Вірі наснився дивний сон: вона стоїть у маминій квартирі, а стіни навколо вкриті тріщинами. Вона намагається їх замазати, але вони лише збільшуються, і з них починають вилазити старі папери з написом «Спадщина». Віра кричить, але її ніхто не чує, і підлога під ногами розвалюється.
Віра здригнулася від дзвінка у двері. Вона сиділа на дивані, гортаючи телефон, поки її діти — семирічна Ліза та чотирирічний Данилко — будували вежу з кубиків. Віра підвелася, думаючи, що це сусідка, але на порозі стояла її мама — Маргарита Федорівна.
— Мамо, як ти тут опинилася? — Віра насупилася, забираючи сумку. — Ти ж у лікарні була.
— Сьогодні виписали, Вірочко, — Маргарита Федорівна зайшла, спираючись на стіну. — Захотіла побачити онуків, удома самій гірко.
— А подзвонити не могла? — Віра допомогла їй зняти пальто. — Я б приїхала.
— Та нічого, — мама слабо всміхнулася. — А де Ліза з Данилком?
— У кімнаті, — кивнула Віра. — Йди, вони зрадіють.
Маргарита Федорівна пішла до дітей, а Віра задумалась. Її мама нещодавно дізналася про проблеми з серцем — серйозно, але не критично. Лікарі наполягали на спокої та уникненні стресів. Віра переживала, але намагалась не показувати цього.
Вона працювала адміністраторкою у фітнес-клубі, її чоловік Олег — менеджером у магазині техніки. Їхня квартира — двокімнатна в центрі, подарована Маргаритою Федорівною перед весіллям — була гордістю Віри. Вони з Олегом одружилися вісім років тому, і все йшло добре, поки він не почав говорити про гроші.
— Вір, твоя мама вдома? — Олег увійшов, кинувши рюкзак. — Чому ти не сказала?
— Вона сама прийшла, — відповіла Віра. — Її сьогодні виписали з лікарні, зайшла ненадовго.
— Ненадовго? — Олег примружився. — А що з нею було?
— Я ж казала тобі: серце. — Віра зітхнула. — Але нічого критичного, якщо берегтися.
— Берегтися, — хмикнув Олег і пішов на кухню. — Потрібно поговорити.
Віра насторожилася. Останнім часом Олег усе частіше заводив розмови про гроші: то машину в кредит, то продати їхню квартиру й купити більшу. Віра відмахувалась, але тон Олега насторожував її. Вона пішла до дітей.
— Мамо, ти, мабуть, втомилася, — Віра сіла поруч. — Може, вже додому? Я тебе підвезу.
— Ще трохи посиджу і піду, — усміхнулася мама. — Я ж Лізу з Данилком сто років не бачила.
— Бабусю, розкажи казку! — Ліза потягла її за руку.
— Зараз, сонечко, — кивнула Маргарита Федорівна, хоча очі її були зморені.
Віра дивилась на маму й думала про її квартиру — простору трійку в сусідньому районі, де вона жила одна. Віра й її сестри — Дарина і Світлана — жартували, що мама живе, як королева. Дарина, юристка, винаймала житло, Світлана, дизайнерка, мешкала з подругою. Обидві були незаміжні, без дітей, і Віра іноді заздрила їхній свободі.
Олег зайшов, усміхаючись:
— Маргарито Федорівно, як самопочуття? — він присів. — Добре виглядаєте.
— Дякую, Олежику, — мама кивнула. — Тримаюсь, як можу.
— Раз ви тут, — Олег глянув на Віру, — може, подумаємо про майбутнє? Дітям тісно, а у вас квартира велика…
— Ти про що? — насупилась Віра.
— Та так… — знизав плечима Олег. — Просто Лізі з Данилком місця бракує.
Маргарита Федорівна подивилась на нього, але промовчала. Віра відчула, як у грудях стискається. Після вечері мама пішла, а Віра сіла з Олегом у вітальні.
— Олеже, що ти задумав? — вона схрестила руки. — Навіщо почав про мамину квартиру?
