— Не треба, синочку, — благала незнайома стара жінка, яку Артем поспішався вiдвезти до лiкарнi, — мене там усе одно не приймуть. Я вже не раз зверталася туди зi скаргами… Мабуть, мiй час настав… Залиши мене, дитино!
Артем обережно намотував дрiт на котушку й завантажував її у фургон. Його напарник, який чекав за кермом, нетерпляче махнув рукою. Слiдом за котушкою в машину полетiла валiза з iнструментами та сумки з необхiдним обладнанням. Закiнчивши завантаження, Артем важко зiтхнув, витрусив бруд з рукавичок i сiв на пасажирське сидiння.
— Поїхали, — сказав вiн втомлено.
— Готовий? — поцiкавився напарник, заводячи мотор.
— Як завжди, — вiдповiв Артем, пристiбаючи пасок.
— Сьогоднi ти особливо мовчазний, — зауважив напарник, вивертаючи на дорогу.
— Просто втомився, — зiзнався Артем. — Ця робота вимотує.
— Розумiю, — кивнув той. — Але ж тебе нiхто не змушував. Сам обрав цей шлях.
— Це так, — погодився Артем. — Але iнколи хочеться просто перевести подих.
— Усi ми того хочемо, — всмiхнувся напарник. — Тiльки часу на це бракує.
— Саме так, — вiдповiв Артем.
Так розпочався черговий робочий день Артема. Уже третiй мiсяць вiн працював електромонтажником, щодня тягнучи нескiнченнi кабелi. Пiсля нещодавнього буревiю, що звалив стовпи, життя перетворилося на безперервну гонку: доводилось працювати майже без вихiдних, щоб повернути свiтло в оселi мiстян.
Артем i його напарники фактично жили на роботi. Навiть заплющивши очi вночi, бачили перед собою тi самi дроти й iскри. Але вiн завжди старався робити свою справу якнайкраще.
Щойно повернувшись з армiї, Артем одразу влаштувався за спецiальнiстю, отриманою в технiкумi. Родини вiн не мав: вирiс у дитбудинку. Саме там пройшло його дитинство серед таких самих знедолених. Потiм навчання, служба у вiйськах зв’язку. Все це залишилося позаду, але забути було нелегко.
Нарештi вони доїхали до мiсця. Артем, протираючи заспанi очi, вибрався з авто. Його напарник Михайло дав вказiвку розвантажити фургон, сам висунувся з вiкна i закурив:
— Зараз пiд’iдуть iншi. Треба встигнути до їхнього приїзду.
Артем кивнув, узяв ящик i почав переносити його. Михайло спостерiгав i запитав:
— Як спалося?
— Погано, — вiдповiв Артем. — Знову тi сни.
— Про що?
— Та, сам знаєш… — промимрив Артем, не бажаючи вдаватись у подробицi.
Михайло пiдсумував жартома:
— Про те, як ти рятуєш свiт?
— Майже, — посмiхнувся Артем.
— А спробував щось зробити, крiм мрiй?
— Намагався. Але не завжди виходить.
Розвантаживши машину, Артем сiв на траву й почав одягати “кiгтi”. Пiзнiше пiд’iхав УАЗ з бригадою. Артем допив каву й полiз на стовп. До обiду вони натягнули майже пiв кiлометра кабелю.
— Живiшi, хлопцi! — гукнув начальник, який приїхав з перевiркою. — Чому так повiльно? Завтра термiн!
Артем хотiв щось сказати, але стримався. Був новеньким, не хотiлося псувати вiдносини. Зосередившись, продовжив роботу з ще бiльшою стараннiстю. Начальник постояв i нарештi поїхав. Усе полегшено видихнули.
— Нарештi змiлився, — прокоментував Михайло, показуючи кулак. — Самий розумний, бачте…
— А ми тут вiдпочиваємо, — з iронiєю пiдхопив Артем.
— Точно. Це ж найважчий об’єкт у нашiй практицi.
— I ще цi термiни…
— Ладно, не ной, — махнув рукою Миша. — Головне — хоч трохи перепочинемо.
— Саме так. Може, хоч кави поп’ємо потiм?
Та його думки перервало те, що вiдбувалося пiд стовпом. Повз проходила згорблена бабуся в подертому одязi. Вона хиталася i часто зупинялася.
