— Микито, сідай! Треба терміново поговорити! — дружина вмостилася за стіл, її обличчя було сповнене рішучості.
Чоловік сів поруч. Оксана витерла очі хустинкою, які вже були вологими від сліз:
— Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже ледве пересувається. Цю зиму вона просто не переживе у своєму будинку, він і так ось-ось розвалиться.
— І що ти пропонуєш?
— Кажу ж: не знаю.
— Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мати, і вирішувати тобі.
— Микито, ми ж не можемо забрати її до себе. У нас двокімнатна квартира і двоє синів, уже дорослих. Де ми її розмістимо? — відчувалося, що дочка вже ухвалила якесь рішення і тепер намагалася м’якше пояснити його чоловікові. — У нашому місті є платний будинок для людей похилого віку.
— Ти серйозно? Хочеш відправити свою маму в будинок для старих?
— У нас немає іншого виходу. Кажуть, там непогані умови.
— Але ж він платний, — чоловік скептично посміхнувся. — Скільки це коштує?
— Дві тисячі на день. Якщо платити відразу за місяць, то виходить сорок тисяч. Там за нею доглядатимуть, буде медичний нагляд. Для нас це велика сума, але якось впораємося.
— Оксано, це якось підло… Мати завжди нам варення, соління приносила, внуків гостинцями радувала. І все від щирого серця. А ми її — в будинок для літніх людей.
— Думаєш, мені це легко? Серце кров’ю обливається! Але іншого варіанту немає.
— Ох… — тяжко зітхнув чоловік. — Інших рішень немає?
— Думала продати її будинок. Вона ж його на мене переписала. Але хто його зараз купить? Зима на носі. Та й ціна буде мізерна за таку стару хатину.
— Ти з матір’ю говорила?
— Ще ні. У суботу поїдемо, приберемо в неї в городі, і заодно поговоримо.
— В городі я з хлопцями впораюся, — чоловік похитав головою. — А от про будинок для літніх говори сама.
— Микито, нехай перезимує там, а весною щось придумаємо, якщо їй не сподобається.
— Ні, Оксано, відчуваю, якщо віддамо її туди, то це назавжди… Якось це неправильно.
Але ж не так вона уявляла свою старість. Хотілося провести останні роки серед рідних, та кому вона хвора тепер потрібна?
Зайшла медсестра:
— Лідіє Михайлівно, до вас онуки прийшли.
Усмішка осяяла обличчя бабусі, коли хлопці зайшли. Уже й молодший, Стас, вищий за неї, а Матвій — і поготів.
— Привіт, бабусю! Як ти тут?
— Нормально, годують добре. Медсестри й доглядальниці турбуються про нас, — і, як завжди, заметушилася. — Сідайте, сідайте до столу!
— Ми ненадовго. Ось тобі продуктів принесли і теплий одяг.
— Дякую! — одразу ж запитала. — Як у школі справи?
— Все гаразд, — відповіли майже в один голос.
— Вчіться добре! Матвію, у тебе останній рік. Вже вирішив, куди вступатимеш?
— У наш інститут.
— А батьки де? Вас прислали, а самі не приїхали?
— Тато поїхав до тебе додому.
— Ой, треба ж сказати йому, щоб моркву всю викопав, а то вже холоди починаються, — забідкалася бабуся. — І капусту зрізав, качани вже великі.
— Зараз зателефоную!
Стас дістав телефон і набрав номер…
— Тату, бабуся казала, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
— Гаразд, — почувся голос батька.
— Дай сюди! — бабуся взяла з рук онука телефон і почала давати вказівки зятю. — Микито, моркву викопаєш, відразу в льох не клади, нехай три дні підсохне. Потім приїдеш, опустиш. Капусту зрізай разом з качанами. Її відразу віднеси в льох. Там у двох відділеннях пісок насипаний — у перше встроми капусту качанами вниз, а в інше складеш моркву, але тільки велику. Дрібнішу собі забери!
— Зрозумів, зрозумів. Мам, не хвилюйся!
— Микито, знайди там мою Мурку і погодуй! Бідолашна сама залишилася.
— Знайду.
— На! — простягнула телефон онукові.
— Бабусю, ми підемо, добре? — старший онук підвівся з-за столу.
— Зачекайте! — бабуся дістала гаманець. — Ось вам по тисячі. Купите собі щось.
— А тобі…
— Беріть, беріть! Мені тут гроші не потрібні.
— Дякуємо, бабусю!
Вони вийшли, а Лідія підійшла до вікна і довго дивилася їм услід.
Микита припаркував свою «Ладу» навпроти вікон своєї квартири. Поруч поставив «Форд» сусід із крайнього під’їзду. Побачивши в руках Микити пакети з морквою і капустою, поцікавився:
— З дачі?
— Щось на кшталт, від тещі.
— Ми з дружиною теж думаємо купити дачу або невеличкий будинок десь недалеко. Діти дорослі, роз’їхалися.
— Слухай, Анатолію! — задумливо мовив Микита. — У тебе ж чотирикімнатна квартира.
— Так, на другому поверсі.
— Може, обміняєш її на мою двокімнатну, теж на другому поверсі? Додатково ще й будинок із городом віддам. Теща вже старенька, сил доглядати за ним у неї немає.
— Ого! — сусід почухав потилицю. — Цікава ідея. Треба подивитися.
— Тоді поговори з дружиною і заходьте ввечері в гості.
— Домовилися.
