— Ань, слухай… — почав Павло, не знімаючи взуття, ще з коридору, поки розв’язував шнурки. — Мама пропонує переїхати у дідову квартиру. Там, звісно, безлад, але краще, ніж ця орендована.
Анна припинила мити посуд. Вода продовжувала текти. Вона повільно обернулася.
— Вперше чую.
— Та це тимчасово. Поки не вирішимо житлове питання, — Павло поставив сумку біля дверей і попрямував до кімнати.
Вона витерла руки об фартух і пішла за ним.
— А квартира взагалі на кого оформлена?
— Поки ні на кого. Дід же нещодавно помер. Мама тільки подала документи. Але вона вже… ну, вважає, що це її.
Анна мовчки кивнула, хоча всередині щось стиснулося.
Через тиждень вони переїхали. Квартира зустріла їх запахом старості, облізлими шпалерами і криво розставленими меблями. Син — Кирило, семи років — почав чхати вже з порога.
— Паш, та тут же вікова пилюка!
— Зараз приберемось. Усе налагодиться, — відповів він, глянувши на стелю з жовтою плямою.
Увечері без дзвінка прийшла свекруха — Валентина Аркадіївна.
— Оце — татове, не викидай, — ткнула пальцем у сервант. — І цю вазу теж. Я потім заберу.
Анна стрималася.
— Може, спершу кухню відчистити? Там плита ще з 70-х…
— Живеш тут — ось і займайся. Я всього не встигну, — відповіла свекруха й повернулась до Кирила: — Кирюшу, ходи, покажу тобі старий глобус.
Наступного ранку Анна почала з прибирання туалету. За два дні вимила вікна, купила фарбу і перекрасила дитячу. Павло приходив лише на вихідні, гладив її по плечу.
— Краса буде. Мама, до речі, каже, потім усе компенсує.
— Коли — потім?
— Ну… коли все оформиться.
На третій день вона не знайшла нових рушників на полиці.
— Я взяла. На дачі згодяться, — пояснила свекруха, заходячи на кухню з авоською.
— Я ж тільки їх купила.
— Та не переймайся, якось поверну. Я вам, між іншим, цілу квартиру віддала в користування — і нічого.
Анна дивилась, як та дістає з шухляди дідові тарілки й акуратно загортає їх у газети.
— Це я додому. У нас таких більше нема.
Через два тижні в квартирі залишилися лише ті речі, що вони привезли самі. Все інше роз’їхалося по родичах і дачах.
Павло дедалі частіше мовчав. Сидів з телефоном, гриз ніготь на великому пальці.
— Паш, ти взагалі бачиш, що відбувається?
— Не починай. Я і так на роботі втомлююсь. І мама старається, між іншим.
Анна відкрила шафу: речі свекрухи лежали на верхній полиці, її парфуми стояли на підвіконні.
— Вона вважає, що живе тут.
— Не перебільшуй. Просто звикла, це ж була їхня квартира.
У суботу він сказав:
— Слухай, мамина знайома хоче пожити тут пару тижнів. У неї там ремонт.
— А ми де?
— Ну… у мами. Всього ненадовго.
Анна повільно сіла на ліжко.
— Я тут робила ремонт. Власноруч. Купувала, вкладалась. А тепер просто — «їдемо»?
— Не будь такою категоричною. Треба потерпіти.
Увечері повернулась свекруха. Цього разу — з двома пакетами й обличчям, ніби їй хтось винен.
— Ти що, хочеш скандал влаштувати через пару тижнів? Я ж просила — допоможи родині. Це ж спільна справа. Чи тобі шкода свого?
Анна дивилася на неї, не вірячи.
— Ви хочете, щоб я пішла з квартири, в яку вклалася, і ще почувалася винною?
Свекруха відвернулась:
— Була б розумніша — зрозуміла б.
Пауза затягнулася. Павло того вечора прийшов пізно. Коротко сказав:
— Давай без сварок. Це ж тимчасово.
Поки Павло ще ночував удома, він поклав на стіл платіжку:
— Треба сплатити за комуналку. Вже накопичилось чимало. Ще й тарифи зросли.
Анна розгорнула аркуш. Цифри, як і очікувалось, не тішили.
— Так ми ж разом тут живемо. Чому ти кажеш, ніби це моя справа?
— Та я ж не про тебе, я про нас. Треба подумати, як усе вчасно оплатити. Мама, до речі, каже, тепер це вже на нас.
Анна сіла на табурет. Тиша. У сусідній кімнаті Кирило розкладав конструктор. Павло щось шукав у телефоні.
