— Не треба мені дзвонити, сина немає, і нічого нас більше не поєднує! — жорстко промовила свекруха, коли Катя зателефонувала їй.
— Я лише хотіла поговорити, підтримати, — тихо відповіла невістка. — Ми ж назавжди залишимося пов’язаними Костею…
Катя на мить затримала подих і стиснула в долоні тест із двома червоними смужками так сильно, що пальці побіліли. Кімната закрутилася перед очима, і вона повільно опустилася на холодну підлогу у ванній, сперлася спиною об стіну. Вона вагітна. І це — всього за місяць після похорону чоловіка. Невже таке буває? Хоча, з огляду на пережите, її нудило від будь-якої їжі — не дивно, що вона нічого не помітила. Та все одно ця новина прозвучала, як грім серед ясного неба.
— Чому саме зараз, Костю? — прошепотіла вона в порожнечу, і голос зрадницьки затремтів. — Чому так?
Спогади накотили несподівано: зловісний звук металу, виття сирен, сліпучо-білі стіни лікарні, і лікар, який не смів підвести очей.
— Ми зробили все можливе…
Ці слова досі дзвеніли в голові, як прокляття.
Катя здригнулася, коли телефон у черговий раз завібрував. Начальниця втретє за тиждень питала, коли вона повернеться на роботу. Катя нервово змахнула повідомлення. Яка ще робота? Для чого все це тепер?
Піднявшись, вона вчепилася за раковину й глянула на себе в дзеркало. Бліде обличчя, згаслий погляд, синці під очима. Костя б не впізнав її такою. Її чоловік, який так і не дізнається, що стане батьком.
Тест випав із її тремтячих пальців і впав на підлогу. Катя повільно знову опустилася, обхопила коліна руками й розридалася, здавлюючи крик у грудях, поки пальці не обдерлися об плитку.
— Що ж мені робити з цією дитиною? — видушила вона крізь сльози. — Як я впораюся зовсім одна?
За вікном жило своє життя місто: хтось сміявся, закохувався, одружувався, розлучався. А всередині неї розвивалося нове життя — останнє, що залишилося від Кості. Але замість радості — лише пустота й страх. Порожнеча, яка тягнула донизу, немов камінь.
Катя різко встала, пройшла на кухню, відчинила кватирку й подихала ротом, намагаючись зняти приступ нудоти. Холодне осіннє повітря обпекло шкіру обличчя. Що це — токсикоз чи просто нерви? Запитати ні в кого. Суцільне, пронизливе самотність. Кватирки виявилося замало — Катя розчахнула вікно навстіж. Перегнулася через підвіконня і дивилася вниз на мокрий асфальт, відчуваючи, як відчай росте в грудях, як щось важке тягне її униз.
Хто зрозуміє, що означає ця дитина? Останній зв’язок з чоловіком, якого вона любила. Але замість спокою — моторошний, тваринний страх. Безодня, що поглинула все.
Через тиждень вона повернулася в знайомий колись ритм: робота — дім — автобус. Квартира зустрічала тишею, як завжди тепер. Лише годинник на стіні відміряв час — весільний подарунок від Віолетти Павлівни. Катя скинула пальто, потерла скроні — знову розболілася голова. Здається, це вже стала звичка.
З фото в рамці з чорною стрічкою всміхався Костя. Його очі, скуйовджене вітром волосся, легка щетина — кадр із останньої поїздки за три місяці до трагедії. Катя відвернулася. Дивитися в його очі було нестерпно.
Телефон знову завібрував. Номер свекрухи. Четвертий пропущений за тиждень. Катя зітхнула й вимкнула звук. Не зараз. Вона надто втомилася йти назустріч. Скільки вже разів вона намагалася достукатися до закритих дверей.
— Тільки не ти, — прошепотіла вона, відкладаючи телефон. — У мене просто немає сил знову пояснювати. І чого чекати від жінки, яка вже дала мені зрозуміти: нас нічого не пов’язує?
Відносини з Віолеттою Павлівною не склалися з першого дня. «Занадто проста для мого сина», — так вона, здавалося, сказала Кості після знайомства. Думала, Катя не почує. Але вона запам’ятала.
