміла, про що мова, але питати не наважилася. Напевно, через історію з її справжнім батьком. Дивно, що Агата ніколи про це не згадувала. Мені здавалося, що ми довіряємо одна одній. Але вона ніколи не любила говорити про сім’ю. Я знала, що стосунки в них були непрості, та не уявляла, що вона втекла з дому. Думала, що просто з’їхала.
Виявилося, що батьки навіть не знали, де вона мешкає. Як і я сама. Вона завжди була насторожі, часто телефонувала мені ночами, плакала, казала, що за нею стежать. Потім визнавала, що, мабуть, просто себе накрутила. Але виходило, що, можливо, й не накрутила.
За словами її матері, все виглядало як пограбування, але слідство зайшло в глухий кут. Подробиці вони не знали.
— Яка тепер різниця, якщо її вже не повернеш… — вона гладила тхора по спині. — Нам важко навіть у квартиру зайти, одразу стільки спогадів… Хочеш, можеш забрати її речі.
— Що? — здивувалася я.
— Ну, книжки, прикраси, одяг. Я не змогла навіть торкнутися, надто боляче. Комп’ютер, телефон, гроші – все зникло. Очевидно, пограбування. А вони на Анвара… Дурість, правда ж? І так зрозуміло, що винесли все цінне. А речі? Порозкидали і залишили. Якщо хочеш, бери. Вона б була рада.
— А речі ще там? — здивувалася я. — Думала, вона орендувала…
— Так, знімала. Але хто тепер туди в’їде? До того ж, оренда оплачена ще на три місяці. Я сказала власниці, що може все викинути.
Йти до Агатиної квартири було ніяково, я навіть хотіла відмовитися. Але взяла ключ.
Три дні він лежав у мене в кишені. Я іноді стискала його в долоні, поки метал не нагрівався від тепла.
Йти туди самій було страшно. Тож я наважилася.
— Павле, можна тебе про дещо попросити?
Я думала, він знову мене висміє, або попросить ноутбук. Але він вислухав і сказав:
— То вона була справжньою подругою? Вибач…
Коли ми підійшли до будинку, я одразу впізнала двір з фотографій. Він був звичайним, але здавався похмурим. Або мені так тільки здалося.
Піднімаючись сходами, ми почули різкий гуркіт знизу. Я судомно схопила брата за руку.
— Та не бійся, це у підвалі. Щось лагодять, — заспокоїв він мене.
У квартирі панував безлад, під ногами валялися різні речі. Я не могла зрозуміти, навіщо прийшла сюди. Не для того ж, щоб забрати біжутерію чи одяг Агати. Просто я досі не вірила, що її більше немає, і мені потрібно було переконатися, що це правда.
Брат стояв біля порога, а я безцільно блукала квартирою.
— Жутковато тут, — зауважив він. — І смердить чимось. Я піду, на лавці внизу посиджу, якщо що, дзвони.
На полиці в коридорі лежав полароїд. Я точно пам’ятала, що Агата називала такі фотоапарати марною витратою грошей, тому здивувалася, що він тут робить. Павло одразу ж схопив його.
— Не чіпай! — обурилася я. — Раптом він ще потрібен поліції!
— Раз тобі віддали ключ, значить, можна чіпати все, — заперечив він і пішов разом із полароїдом.
Залишившись одна, я раптом відчула, ніби хтось дивиться на мене. Може, це Агата спостерігала за мною зі світу примар. А, може, вона мала рацію, коли казала, що за нею стежать. Я навіть підійшла до вікна й зашторила його. Мені здалося, що у вікні навпроти щось блиснуло, але скільки б я не вдивлялася, нічого не побачила. Знаходитися тут мені не хотілося, але піти одразу я не могла — було ніяково перед братом, адже це я його сюди затягла.
З відкритої шухляди комода стирчали речі, на ньому стояла скринька, у якій лежала біжутерія. Прозорий флакон незнайомих мені парфумів лежав на боці. Я відкрила кришку, вдихнула аромат — мускус і щось церковне. Дивний вибір. Але мені стало цікаво, що Агата знайшла в цьому запаху, і я сунула флакон у сумку.