Микита прийняв душ, повечеряв і завалився спати. Оксана вирушила на кухню готувати вечерю — скоро прийдуть сини: молодший після тренування, а старший… закохався.
«Вже час, сімнадцять років. Головне, щоб дурниць не наробили. Молодшого теж додому не заженеш. Цілими днями на вулиці…»
Раптом у двері подзвонили. Витерши руки, господиня поспішила відчинити. На порозі стояли сусіди з крайнього під’їзду:
— Оксано, ми до вас у гості!
— Заходьте! Віко, а що сталося?
— Хіба твій чоловік нічого не казав?
— Ні, — здивувалася Оксана.
— Наші чоловіки задумали помінятися квартирами.
— Віко, ти серйозно? — схаменувшись, забігала по квартирі. — Ну, проходьте, проходьте!
Вона метнулася до кімнати, розштовхала сплячого чоловіка:
— Микито, вставай! Гості прийшли.
Чоловік підхопився і кинувся у ванну:
— Зараз буду!
А гостя тим часом уважно оглядала квартиру.
— Хтось пояснить, що відбувається?
— Оксано, наші чоловіки хочуть поміняти вашу квартиру і будинок твоєї матері на нашу чотирикімнатну, — ще раз окинула поглядом кімнату. — У вас гарна квартирка.
До кімнати повернувся господар, і дружина відразу кинулася до нього:
— Ти що надумав?
— Якщо домовимося, переїдемо в їхню чотирикімнатну і заберемо до себе твою маму.
Оксана замислилася, а на її обличчі з’явилася загадкова усмішка:
— Ну що? Давайте чаю поп’ємо, а потім підемо вашу квартиру дивитися.
— Лідо, який чай? — усміхнувся чоловік. — Такий привід треба відзначити!
Тієї ночі Микита й Оксана довго не могли заснути, обговорюючи, як облаштують нове житло. Дружина говорила без упину, поки чоловік не почав засинати.
— Ти що, вже спиш? — штурхнула вона його в бік.
— Оксано, матері поки нічого не кажи, а то спокою не знайде. Як переїдемо, тоді і заберемо її.
Цього дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна з сумом вдивлялася у вікно своєї кімнати в будинку для літніх людей. Погода за вікном і її настрій перегукувалися між собою – однаково сірі та сумні.
«Три тижні я тут. Здається, діти зовсім про мене забули. Непотрібна я мати. Онуки раз приїхали – і також не згадують. Донька телефонувала двічі.
Вперше – повідомила, що мій будинок або продала, або на щось обміняла, голос у неї був такий радісний… Ну що ж, принаймні платитимуть за мене, сорок тисяч на місяць – гроші чималі. Але повертатися мені вже нікуди.
Вдруге сказала, що багато справ, але як звільняться, то приїдуть. У молодих завжди багато справ… Сьогодні субота, може, й приїдуть. Як же так сталося, що я навіть телефону собі не придбала? Та й користуватися ним не вмію».
Вона сиділа, заглиблена у власні думки, годину, другу… Аж раптом біля воріт зупинилася машина зятя.
«Приїхали, не забули! – та одразу її радість трохи згасла. – Але чому ж він один? І без сумок… Може, щось трапилося?»
Лідія напружено вдивлялася у двері. Ось вони відчинилися, і на порозі з’явився зять із усмішкою на обличчі.
— Добрий день, мамо!
— Добрий, Микито… Щось сталося?
— Збирайтеся! – усмішка не зникала. – Їдемо додому.
— Як це додому? В гості?
— Ні, назавжди. Збирайте свої речі!
— Ну що ти загадками говориш?
— Онуки наказали не розповідати – сказали, що для бабусі буде сюрприз.
Лідія Михайлівна заметушилася, відчувши, що в її житті відбувається новий поворот. Саме в цю мить із процедур повернулася її сусідка по палаті, яка вже встигла стати подругою.
— Лідо, ти куди це зібралася?
— Валю, зять мене забирає, – в голосі прозвучало справжнє щастя. – Каже, назавжди!
— Ой, щаслива ти! А мої, схоже, мене тут залишили до кінця днів.
— Валентино, заберуть і тебе… Дітям нелегко з нами, старими.
По дорозі Лідія Михайлівна замислилася. Її непокоїли думки.
«Чому він мене забрав? У них же лише дві кімнати, їм самим тісно. Куди мене розмістять? Я ж тільки заважатиму… Спати ночами не зможу. Напевно, все одно повернуть назад у будинок для літніх людей».
Але коли вони прибули, зять припаркував машину не біля свого під’їзду, як завжди. Допоміг їй вийти, взяв речі та повів… до іншого під’їзду. Вона здивовано глянула на нього.
— Заходьте, заходьте!
Вони піднялися на другий поверх і підійшли до дверей квартири. Вона відчинилася, і назустріч вибігли онуки.
— Бабусю, заходь! Тепер це наша квартира! – радісно вигукнув молодший.
Лідія Михайлівна переступила поріг, а назустріч їй кинулася донька, обійняла її:
— Мамо, тепер ти житимеш із нами. Ходімо, покажу твою кімнату!
Кімната була хоч і невеликою, але затишною: шафа, нове ліжко. Вона не могла повірити, що тепер житиме поряд із рідними.
І раптом біля її ніг хтось потерся, замуркотів.
— Мурко! – радісно вигукнула Лідія Михайлівна і розплакалася… цього разу від щастя.