— Вір, не гарячкуй, — він усміхнувся. — Вона хвора, квартира велика. Якщо що, її поділять на трьох — тебе, Дарину, Свєтку. А в нас діти. Нам вона потрібніша.
— Потрібніша? — Віра звузила очі. — Мама жива, Олеже. Ти про що взагалі?
— Про реальність, — знизив голос Олег. — Я просто дивлюсь наперед.
— Наперед? — Віра підвелася. — Це не передбачливість. Це жадібність.
— Вір, не кричи, — Олег насупився. — Подумай. Це ж для Лізи й Данилка.
Віра подивилась на нього так, ніби вперше побачила. Усередині щось обірвалося. Вона згадала, як подруга Лєна розповідала про чоловіка, який заради спадку пересварився з усією родиною. Віра не хотіла вірити, що Олег схожий на нього, але його слова били точно в серце.
У сні вона опинилася у заплутаному лабіринті з рахунків за квартиру. Посередині стояв Олег з ключами в руці й голосно сміявся: «Це все наше, Віро». Вона тягнулась до Лізи й Данила, але коридори звужувались, і вона залишалась одна.
Зранку Віра відвела доньку до школи, а сина — у садок. Її розривали думки про вчорашній вечір, слова Олега не йшли з голови. Вона сиділа в офісі фітнес-клубу, звіряючи розклад, коли пролунав дзвінок від Дарини.
— Вір, ти не була у мами? Як вона себе почуває? — почулася стурбована сестра. — Вчора говорила з нею, наче бадьора була.
— Вчора заходила, — Віра зітхнула. — Її виписали, але виглядала втомленою. А Олег знову заговорив про її квартиру.
— Про яку квартиру? — Дарина насторожилася.
— Хоче, щоб мама переписала її на нас, — Віра знизила голос. — Каже, що з дітьми нам вона потрібніша, а ти зі Світланою без сімей.
— Та ну?! — Дарина роздратовано пирхнула. — І що ти йому?
— Сказала, що з глузду з’їхав, — Віра втупилась у вікно. — Але він тисне. Мовляв, для дітей старається.
— Для дітей?! — Дарина гмикнула. — Це все для себе. Не ведись, Віро.
— Не ведусь, — кивнула Віра. — Але боюсь, що він почне впливати на маму.
— Тоді женеш його. Це мамина власність. І наша — по праву.
Віра задумалась. Вона кохала Олега, але все більше бачила, як жадібність затьмарює йому розум. В її пам’яті виринали мамино: «Сім’я — не про гроші». Але Олег, здається, думав по-іншому.
Коли вона повернулась додому, Олег зустрів її усмішкою.
— Віро, я з Маргаритою Федорівною сьогодні говорив, — повідомив він, поки вона скидала пальто. — Вона каже, подумає щодо квартири.
— Подумає? — Віра завмерла. — Ти знову до неї ліз?
— Я не маю часу чекати, поки вона зміцніє, — знизив голос. — Ти ж розумієш — це для дітей.
— Для дітей?! — Віра підвищила голос. — Ти тиснеш на маму, поки вона хвора!
— Не кричи, — він знову насупився. — Я намагаюсь для нашої сім’ї. Ліза з Данилом тулиться в одній кімнаті, а могли б…
— Досить прикриватись дітьми! — Віра ступила ближче. — Це про тебе, Олеже!
— Про мене? — скривився він. — А ти захищаєш Дарину й Свєтку? Навіщо їм та квартира?
— Це не твоя справа, — твердо відповіла вона. — Це мамина квартира. І якщо вже на те пішло — наша зі сестрами спадщина.
З-за дверей визирнула Ліза.
— Мамо, ви чого сваритесь?
— Все добре, сонечко, — Віра опустилась на коліна й пригорнула доньку. — Іди до братика.
Олег пішов у спальню, а Віра вийшла на балкон і подзвонила мамі.
— Мам, він знову говорив з тобою про квартиру? — спитала тихо.
— Дзвонив, Вірочко, було таке, — зітхнула мама. — Я сказала, що подумаю. Але мені це не до вподоби.