Як і її погляди на весіллі, її зневажливі зауваження про те, що «діти з порядних родин зазвичай не йдуть у педагоги».
Катя налляла собі води. Рука здригнулася, кілька крапель упали на стільницю. З того часу все і було так: натягнуті посмішки на свята, формальні розмови, мовчазне невдоволення.
— Костю, навіщо ти залишив мене з нею? — прошепотіла Катя, опускаючись на стілець.
Після похорону вона дзвонила свекрусі щодня. Потім — раз на тиждень. Та Віолетта відповідала сухо, коротко, а згодом узагалі перестала брати слухавку. Катя здалася. У неї не залишилося сил тягнути розмови з людиною, яка, певно, вважала її винною в усьому. У смерті сина. У тому, що він загинув.
— Вона і дитину не прийме, — вимовила Катя вголос, і звук власного голосу в порожній квартирі змусив її здригнутися. — Подумає, що я це навмисно. Що хоч в такий спосіб намагаюся прив’язати його пам’ять до себе.
Катя розуміла — думка абсурдна. Але втому і горе не підкоряються логіці. Останнім часом вона все частіше говорила сама з собою. А іноді — з Костею. Здавалось, він іноді відповідає. Лікар запевнив: це нормально. Реакція на втрату.
Вона поклала руку на живіт. Там, глибоко всередині, билося крихітне сердечко. І цей стукіт ще більше підкреслював тишу навколо.
Білі стіни пологового будинку тиснули з усіх боків. Вісім годин переймів забрали в неї всі сили, а перший крик новонародженої дитини не приніс полегшення — лише хвилю паніки.
— Хочете взяти донечку на руки? — медсестра простягнула їй згорток з усмішкою.
Та Катя відвернулася. Вона не хотіла бачити. Ні обличчя, ні крихітних ручок. Бо знала: достатньо одного погляду — і дороги назад не буде.
— Я… Я не можу, — голос її зірвався на крик. — Не зараз. Заберіть її, будь ласка.
Медсестра стисло стиснула губи, але промовчала. Напевно, не таке ще бачила. Лише пробурмотіла щось про післяпологову депресію.
Катя заплющила очі. Усередині — пустка. Глуха порожнеча, як після удару. Останні місяці вона просто виживала. Спочатку похорон. Потім — нудота, безсоння, зростаючий живіт. Косі погляди. Жодної підтримки. У всіх свої справи. Подруги віддалилися — кому потрібна вічно заплакана вдова?
А тепер — мов в’язниця. Самота. Дитина. І все життя — мов довічне ув’язнення. Каті хотілося втекти. Зникнути.
Через три години медсестра знову увійшла до палати, з дитиною на руках.
— Вам би погодувати донечку, — промовила м’яко, майже пошепки. — Вона голодна.
— Заберіть, — Катя різко підвелася на ліжку. — Не приносьте її більше.
— Але ж…
— Я не витягну, — Катя провела нігтем по стіні, залишивши подряпину. — Ви це розумієте? Я сама. У мене нічого немає. Ні чоловіка, ні роботи, ні сил. Я ж маю право — написати відмову і піти, так?
Медсестра мовчки вийшла, щільно зачинивши за собою двері. За кілька хвилин повернулася. В руках — бланк. Поклала його на тумбочку поруч із ручкою.
— Це… — почала вона, але зупинилася.
— Я знаю, що це, — кивнула Катерина, стискаючи в пальцях дешеву кулькову ручку. — Вiдмова вiд дитини, зараз напишу.
Вона взяла бланк, але рядки перед очима пливли. Ім’я, прізвище, паспортні данi… Довелося ритися в сумцi, шукати документ, звичайно ж, вiн був на самому днi. Все навколо здавалося туманним, рука тремтiла, чорнило розмазувалося по паперу. Катя виводила лiтери, переконуючи себе, що не зможе дати дитини нiчого. Краще нехай у неї буде справжня родина, з мамою i татом, а не таке ось двоє у вiчнiй самотностi. Вона рiшуче стиснула ручку.