Стіни були завішані фотографіями виду з вікна. Їх було значно більше, ніж вона мені надсилала. Це виглядало моторошно. Мені стало не по собі, і я вирішила піти.
Павло сидів на лавці й фотографував. У його кишені стирчало кілька полароїдних знімків.
— Батарейки ще працюють, — радісно повідомив він. — Ходімо, може, ще щось пофотографуємо?
Іронія полягала в тому, що Агата жила зовсім недалеко від мене. Павло не брехав, коли казав, що знає це місце.
Ми йшли повз обрізані тополі, бруньки на яких уже набухли. Віяло весною, хоча вітер був холодним, і я витягла з кишені шапку. Павло ж ішов із червоними вухами, і мені хотілося сказати маминим тоном: «Одягни шапку!». Але я знала, що він мене висміє.
Духи називалися «сирітка», я перевела це вдома у перекладачі. Що ж, символічно, якщо вона не була рідною дочкою свого батька. Мене непокоїли ці думки, згадка матері Агати про те, що поліція його замучила, і її небажання шукати винного. Невже він справді був у це втягнутий? З іншого боку, адже все виглядало як звичайне пограбування, то до чого ці підозри?
Тієї ночі я майже не спала. Та й наступної теж. Мені снилося, що по квартирі бродять незнайомці, і один із них раптово хапає мене. Я кричу, кличу брата на допомогу, а він лише насміхається і каже: «Це ти вкрала її ноутбук».
Через два дні мені прийшов запит у друзі від порожнього акаунта. Зазвичай я ігнорувала такі запити, але цього разу разом із ним надійшло повідомлення: «Ти знала Агату?»
Я одразу додала його в друзі і відповіла: «Так».
«Ти не уявляєш, скількох Юль я вже запитав про це. Вона казала, що ти її найкраща подруга. Це правда?»
Мені стало так приємно, що щоки запалали. Дарма брат називав її вигаданою подругою.
«Так. А ти хто? Будівельник Саша?»
«Ага. Виходить, вона розповідала про мене? Приємно».
Я ще не встигла придумати відповідь, як він написав:
«Може, зустрінемося?»
Я погодилася, не вагаючись. Ми домовилися про місце та час зустрічі, і до вечора я не знаходила собі місця від хвилювання. Коли я запитала, що він знає про цю історію, Саша відповів: «Розповім усе при зустрічі».
Вже підходячи до місця, я раптом усвідомила, що не знаю, як він виглядає. Тож коли до мене підійшов неймовірний красень у стильному одязі, я розгубилася – його зовнішність зовсім не асоціювалася з образом будівельника.
— Привіт, – усміхнувся він. – Я саме так тебе і уявляв.
Перша зустріч залишилася у пам’яті нечіткими уривками. Я була вражена його зовнішністю та чарівністю. Тепер було зрозуміло, чому Агата з ним дружила.
Як виявилося, він не просто був знайомий з нею – вони зустрічалися. Я навіть на мить подумала, що вони були парою, але не наважилася запитати. Агата завжди притягувала людей, навіть якщо й не була класичною красунею. Її всі любили, у грі з нею хотіли спілкуватися, а коли вона зникла, це стало справжнім ударом для багатьох.
А Саша нагадував мені одного молодого актора, ім’я якого ніяк не могла згадати. У фільмі той хлопець постійно піджартовував над дівчиною, а потім виявилося, що він у неї закоханий. Саша був його точною копією – високий, з чарівною усмішкою і блиском у очах.
— Я хочу знайти винних, – сказав він. – Її батьки взагалі не хочуть розбиратися.
— Він їй не батько, – вирвалося в мене. Хотілося похизуватися перед ним тим, що я знаю. – А ще у мене є ключ від її квартири.
Ми домовилися піти туди, можливо, на наступний день або на вихідних. Проте наступного ранку я захворіла – квітневий вітер виявився занадто холодним. Я так хотіла знову побачитися з ним, що навіть погодилася випити огидне мамине молоко з цибулею та медом. Не дарма – до вихідних я одужала.