— Бабусю! — гукнув Артем. — Тут небезпечно! Вiдходьте!
Вона не реагувала.
— Обережно! Може щось впасти!
Нарештi старенька рушила, але невдовзi впала.
Артем миттю зiзлазив, зриваючи “кiгтi” i кинувся до неї. Перевернув бабусю на спину — вона була бiла, губи сині.
— Серце… — прошепотiла вона. — Болить…
Пiднявши її на руки, Артем понiс до машини. Поклав на заднє сидiння, сам сiв за кермо.
— Треба викликати швидку…, — почав Михайло, пiдбiгаючи.
Артем рiзко зупинив його…
— Немає часу чекати! Їдемо в лікарню! — гукнув Артем і, завівши двигун, різко стартував із місця, мчачи вулицею на шаленій швидкості.
Дорогою в його пам’яті сплив один спогад із армії. Тоді, під час виснажливого марш-кидка, одному хлопцеві з їхнього взводу стало зле. Він впав, хапаючись за серце, і Артем разом з побратимами тягнув його до медчастини на саморобних ношах із автоматів. Хлопця звали Сергієм, і він не дожив до лазарету. Як виявилося згодом, у нього був вроджений порок серця, з яким узагалі не мали права брати в армію. Артем досі чув його хрипке дихання, бачив посиніли губи, що ледь-ледь ворушилися. І зараз, коли в нього на задньому сидінні лежала невідома бабуся з таким самим болем у грудях, він не міг дозволити, аби історія повторилася.
Зупинившись біля міської лікарні №1, Артем підхопив стареньку на руки й забіг усередину. Його голос луною прокотився холом, доки він чекав когось із персоналу. Нарешті спустилася медсестра, яка, насупившись, запитала, навіщо він так кричить.
— Ви що, не бачите?! — різко кинув Артем.
Медсестра байдуже махнула рукою вбік.
— Приймальне відділення — туди, — промовила з крижаним спокоєм. — Там і звертайтесь.
У Артема аж руки затремтіли від обурення. Він обережно поклав бабусю на лавку з пластиковими сидіннями й почав підвищеним тоном дорікати:
— Та вона помирає! У неї серце! Якого біса ви стоїте?!
Жінка зажадала документи. Артем поспіхом почав шукати щось у кишенях її поношеного халата.
— Порожньо, — нарешті зітхнув він. — Ні паспорта, ні страхового поліса.
Медсестра знизала плечима.
— Без документів не приймаємо. Такі правила.
Артем зціпив кулаки, ледь стримуючи злість, і наказав викликати головного лікаря. Медсестра, презирливо скривившись, пішла у службове приміщення. За кілька хвилин вона повернулася з невисоким повним чоловіком у білому халаті. Це, очевидно, і був завідувач. Його маленькі темні очі ковзнули по Артему й старенькій, а губи скривились у зневажливій гримасі.
— Що тут за гамір? — запитав він, тримаючись на безпечній відстані.
Артем стисло пояснив ситуацію.
— Медсестра діяла згідно з інструкцією, — холодно відповів той. — Ми не приймаємо безхатьків.
У Артема здали нерви. Він рвонувся вперед і схопив його за комір халата.
— Ви що, вважаєте, що бездомні — не люди?! — прошипів він просто в обличчя.
Головлікар злякано вирвався з рук хлопця, відскочив назад:
— Забирайтесь геть! Я викличу поліцію! — верещав він, поспішаючи назад сходами. Медсестра кинулась услід.
Артем знову взяв стареньку на руки. Вона прошепотіла:
— Не треба, сину… Навіщо ти морочишся… Мені недовго залишилось…
— Тихо, не витрачайте сили, — сказав він, виносячи її з лікарні. Сівши за кермо, він судомно міркував, куди тепер. І тут у голові блиснула думка. З’явилась надія. Усміхнувшись, він натиснув на педаль і вирушив далі.
Цього разу Артем зупинився біля приватної клініки. Зайшов, несучи бабусю на руках. Довго чекати не довелося — йому назустріч вийшла молода медсестра, що привітно усміхалася. Оформлення зайняло кілька хвилин, після чого приїхали два санітари й забрали стареньку на каталці.
— З вас десять тисяч, — промовила медсестра все з тією ж посмішкою.