— Принесiть iнший бланк, — тихо попросила Катерина. — Цей я випадково зiпсувала.
Коли медсестра вийшла, Катя вiдкинулася на подушку. У горлi стояв клубок, у головi плуталися думки: дитбудинок, чужi люди, її дочка — одна серед таких же покинутих…
— Костю, я не можу, — прошепотiла вона, зiтiснувши щелепу до болю. — Я просто не можу дати їй нiчого, пробач мене.
У коридорi почувся тупiт. Катя випросталась, стерла сльози з щiк. Все було вирiшено: зараз вона пiдпише документи й пiде, поки не передумала.
Завiдувачка пологовим вiддiленням Нiна Сергiївна переглядала документи, коли до кабiнету увiйшла медсестра.
— Там жiнка хоче вiдмовитися вiд дитини, — сказала вона, простягаючи карту. — Народила три години тому, навiть не подивилась на доньку. Здається, вона не в собi.
Нiна Сергiївна насупилася, одягла окуляри, переглянула папери.
— Катерина Антонова? — вона потерла перенiсся. — Зачекай… Родичi не вказанi, але ж… Пам’ятаєш ту гучну аварiю, молодий чоловiк загинув. Прiзвище знайоме. Я знаю його матiр, вона, здається, невiстка Вiолети Павлiвни?
— Не знаю, — знизала плечима медсестра. — У документах справдi немає родичiв. Я питала при надходженнi — сказала, що нiкого.
Нiна Сергiївна вiдкинулася в крiслi. Вiолету Павлiвну вона добре знала: та керувала мiською бiблiотекою багато рокiв. Допомагала лiкарнi книжками для дитячого вiддiлення. Але про вагiтнiсть невiстки Нiна Сергiївна не чула. Дивно, зважаючи на горе, вона точно б не мовчала.
— Дай менi телефон, — твердо сказала вона. — Вiолета Павлiвна повинна знати.
— А якщо вона… Ну… Не в курсi? — обережно запитала медсестра. — Жiнка зовсiм одна. Родичiв не вказала, таксi сама викликала в пологовий.
— Тим бiльше потрiбно подзвонити, — вiдповiла Нiна Сергiївна, набираючи номер. — Дитина може залишитися без родини.
Гудки здавалися вiчнiстю. Нарештi трубку пiдняли.
— Вiолето Павлiвно? Це Нiна Сергiївна з пологового. У нас… незвична ситуацiя. Ваша невiстка сьогоднi вранцi народила дiвчинку.
На тому кiнцi лiнiї запанувала тиша. Потiм здивований вигук:
— Яка невiстка, Катя народила? Як? Я навiть не знала, що вона вагiтна! Вона… Все добре, дитина жива?
— Фiзично все гаразд, — обережно вiдповiла завiдувачка. — Але проблема в тому, що Катя хоче вiдмовитися вiд дитини. Уже заповнює документи.
Цього разу тиша була ще важча. Нiна Сергiївна навiть перевiрила зв’язок.
— Я зараз приїду, — голос Вiолети Павлiвни затремтiв. — Затримайте її. Скажiть, що треба ще щось пiдписати.
Через сорок хвилин у коридорi пролунали рiшучi кроки. Вiолета Павлiвна у бiлому халатi, з бiлим обличчям, але впевнена.
— Вона в третiй палатi, — сказала Нiна Сергiївна. — Тiльки-но пiдписала перший аркуш.
Вiолета рвучко вiдчинила дверi. Катя сидiла на лiжку, схилившись над паперами. Пiдняла голову, коли почула шум.
— Що ви тут робите? Звiдки дiзналися? — в голосi звучала гiркота. — Нiчого не треба, я сама впораюся.
— Що я тут роблю? — Вiолета Павлiвна ступила вперед. — Я тут, бо ти хочеш вiдмовитися вiд моєї онуки! Вiд доньки Костi. I навiть не вважала за потрiбне сказати менi, що вагiтна! Думала втекти вiд усього?