Другу зустріч я запам’ятала добре. Він чекав мене біля метро, усміхаючись. Сонце нарешті пригрівало, і він стояв без шапки, в розстебнутій куртці. Він мав гарний смак в одязі, і мені здавалося, що Агата недооцінювала його, називаючи просто «будівельником».
За ті дні, поки я хворіла, ми багато переписувалися. Спочатку про Агату, а потім і про мене. Він кілька разів писав, що я цікава співрозмовниця, і мені це було приємно. По дорозі до квартири ми знову говорили про Агату, і я подумала: як я можу з нею тягатися?
Ми не знали, що шукати в квартирі. Поліція напевно вже все перевірила. Але Саша вважав, що вони халатно поставилися до справи, і підказка повинна бути саме тут, у її квартирі.
— А в музичній школі про неї нічого не знають? – раптом спитала я. – Вона ж там працювала.
— Питав. Нічого. Вона ні з ким там не спілкувалася.
Цього разу ми оглянули кожну річ. Саша навіть приніс рукавички, щоб не залишати зайвих слідів. Ми перевіряли книжки, одяг, ящики на кухні, заглядали під шафу, відсовували диван. Мені було не по собі, ніби я риюся в речах подруги без дозволу. Та так і було. Я просто підігравала Саші, бо він мені подобався. Я була впевнена, що це звичайне пограбування. Але коли я перебирала коробку з її особистими речами – Саша делікатно відійшов убік – мені знову здалося, що за мною хтось стежить. А коли ми виходили, хтось стрімголов побіг сходами вниз.
Саша кинувся навздогін, я за ним, хоч і боялася. Але на вулиці нікого вже не було.
— Мабуть, якісь хлопчаки, – знизав плечима він.
— Я забула зачинити двері, – згадала я.
— Я схожу, закрию.
Його пальці затрималися на моїх трохи довше, ніж потрібно. Поки ми перебирали речі, кілька разів наші руки випадково торкалися. Спершу я різко відсмикувала їх, але він вдавав, що нічого не сталося. Згодом я почала робити так само. І хоча ми нічого не знайшли, ці дві години зблизили нас ще більше. Він розповів про своє непросте дитинство, про молодших сестер, про те, як важко працював, щоб вивчитися заочно і стати інженером.
Виходить, не такий вже він і будівельник.
Коли ми йшли до метро, він виглядав засмученим. Ймовірно, через те, що не вдалося знайти жодних зачіпок.
— Напевно, відповідь у її ноутбуці, – припустила я. – І телефоні. Але вони зникли.
Я хотіла додати, що, можливо, саме через них усе сталося. Але промовчала.
— Може бути, – невпевнено сказав він. – А, може, і нічого немає.
Після цього він два дні мені не писав, а я не знала, як розпочати розмову. Я звикла, що він сам завжди перший виходив на зв’язок, і його мовчання раптово зробило моє життя порожнім. Було б чудово, якби я знайшла якусь зачіпку! Ця думка не давала мені спокою, і наступного дня я знову вирушила до квартири.
Моє око одразу зачепилося за знімок. Як ми могли його не помітити минулого разу? Він був зім’ятий, прикритий кофтою, але глянцева поверхня відбивала сонячне світло.
Я взяла його в руки, хоч і не була впевнена, чи можна торкатися доказів.
На фотографії був Анвар. Прийомний батько Агати. Але було незрозуміло, чи зроблений цей знімок у цій квартирі.
Розглядаючи фотографію, я кілька разів обернулася навколо себе, заплуталася у якійсь мотузці і ледь не впала. Виявилося, що це був повідець для тхора. Ми кілька разів відкидали його вбік, але він, мов змійка, знову опинявся серед речей.
Тхір! Я згадала, як Агата розповідала, що він вічно ховав речі, якщо їх залишати без нагляду. Ховав під оббивкою дивана, на кухні під шафою, у коробках з-під взуття.
Ми все переглянули, окрім оббивки. Не було видно, щоб вона десь була порвана. Я уважно оглянула диван і знайшла розрив. Там справді щось було, і невдовзі я витягла капронові колготки, засохле яблуко, клубок ниток і кільце.
