— Я його не люблю! — промовила з холодним роздратуванням Антоніна Петрівна, не намагаючись навіть знизити голос. — Цей Льоша… він мені чужий. Ні на кого з нашої родини не схожий. Ні на мого сина, ні на невістку. Наче підкинутий…
Вона відвернулась, стискаючи губи. Дев’ятирічний Льоша стояв біля дверей, тримаючи в руках зношену книжку з казками. В очах блищали сльози, які він з усіх сил намагався стримати. Він уже навчився не плакати. Лише глибоко вдихав, проковтуючи гіркий клубок у горлі.
Уся родина давно знала: бабуся Антоніна Петрівна любила лише двох онуків — близнюків від старшого сина. Статні, світловолосі, блакитноокі — справжні «Петрови», як вона з гордістю повторювала. А ось Льоша, син молодшого сина Ігоря, вирізнявся: темні очі, чорне волосся, тонке обличчя. Тихий, сором’язливий, завжди з книжкою. Саме це й дратувало бабусю. Він не був схожий на неї — отже, був «не свій».
— Мам, не треба так при дитині, — тихо сказала Лена, мати Льоші, зайшовши на кухню. — Він усе чує…
— І що? — фиркнула Антоніна. — Краще хай знає правду. Не буду йому байки розповідати.
Льоша мовчки зник із кухні. Він добре знав, куди піти — до своєї маленької кімнатки під сходами. Її переобладнали зі старої кладовки, коли сім’я тимчасово переїхала до бабусі після пожежі. «Тимчасово» тяглося вже другий рік…
Він сідав на старий табурет, обіймав коліна й заглиблювався в читання. Образа давно зникла. Лишилося лише одне питання: чому? Що він зробив не так, що його не люблять?
Він чув кожне слово. «Чужий», «не схожий», «підкинутий» — боліло сильніше за крики. Ці слова повторювалися часто, але щоразу ранили по-новому.
Антоніна сиділа біля столу, стискаючи чашку з остиглим чаєм. У молодості вона була красунею: висока, струнка, з яскравими очима. Вона пишалась тим, що діти й онуки схожі на неї. Особливо Андрієві сини — немов під копірку. А Льоша…
— Подивися на нього, Лено, — шепотіла вона з презирством. — Очі чорні, носик тоненький, вуха стирчать. Це що, мій онук?
Лена мовчала. Втомлена, з колами під очима, тягнула на собі все — сина, побут, і щоденні шпильки свекрухи.
— Скажи йому, хай не крутиться біля мене зі своїми книжками, — бурчала Антоніна. — Дратує.
Льоша повертався до своєї комірчини. Там не було Антоніни. Лише книжки, казки, світ, де його любили. Де він був героєм, другом, чарівником. Іноді засинав з книжкою, пригортаючи її, ніби вона могла його захистити.
Минали місяці. Родина залишалась у будинку бабусі. Ігор повернувся з відрядження — змучений, відсторонений. Він не помічав, як син ставав тінню самого себе. Думав, що «такі діти». У його дитинстві за погані оцінки били ременем, тож теперішнє йому здавалося дрібницею.
А Антоніна ставала ще жорсткішою. Сусідкам зізнавалась:
— Я ж вірна була. А от Ігор — ніби не мій. І онук цей… Теж чужий.
— Тоню, ти що? — дивувалась Галина. — Це ж твоя кров!
— А мені байдуже. Серце не приймає — значить, не мій.
Це почула Лена. Вона повернулась із магазину й завмерла біля воріт. Увечері — сльози в ванні, долоні на вустах, аби не розбудити сина.
Льоша відчував усе. Мама сумна, тато — відсутній, бабуся — холодна. Він більше не малював. Просто дивився в стіну. У школі знепритомнів. Лікар сказав:
— У нього недоїдання. Мала вага. Йому потрібна турбота.
— У нас… складно, — прошепотіла Лена.
— Втечіть із того дому. Він гасне. Невже ви не бачите?
Того вечора вона вперше заговорила з Ігорем серйозно. Але той тільки знизав плечима. «Потерпимо», — мовив.
— Ти не бачиш, що твій син помирає у тебе на очах?! — вибухнула вона. — Йому дев’ять, Ігорю! І він усе розуміє!
Тим часом Антоніна рилася в старих альбомах, шукаючи докази. Фото, листи, порівняння. «Не мій», — твердила вона.
Лена більше не чекала. Шукала квартиру, підробітки. Готова була на все — аби лиш її дитина не чула щодня, що він «не такий».
Алешу рятувала школа. Він був розумним, тихим, але останнім часом — пригніченим. Учителька звернула увагу.
— Тебе вдома все влаштовує, Льошо?
— Бабуся мене не любить. Каже, я чужий.
Учителька викликала Лену.
— Йому потрібна любов. Не просто дах — тепло. Турбота.
Лена знала: настав час діяти. Наступного дня вона зібрала речі.
— Ми їдемо, мама. Ігор — хай лишається, якщо хоче. Але ми з сином — йдемо.
— Та котись, — буркнула Антоніна. — Побачиш, ще пошкодуєш. Хто знає, чи він узагалі твій…
Ці слова стали останньою краплею. Вони пішли.
Жили у крихітній квартирці з облізлими стінами. Але там було тепло. І не було ненависті.
Через півтора року Льоша розцвів. Сцена, олімпіади, поезія. Його полюбили. Він став сміятись, їсти, спати.
А Антоніна… залишилась одна. Сини зайняті. Внуки — далекі. Впала на кухні. В лікарні — тиша. Сестра сказала:
— Один зателефонував. Інший — просив не турбувати. Йому байдуже.
Вона згадала Алешу. Того, кого сама відштовхнула.
Через два місяці Льоша стояв біля могили. На чорному камені — ім’я. Поклав книжку — ту, що гріла його в темні вечори.
— Пробач, якщо зможеш, — сказав тихо. — Я тебе простив.
І пішов. Залишивши позаду тишу та нову, чисту сторінку. Без болю.