— Ви нiколи мене не приймали, — прошепотiла Катя. — Завжди давали це вiдчути. А тепер… Костi немає. Що нас пов’язує?
— Господи, дитино, що ти собi вигадала? — Вiолета сiла поруч. — Не думаю, що пiсля втрати сина змогла б вiдвернутися вiд його дитини. Так, я була сувора. Але тепер не хочу втратити ще й вас.
— Ви й за його життя не були до мене добрi, — Катя опустила очi. — Ви не зобов’язанi прикидатися бабусею.
— Досить. Де моя онука? Я хочу її побачити.
Медсестра принесла згорток. Вiолета обережно взяла його на руки.
— Боже… Вона така схожа на Костю…
Катя вiдвернулася. Але почула, як дитина заскрипiла носиком. Тiло вiдгукнулося, молоко прибувало.
— Я не зможу, — прошепотiла вона. — Роботи немає, грошiв теж. Що я дам дитинi? Злиднi й вiдсутнiсть батька?
Вiолета сiла поруч. — Знаєш, коли помер Вадим, менi було тридцять п’ять. Костi щойно виповнилося вiсiм. Я теж хотiла все покинути. Але його очi, його голос… Це й дало менi сили. Не вiдмовляйся. Це ваша з Костею дитина. I ти не одна.
Катя не вiрила, що чує таке вiд неї. Вона дивилася широко розплющеними очима. — Але ж ви…
— Я не вмiю показувати емоцiї. Але нiколи не бажала тобi зла.
Дитина заплакала. — Мабуть, вона хоче до мами, — Вiолета обережно пiднесла згорток.
Катя тремтячими руками прийняла доньку. Маленька одразу втихла. Молоко потекло, Катя заплакала.
— Я не знаю, чи впораюся, — прошепотiла вона.
— Впораєшся. Ми разом впораємося.
Катя вдивлялася в обличчя доньки. Риси Костi. Ком у горлi. Броня, що тримала її мiсяцями, почала трiскати.
— Я боюся, — прошепотiла вона. — Не знаю, як ростити її без нього.
— Ми збережемо пам’ять про нього. Покажемо фото, вiдео. Вона знатиме, хто її тато.
Маленька вiдкрила очi. Темно-синi, але Кате здалося, що там проблиснула тепла карiсть Костi.
— Привiт, — прошепотiла Катя. — Привiт, маленька. Ласкаво просимо до нашої родини.
— Як назвемо? — спитала Вiолета Павлiвна.
— Надя, — тихо сказала Катя. — Надiя. Думаю, Костi сподобалося б.
— Прекрасне iм’я, — стиснула руку невiстки Вiолета. — Iм’я, яке веде в майбутнє.
Катя пригорнула дитину. Сумiвiв бiльше не було. Медсестра забрала бланки вiдмови. Дверi за нею тихо зачинилися.
…
П’ять рокiв минуло непомiтно. Катя, вже заступниця директора, прямувала в садочок за Надею. Вiолета Павлiвна наполягла, щоб вони жили разом. Тепер у великiй квартирi панували мир i тепло.
Надя вибiгла з групи, як побачила маму:
— Мамо! Я тебе бачу!
— Що сьогоднi малювали? — посмiхнулася Катя.
— Сiм’ю! Я намалювала тебе, бабусю i тата на хмаринцi!
Катя розглядала малюнок. Над фiгурками жiнок i дiвчинки — обличчя чоловiка на хмарi.
— Прекрасно, — промовила вона. — Покажемо бабусi.
Увечерi Надя заснула пiд казку. Катя i Вiолета пили чай на кухнi.
— Як не впiзнати в нiй Костю? — прошепотiла Катя. — Наче вiн i досi з нами.
— Так i є, — вiдповiла Вiолета. — Надя дала нам обом нове життя.
— Здається, Костя все це передбачив. Знав, що ми потрiбнi одна однiй.
— Мiй син завжди був мудрiший за нас обох, — сказала Вiолета i посмiхнулася.
У теплiй тишi вони згадували того, кого втратили. I дякували за ту, хто з’єднав їх назавжди — дiвчинку з iменем Надiя.