Кільце було важке, явно завелике для тонких дівочих пальців і більше нагадувало чоловіче. Дорога, дуже дорога печатка, з червоним каменем і ієрогліфом. Я сунула кільце в кишеню, де вже лежав знімок, і поспішила додому – тепер мені було про що написати Саші. Але спочатку потрібно було переконатися, що мої підозри правильні.
— Де ті фотографії? – запитала я у Павлика з порога. Дихала так, ніби пробігла десять поверхів, хоча жили ми на другому.
— Які?
— Ті, що ти зробив біля будинку Агати. На полароїд.
— Викинув, мабуть.
— Ні!
— Та навіщо вони тобі?
Я дістала з кишені зім’ятий знімок.
— Мені потрібно порівняти, чи зроблено його з тієї ж касети чи ні.
Павлик зітхнув і почав ритися в шухляді стола.
— Ось, – сунув мені їх у руки з явним невдоволенням. – А тепер можна я займуся семінаром? І тобі теж не завадило б.
Я одразу зрозуміла, що знімки ідентичні, і вже хотіла повернути їх братові, але тут один із них привернув мою увагу. У мене навіть губи задрижали, я не могла вимовити ні слова.
На фотографії був Саша. Він стояв біля під’їзду того будинку, вікна якого виходили на квартиру Агати, задерши голову і дивлячись прямо на її вікна.
«Ти не уявляєш, скількох Юль я вже про це спитав»
Чи могло це бути збігом? Адже я вийшла з дому буквально за хвилину, він не міг мене не побачити.
— Знаєш цього хлопця? – хриплим голосом запитала я у Павлика й прокашлялася.
Він кинув погляд на фото.
— Ну, крутився кілька разів біля нашого будинку. А що?
— Нічого…
Я судомно намагалася згадати, чи казала йому свою адресу. Здається, ні. Тоді що він тут робив? І що з того, що він говорив, було правдою?
Скажу чесно, я злякалася. У глибині душі я вже розуміла, до чого все йде, і не хотіла думати, не хотіла за це відповідати. Спершу подумала, що варто піти в поліцію, але боялася здатися дурною. А раптом я все це вигадала? Викликала таксі й поїхала до батьків Агати.
Двері мені знову відкрив її батько – все такий же похмурий і мовчазний. Мовчки пропустив мене всередину і зачинився у кабінеті.
— Працює, – пошепки сказала мати Агати. – Він у нас письменник.
Я сіла на низький диван, на якому сиділа минулого разу, дістала з кишені кільце і поклала його на стіл.
— Знайшла це в квартирі. Згадала, що тхори часто роблять запаси, ховають усе по квартирі. Агата розповідала.
Кільце лежало на столі, і за напругою, що з’явилася на обличчі матері Агати, стало зрозуміло, що воно їй знайоме.
— Я так і думала, – зітхнула вона. – Але я не могла нікому про це сказати, я присяглася чоловікові, що не спілкуюся з ним зараз, що він не знає про існування доньки. Якби Анвар дізнався…
Її голос урвався.
— Невже вона шантажувала його? – тихо спитала мати Агати. – Тягнула з нього гроші? Анвар думав, що вона заробляє… Ну, ти сама розумієш, як. Дуже сердився, ходив до неї, намагався повернути додому.
— Ви ж казали, що не знаєте, де вона живе?
Вона закрила обличчя руками.
— Я не хотіла, щоб Анвара посадили. А вони точно повісили б це на нього, вони й так намагалися…
Було так гидко. Всі навколо брешуть. І мати Агати, і цей Анвар, і Сашко. Особливо Сашко. Коли я йшла сюди, то була впевнена, що він допомагає Анвару. Але виходить, що він допомагав рідному батькові Агати. Можливо, він і стежив за нею? Не дарма ж вона була одержима цією думкою. Або це не він? Так не хотілося вірити в його злочинні наміри…
— Якщо ви нічого не розповісте, зроблю це я, — сказала я, не зовсім упевнено, бо насправді не хотіла йти в поліцію. Сподівалася, що вона сама зважиться, а я лише підтверджу її слова. І ще, я дуже хотіла вірити, що Сашко не має до цього відношення.