— А тобі не здається, що з нас намагаються зняти все?
Він знизав плечима:
— А хто, якщо не ми?
За кілька днів Павло ночував у матері. Спочатку сказав: «Затримався», потім — «Мама просила лишитися, тиск». Анна мовчки кивала. Кирило питав:
— Тато знову в бабусі?
— Так. Повернеться пізніше.
Анна просила Павла ночувати вдома: казала, що Кирило сумує, що спить тривожно, що щовечора питає, де тато. Одного разу, не витримавши, сказала: «Чому ти залишив мене тут одну?» Павло лише відмахнувся: «Не починай». І просто зникав.
Того вечора Валентина Аркадіївна зайшла без дзвінка, сіла на край дивана й сказала, не дивлячись:
— Там у залі підлогу варто б оновити. Кирюшка ж на підлозі грається.
Анна не обернулась:
— Учора мила. Сьогодні сил немає.
Свекруха хмикнула:
— Розумію. Можна втомитись. Хоча… я, пам’ятаю, теж працювала і ночами прибирала — ніхто ж не допомагав.
Анна витерла руки й повернулась до неї:
— Я не проти щось робити по дому. Але я не прислуга і не повинна бути на побігеньках.
Свекруха підвелась, поправляючи сумку:
— Зрозуміло.
Одного разу свекруха зателефонувала. Її голос був різкий, мов ложка об сковорідку:
— Ти думаєш тільки про себе! Могла б бути мудрішою. Павло все частіше буває в мене — йому так спокійніше. А у вас тут — лише напруга. Може, варто вже подумати, куди переїжджати. Все-таки це не твоя квартира, ти тут тимчасово. А поводишся, наче господиня. Не забувай, хто тобі дав дах над головою.
Анна натиснула «скинути». У дверях стояв син. Дивився мовчки. Вона напружено посміхнулась — криво.
— Збирай рюкзак, Кириле. Поїдемо на кілька днів до тітки Лариси.
Наступного дня вони поїхали. Подруга Лариса прийняла їх у своїй однокімнатній квартирі. У повітрі пахло кавою та собачими сухарями. Вона простягнула плед і з піднятими бровами запитала:
— Що трапилося?
— Завтра розповім. Сьогодні просто хочу тиші.
Вранці, за чаєм, Анна все виклала. Без нарікань — по пунктах. Лариса слухала мовчки, потім зітхнула:
— Вони давно на тобі їздять. Досить.
Два дні минули спокійно. Кирило спав без нічних пробуджень. Анна мила посуд, дивилась у вікно і вперше відчула: можна жити інакше. Але Ларису несподівано викликали у відрядження. Повертатися було нікуди — Анна рушила назад. До дідової квартири. Не щоб жити — щоб зібрати речі, прибрати. Кирило спав на надувному матраці, а на вікнах ще висіли її штори. Вона ходила по кімнатах, як по чужому простору. Все стало не її.
Увечері подзвонив Павло:
— Ти втекла. Кинула родину. Мамі зараз погано, а ти думаєш лише про себе.
Анна стояла біля вікна, міцно стискаючи телефон.
— Це не я втекла. Це ти обрав бути маминим синочком. Я вас тягнула, терпіла. Досить!
Він замовк. Потім м’якше:
— Ми просто хотіли, щоб ти була з нами.
— Гаразд. Поверніть гроші за ремонт — і живіть, як хочете.
— Які гроші? Ти ж сама все це хотіла! Тебе ніхто не змушував.
— Та невже? А виїжджати я теж мала добровільно?
Відповіді не було.
Наступного дня почали дзвонити родичі. Схоже, Валентина Аркадіївна вже встигла поскаржитися на «невдячну невістку».
Спочатку тітка — обережно натякнула, що з хворими людьми треба м’якше. Потім сестра Павла — щиро дивувалась, як Анна може сперечатися з усією родиною через якийсь конфлікт. Дядько говорив про вихованість і те, що «жінка має згладжувати кути».
— Так із літніми не чинять.
— Родину треба берегти, а не руйнувати.
— Ти думаєш, що тільки в тебе дитина?
Анна припинила відповідати. Телефон лежав на полиці у ванній. Іноді вібрував. Вона його ігнорувала. Варила Кирилові суп, прала речі, переклеїла на двері графік. Чекала.
Павло, мабуть, не здогадувався, що вона вже зібралася з’їжджати. Прийшов як завжди, з ключами, ніби нічого не сталося. Мабуть, сподівався, що вона передумає. Стояв у коридорі, смикав блискавку на куртці.