Артем дістав банківську картку — тільки вчора на неї прийшла зарплата. Третина з неї тепер ішла на порятунок незнайомої жінки.
Він із полегшенням сів на стілець. Медсестра простягнула йому чашку кави.
— Не відмовлюсь, — промовив він стомлено.
Вона відійшла до кавомашини, налляла два стаканчики й один простягнула Артему. Потягуючи ароматний напій, він розглядав її. Рудий хвіст, лагідна усмішка, але очі — сумні. Особливо це виказували її великі зелені очі під довгими віями.
— А як вас звати? — запитав Артем.
— Катя, — відповіла вона тихо, відвівши погляд.
Артем назвав себе і поцікавився, скільки вона працює.
— Недавно. Щойно закінчила навчання. А ви ким працюєте?
— Світ несу людям, — пожартував Артем. — Електромонтажник я.
Катя засміялася. Вони розмовляли просто і щиро, ні про що конкретне, але було відчуття, що їм приємно разом.
Нарешті з коридору вийшла інша медсестра:
— Ви привезли бабусю? — запитала вона.
— Так, — кивнув Артем.
— Вам пощастило. Встигли вчасно. Якби ще трохи — був би інфаркт.
Артем запитав, чи можна побачити її.
— Вона спить. Приходьте завтра, — відповіла медсестра і зникла.
Артем видихнув із полегшенням. Перед тим, як піти, подивився на Катю:
— Дякую. Велике вам дякую.
Помовчавши, додав:
— А ви, випадково, не зайняті сьогодні ввечері?
Катя усміхнулась:
— Ні, вільна.
Артем запропонував зустрітись у кафе. Катя погодилась, і він пішов, трохи здивований власною сміливістю.
Отримавши на роботі добрячий прочухан за запізнення, Артем ледь не забув про побачення. Швидко заскочив додому, переодягнувся, викликав таксі й примчав до кафе «Лілія», що було за рогом. Біля входу вже чекала Катя в блакитній сукні. Її розпущене руде волосся виглядало як полум’я під вечірнім небом.
Замовивши каву й тістечка, Артем одразу запитав:
— Як вона? Бабуся?
— Ніна Павлівна, — м’яко поправила Катя. — Вже краще. Полежить тиждень, а далі побачимо.
Вона поцікавилась, чи є в Ніни Павлівни дім, куди її можна буде виписати.
— Не знаю, — зізнався Артем. — Я її вперше бачив. Просто знайшов на вулиці. Хотів допомогти, але в міській лікарні нас вигнали. Начебто бродячих собак. Заввідділення — просто катастрофа.
Катя замислилася.
— Можливо, ще не все втрачено, — сказала вона загадково. — Я розповім про цей випадок своєму татові. Можливо, він щось зробить.
Артем здивувався:
— Якщо ваш тато не депутат чи, прости Господи, мер міста, то навряд чи…
Катя посміхнулася:
— А ви вгадали, — прошепотіла вона, озираючись. — Мій тато — міський голова.
Артем ледь не вдавився тістечком. Він здивовано глянув на Катю, не вірячи почутому, а вона, засміявшись, привернула погляди кількох відвідувачів навколо.
— Домовлюсь на завтра, — невимушено кинула вона. — Тато вас прийме. І заодно познайомитесь.
Ці слова остаточно збили Артема з пантелику. Увесь вечір він почувався не на своєму місці — простий робітник у дешевому кафе з донькою мера! Катя, помітивши його зніяковіння, лагідно посміхнулась:
— Та не переймайтеся. Я й сама намагаюся позбутись статусу «дочки мера». Саме тому і працюю медсестрою.
Артем видихнув з полегшенням.
Після вечері він викликав для Каті таксі й допоміг їй сісти в авто.
— А ти сам як доберешся? — поцікавилася вона, м’яко взявши його за руку.
— Прогуляюсь пішки. Тут недалеко, — відповів Артем і помахав на прощання.
Коли авто рушило, Катя виглянула з вікна:
— Я зателефоную завтра!
Артем кивнув і спокійно пішов додому.
Наступного ранку Катя, як і обіцяла, подзвонила: її батько готовий прийняти Артема. Після зміни хлопець забіг до магазинчику зі знижками та придбав собі пристойний костюм — хотілось виглядати гідно. Усю ніч він крутився в ліжку, хвилюючись, і лише під ранок трохи задрімав.