— Хто нам повірить, дівчинко! — зітхнула вона. — Він така людина, ти б знала! Скажуть, що ти просто вкрала це кільце. В нього самого або в його сина.
— Сина?
Мене ніби вдарили по обличчю.
— Так. Здається, Сашко. Він тоді щойно народився, дружина довго була в лікарні, от він і… Не думай про мене погано, я ні про що не шкодую. Агата була такою чудовою дівчинкою.
Далі слухати я вже не могла — думки плуталися, руки оніміли, як буває, коли їх відлежиш. Брат. Він її брат?
— Я нічого не розумію, — мовила я, звертаючись скоріше до самої себе, ніж до матері Агати. — Навіщо йому це було потрібно?
Відповідей того вечора я не знайшла. Мені так і не вдалося переконати її звернутися до поліції.
Сама я теж не наважувалася. Вирішила зробити анонімний дзвінок з телефонної будки, а в квартирі залишити кільце та фотографії. Йти туди було важче, ніж минулого разу.
Коли я вставила ключ у двері, відчула, що хтось уже всередині – замок був відчинений. Хотіла кинути ключ і втекти, але натомість спробувала його витягнути. Він застряг. Я не встигла – двері різко розчинилися, боляче зачепивши мене.
— А, це ти, — Сашко розтягнув губи в усмішці. — А я тут вирішив ще пошукати…
Він стояв у дверях, високий і гарний, у тій самій стильній куртці, а на руках — блакитні рукавички, ті самі, що він узяв тоді з собою.
Я згадала, що минулого разу саме він зачинив квартиру. Виходить, що не зачинив.
Стоп. Адже я вже приходила сюди після того. І точно замикала двері.
Мабуть, мої спроби скласти пазл були написані в мене на обличчі, бо він оглянувся і схопив мене за руку, втягучи всередину.
Я знала, що повинна бігти. Але він був сильнішим і швидшим. І тоді я сказала:
— Мій брат чекає внизу. Він бачив тебе, коли ми приходили вперше.
Добродушна маска сповзла з його обличчя, але під нею не виявилося лиходія, якого я боялася побачити. Він стомлено опустився на підлогу, схопився за голову руками.
— Це не я, — сказав він. — Клянуся, це не я. Я просто хочу знайти… Я зробив зліпок ключа. Ти особливо не шукала, я бачив…
— Я знаю, що ти її брат.
Я вимовила це так, ніби це був мій головний козир. Але з усього виходило, що цим я підписувала собі вирок.
Сашко заперечно хитав головою, його губи ворушилися, але я не розбирала слів.
— Я була у її матері. І показала їй кільце.
Я мала сказати, що кільце в матері Агати. Або що воно вже в поліції. Але моя рука сама потягнулася до кишені, і хоча я встигла зупинитися, він уже все зрозумів.
За кілька секунд кільце і фото опинилися у нього.
— Це не я, — повторив він. — І тобі краще забути про все це, зрозуміла?
Я не встигла опам’ятатися, як він вибіг з квартири. Мене накрила така слабкість, що мене знудило просто на підлогу. Ніякого брата внизу не було. А якби я про нього не сказала? Що б він зробив?
Через кілька місяців я випадково натрапила на новину: власник великого бізнесу та громадський діяч після тривалої хвороби помер, залишивши спадок синові та позашлюбній дочці. Заповіт збиралися оскаржити, але потім з’ясувалося, що дівчина загинула за загадкових обставин. На фото до новини — безутішна вдова і син зі скорботним виразом обличчя. Я одразу впізнала в ньому Сашка.
Закривши вкладку, я запустила очищення ноутбука. А коли брат повернувся додому, знайшов його на своєму столі.
— Що це? — спитав він невпевнено.
— Тобі, — похмуро відповіла я.
— За які заслуги?
Я не відповіла. Що йому сказати? Що не всім щастить з братами? Для цього довелося б розповісти надто багато. Тому я сказала:
— Просто так.