— І мені теж, — Віра дивилась на місто. — Не переймайся, я все владнаю.
— Добре, доню, — ніжно мовила мама. — Ти в мене сильна.
Віра не хотіла, щоб мама почувалась загнаною. Увійшов Олег, тримаючи телефон.
— Я говорив з юристом, — сказав він. — Переоформити квартиру — справа п’яти хвилин. Треба лише переконати Маргариту Федорівну.
— Переконати?! — Віра різко підвелась. — Ти її шантажуєш, Олеже!
— Шантажую?! — він знизив голос. — Якщо не ми, Дарина зі Світланою заберуть усе.
— Годі, — Віра подивилась прямо в очі. — Мені набридла твоя жадібність.
— Жадібність?! — він закричав. — Я для дітей стараюсь, а ти — проти!
Не відповідаючи, Віра пішла до дітей. Усередині в ній визрівала рішучість. Завтра вона скаже йому прямо: або він зупиняється, або — йде геть.
У сні Віра стояла на березі Дону. Олег поряд із сіткою, марно ловить щось у воді. Діти граються, а він злий, бо сітка порожня. Віра сміється, відчуваючи, як легко стало, і веде Лізу з Данилом геть, залишаючи його самого.
Наступного ранку вона застала Олега за ноутбуком — він переглядав сайти з нерухомістю. Усередині в неї знову все закипіло. Вона знала: він не зупиниться.
— Олеже, нам треба серйозно поговорити, — сіла навпроти.
— Зараз не можу, — не відриваючись від екрана, відповів він. — Я зайнятий.
— Ні, саме зараз, — Віра закрила кришку ноутбука. — Ти не даєш мамі спокою. Досить.
— Це я не даю?! — він знизив голос. — Я дбаю про майбутнє. Якщо вона не перепише — квартиру поділять. І що нам дістанеться?
— Нам?! — Віра вибухнула. — Це мамина квартира! Її власність! Наш спадок!
— Спадок? — він глузливо усміхнувся. — Дарина й Свєтка без дітей — навіщо їм трійка?
— Це не твоя справа, — Віра підвелась. — Ти жадібний, Олеже. Я більше так не можу.
— Жадібний?! — загорлав він. — Я для дітей!
— Не бреши! — спокійно відповіла вона. — Ти тільки про себе думаєш. І знаєш що?
— Що ще? — він насупився.
— Якщо наші діти почнуть маніпулювати нами так само, як ти — що залишиться? Родина? Чи базар?
— Що ти мелеш? — Олег сторопів. — Ти що, натякаєш…
— Я прямо кажу: ти перейшов межу, — Віра підійшла до нього. — Збирай речі. Йди до своєї мами. Подумай над собою.
— Ти серйозно?! — він побілів. — Ти мене виганяєш?
— Так, — Віра відчинила двері. — Я втомилась від твоїх інтриг.
— Віро, зачекай… — він зробив крок до неї. — Я ж для нас стараюсь…
— Для нас? — Віра холодно глянула на нього. — Ти маму мою шантажував. Забирайся.
Олег подивився на неї, наче бачив уперше. Потім мовчки схопив рюкзак, жбурнув у нього кілька речей і вийшов, грюкнувши дверима. Віра повільно зачинила за ним, відчуваючи полегшення. Вона подзвонила Дарині.
— Дашо, я вигнала Олега, — сказала, стоячи біля вікна. — Він діймав маму через квартиру.
— Ти молодець, — зітхнула Дарина. — Я давно бачила, що він перегинає. Але не хотіла лізти — твій чоловік усе ж. Що далі?
— Хай думає, — Віра подивилась на вечірнє місто. — Якщо не зміниться — я не повернусь.
Вона знала, що буде важко. Що діти сумуватимуть, а сусіди шепотітимуться. Але коли ввечері Ліза й Данил сміялись у кімнаті, вона знала: зробила правильно. Вона не навчить їх жадібності. Мамина квартира залишиться мамі, а Віра вперше за довгий час посміхнулась, дивлячись у вікно, де Дніпро іскрився у вечірньому сонці.