Зазвучав будильник. Артем зібрався, щедро облився дезодорантом і вже стояв перед дверима кабінету мера. Глибоко вдихнув і постукав:
— Можна?
— Проходьте, — пролунав спокійний голос. — Сідайте.
Артем обережно опустився на стілець, поправивши піджак.
— Справа ось у чому… — почав він і розповів про історію з Ніною Павлівною. Мер уважно слухав і щось нотував у блокноті.
— Так, — нарешті промовив він. — Про того головлікаря давно знаємо. Повно скарг, але доказів жодних. Хабарі бере, бюджетні кошти тягне — а зробити нічого не можемо.
Артем замислився. В голові спалахнула ідея — та сама, що з’явилася ще в день пригоди. Він глянув на мера:
— Ви сказали, він бере хабарі?
Той кивнув.
— У мене є одна думка. Можливо, дивна, але…
— Розповідайте, — зацікавлено перебив його мер.
Артем виклав свій план. Мер розсміявся від душі:
— Та ти молодчина! Дуже розумно. Домовились — зробимо.
Разом із Артемом із адміністрації вийшов чоловік у потертій одежі, з бородою та темними окулярами. Вони сіли в таксі й вирушили до міської лікарні. Там «безхатько» театрально впав на підлогу:
— Ой, зле мені… не витримую…
Артем, присівши поруч, завив:
— Лікаря! Людині погано!
На крик прибігла знайома медсестра.
— Що сталося? — буркнула вона знервовано.
— У нього шлунок! Кров йде! Прийміть, він же не витримає! — наполягав Артем.
— Документи є?
— Немає нічого, живе на вулиці, — спробував пояснити Артем. Але вона лише махнула рукою:
— Без документів не приймаємо. Йдіть звідси.
— Покличте головного, — наполіг Артем.
Коли головлікар з’явився, Артем підійшов до нього, ховаючи руку за пазуху.
— Що знову? Знову ці бомжі? Це ж не соціальний центр! Забирайтесь! — заявив той.
Артем нахилився ближче:
— Є справа…
І простягнув конверт.
Врач обернувся, глянув, чи ніхто не дивиться, і взяв конверт. Усміхнувшись, почав ховати його в кишеню.
— Добре, приймемо… — але не встиг договорити.
«Бомж» підвівся, зняв бороду й окуляри. Головлікар побліднів:
— Сергію Вікторовичу?! — просичав він.
Перед ним стояв мер. Той примружився:
— Ну що, Алексею Миколайовичу. Привіт.
Він рвучко витяг конверт і телефон із кишені лікаря.
— Це залишу собі. І ось цю запис — теж.
На екрані був відеозапис моменту передачі хабара.
— Ось вам і доказ, — мовив мер, відпускаючи його. — Готуйтеся. Наслідки вже не за горами.
Потім він плеснув Артема по плечу, і вони покинули лікарню.
У машині мер заговорив:
— А що з тобою й Катею?
Артем знітився:
— Та поки нічого особливого…
Мер примружився:
— Поки. Добре.
— А з головлікарем що буде? — поцікавився Артем.
— Його вже не врятують. Посада — не вічна. Дякую тобі за допомогу.
Стосунки між Катею й Артемом довго в «поки» не залишались. Вже через кілька місяців на морі Артем зробив пропозицію. Катя погодилась. Тоді ж, за дорученням Сергія Вікторовича, Ніні Павлівні вручили ключі від новенької квартири. До того ж мер особисто подарував їй сертифікат на меблі.
— Дякуйте не мені, а Артему. Він — хлопець з характером, — сказав мер.
Після повернення в місто Артем і Катя влаштували весілля. Святкували в тому самому кафе, де познайомились ближче. Під час тосту Сергій Вікторович офіційно назвав Артема своїм сином. Пізніше, наодинці, він запропонував йому стати помічником у міськраді.
Артем усміхнувся:
— Не ображайтесь, але я відмовлюсь. Я звик бути простим працівником. Галстуки — не моє.
Мер розсміявся:
— Тобто й далі «нести світ» людям?
Артем кивнув. Це було саме його покликання.