— Я йду до мами. Сподіваюся, ти ще схаменешся.
— Ні, Павле. Я більше не збираюсь бути зручною. Передай своїй мамі, що тепер у мене немає жодних обов’язків ні перед вами, ні перед тобою.
Він збирався щось сказати, але передумав. Взяв пакет і мовчки зачинив двері.
Увечері Кирило запитав:
— А тато ще прийде?
— Він поки у бабусі. А ми з тобою будемо жити вдвох.
— А ти не сердишся?
— Ні. Просто не хочу, щоб мною користувалися.
Він кивнув і повернувся до малюнків.
У старій квартирі, де вони колись жили, господиня пішла назустріч:
— Живіть поки. А далі буде видно.
Анна перевезла речі в два заходи. Кирило стояв у коридорі з рюкзаком і пакетом іграшок. Пошепки спитав:
— Ми тепер тут?
— Тут. Надовго.
Вона не казала «назавжди». Просто розклала постіль, увімкнула чайник.
На третій день Павло написав: «Як ти?» Потім — тиша. Через тиждень подзвонив. Розмова коротка: школа, лікар, розклад.
— У Кирила все добре?
— Так. Якщо хочеш побачитись — попередь заздалегідь.
— Я вам не ворог.
— То й не поводься як ворог.
Він промовчав. Знову зник.
Через кілька днів Павло прийшов побачити сина. Посидів із ним на майданчику, потім підійшов до Анни:
— Я міг би іноді забирати його до себе. Хоча б на вихідні.
— Ще рано, — спокійно відповіла вона. — Він тільки почав звикати. Краще, щоб був зі мною.
— Тобто ти все вирішуєш сама?
— Я вирішую, що йому потрібно. Без істерик і нервів.
— А мені що — тільки розклад по годинах? Я батько, маю права.
— Права були тоді, коли ти жив з нами.
Він побілів. Мовчки узяв куртку.
— Я подам на розлучення. Через суд усе вирішимо.
Анна не заперечила. Лише подивилася йому вслід.
Анна облаштовувала побут — повільно, по-своєму. Купила нову сушарку для білизни, прикрутила гачки у ванній. Вечорами, коли Кирило засинав, вона сідала на кухні з чаєм і дивилася у вікно. Там не було жодної спільної речі, жодного спогаду — і дихалося вільніше.
Господиня квартири запропонувала:
— Якщо надовго — можемо укласти договір на вас.
Анна кивнула:
— Укладайте.
Увечері Кирило приніс малюнок. На ньому — кімната з кольоровими шторами, стіл і двоє людей. Він і вона. Написав: «Я і мама вдома».
— А тато буде?
— Може, в гості. А ми з тобою — тут.
Він кивнув і поклав малюнок на підвіконня.
За місяць прийшов лист із суду. Повістка. Анна сходила — коротко, без емоцій. Усе було зрозуміло. Через два тижні — рішення: розлучення. Вона поклала його на полицю і заварила чай. Без сліз. Просто стало тихо.
Вона подумала: Павло не був поганим. Просто завжди обирав легше. Там, де за нього вирішують, де не треба напружуватись. З матір’ю було простіше. Його там жаліли, годували, виправдовували. А з Анною — треба було рости. Він вибрав назад.
Іноді Анну огортав сумнів: може, вона все зруйнувала? Може, Валентина справді хотіла допомогти, просто по-своєму? Її жорсткість, її втручання — може, все це не здавалося б таким страшним, якби дивитися з іншого боку? Думки накочувалися, як туман — розпливчастий, але щільний. Та досить було одного дзвінка чи фрази — і все ставало на свої місця.
Павло подзвонив за день. Вона не відповіла. Потім надіслав голосове:
— Пробач, що втягнув тебе в усе це. Не знав, як інакше. Напевно, ти права — кожен має сам вирішити, за що готовий відповідати.
Він не просив повернутись. Просто говорив — чужим, втомленим голосом. Анна прослухала двічі. Потім видалила.
Вона йшла з Кирилом двором, тримаючи його за руку. Повз пробіг хлопчик у жовтій куртці, гукнув: «Кириле!» Той вирвався і побіг. Анна залишилась одна. Підняла голову. Сніг падав великими лапатими пластівцями — беззвучно.
Попереду було невідоме. Але вона точно знала одне: відтепер ніхто не скаже їй, як жити, з ким бути і що вона «мусить».
