Перший, Дмитро, ще зовсім хлопчисько, йому, як і Уляні, було всього вісімнадцять. Злякався відповідальності та втік. Уляна приїхала з невеличкого села, навчалася в ПТУ на кухаря, а Діма – в іншому училищі на зварювальника. Познайомилися на дискотеці в Будинку культури. Закрутилося, завертілося, і до закінчення навчання Уляна вже була вагітна. Дмитро ж до такого не був готовий. Куди він подівся, Уляна так і не дізналася, та й не прагнула. Ненадовго повернулася додому, розповіла матері.
Мати, Варвара Петрівна, проста сільська жінка, лише охнула й розгублено подивилася на доньку.
— То, може, ще не пізно… у лікарню? — несміливо прошепотіла вона.
— Не пізно, але не потрібно. Дитина жива. Моя. — твердо відповіла Уляна.
— Як знаєш, доню, допоможемо. — кивнула Варвара Петрівна та перехрестилася на ікону в кутку.
Батько, Іван Семенович, лише крякнув, махнув рукою, мовляв, робіть що хочете, й вийшов на ганок закурити самокрутку.
Уляна повернулася до міста, влаштувалася в їдальню, отримала кімнату в гуртожитку й працювала майже до самих пологів. На косі погляди подруг не зважала, ходила з гордо піднятою головою, не намагаючись приховати великий круглий живіт.
Син Іванко народився схожим на діда, тому його й назвали на честь Івана Семеновича. Дід так пишався онуком, що ходив по селі з гордо піднятою головою. Якось хтось прошепотів: мовляв, безбатченко, нагуляла. Але дід Іван так подивився, що більше такого ніхто не казав уголос. Кілька місяців Уляна жила в батьків, не спускала Іванка з рук, колискові співала. Але, важко зітхнувши, повернулася до міста – роботу втрачати не хотілося. Щовихідних летіла в село, як на крилах.
— Домовилася за садочок, — оголосила якось батькам. — Забираю Ванюшку.
Батько знову крякнув, насупився й пішов на ганок, закуривши самокрутку.
— Може, залишиш його нам? Хто ж тебе з дитиною візьме? — несміливо запропонувала мати.
— Не велика біда, якщо й не візьме. А якщо вже братиме, то нехай нас обох. — відрізала Уляна.
Варвара Петрівна зітхнула, кивнула і перехрестилася на ікону. Знала: якщо донька щось вирішила, то так і буде.
Про батьків Уляна, звісно, не забувала, часто навідувалася з Ванюшкою.
Коли синові виповнилося п’ять, за Уляною почав упадати Павло, бригадир у ливарному цеху. Спершу несміливо – то шоколадку дасть, то кульочок цукерок. А потім запросив у кіно. Уляна відразу сказала, що має сина. Наступного разу Павло приніс не лише шоколадку для Уляни, а й іграшкову вантажівку для Іванка. Тоді вона зрозуміла – чоловік має серйозні наміри.
Жити пішли до Павла. Хоч і з матір’ю, зате не в гуртожитку. Анна Борисівна на невістку сільську, ще й із дитиною, дивилася зверхньо, крізь зуби говорила, але відкрито не ображала. Павло ж, навпаки, оберігав Уляну, пилинки здував. І до Вані прив’язався – то конструктор разом збирають, то в шахи грають. Батькам Уляни він теж припав до душі. Коли донька з новим чоловіком поїхала, батько крякнув і схвально кивнув, а мати сльозу змахнула та перехрестилася.
За рік у них народився другий син, Федір. Павло так захотів – на честь армійського друга. Жили б і раділи, та не довго щастя тривало. У цеху сталася аварія, Павло загинув, рятуючи товаришів. Анна Борисівна, яка й на рідного онука не дуже дивилася, швидко вказала невістці на двері. У гуртожитку місце вже втратили. Довелося Уляні повертатися до батьків, працювати дояркою. Втомлювалася до нестями, але ввечері поспішала до синів – Федора заколисати, Івана по головці погладити, казку розказати.
Через три роки не стало Івана Семеновича – серце підвело. Погорювали жінки, але жити треба далі. Удвох із Варварою Петрівною важко – господарство, город, усе на плечах. Та й мати вже не мала колишніх сил. Добре, що Іван допомагав: то сніг почистить, то води нанесе.
— Втомився ж, мабуть. Мати прийде – зробить. — казала Варвара Петрівна.
— А вона на роботі відпочиває, чи що? — серйозно відповідав Іван і далі працював. Федір теж біг допомагати, хоч і з маленькою лопаткою.
Варвара Петрівна витирала сльозу, хрестилася на ікону: важко без чоловіка в хаті.
— Василь Орлов, гарний чоловік, руками золотими. Давно на тебе поглядає. — натякала мати.
Уляна зітхала, згадуючи Павла.
А Василь спершу просто допомагав, а потім якось і залишився. Одного разу Варвара Петрівна побачила у вікно, як він легенько дав Федорові запотиличника:
— Ну-ка, малий, не плутайся під ногами!
Хлопчик надув губи, шморгнув носом, ображено дивлячись на нього. Варвара Петрівна зітхнула і перехрестилася: чи правильно радила доньці?
За рік у Уляни народився третій син – Матвій. Василь, святкуючи, місяць пив. Потім менше, але майже щодня…
— Невже бiльше справ немає, тiльки як оковиту хлистати? — прикрикнула Уляна.
— Всiх справ не переробити. Вiдпочивати теж треба, — усмiхнувся у вiдповiдь Василь.
— Третiй мiсяць вже вiдпочиваєш, — не вгавала Уляна.
— Сказав, що зроблю пiзнiше! — сердито вiдповiв Василь, стукнувши кулаком по столу.
Iван зiбгав брови, уважно подивився на брата, Федiр насупився слiдом за старшим, а малий Матвiй, що був на руках у матерi, розплакався.
А через кiлька мiсяцiв Василь вирiшив їхати в мiсто на заробiтки. «Може, воно й на краще, дiти ростуть, грошей бракує», — подумала Уляна й не стала сперечатися.
Повернувся Василь лише через три мiсяцi. Добре вдягнений, веселий i хмiльний.
— I що, з пустими руками? — здивувалася Уляна.
— Чому з пустими? — Василь виклав на стiл невелику купку грошей.
— Це за три мiсяцi? — Уляна здивовано глянула на нього.
— Думаєш, так просто грошi даються? Та й у мiстi жити недешево! — роздратовано вiдповiв Василь.
— Це я бачу, — Уляна поглянула на його обновки з докором.
Василь лише махнув рукою, знову п’є, гуляє, а якщо Уляна щось проти скаже — кулаком по столу. Одного разу навiть грубо вiдштовхнув її.
Тодi Уляна ще не знала, що все це бачив Iван.
— Ще раз матiр зачепиш — матимеш справу зi мною! — грiзно сказав Iван, виходячи на подвiр’я з лопатою. Йому тодi було лише одинадцять.
— Сопляк, — Василь зневажливо сплюнув i розреготався. А наступного дня знову поїхав у мiсто й бiльше не повернувся.
Минув час. Матвiй пiдiрiс, Уляна повернулася на роботу, про Василя й не згадували, хоч Матвiй i був схожий на батька. «Нi, нам i так добре, самi впораємось», — думала Уляна, копаючи весняний город. Поруч Iван сапав землю, а Федiр, хоч i йшов лише у перший клас, не хотiв вiдставати вiд мами й брата. Малий Матвiй теж постукував лопаткою по грудках, намагаючись наслiдувати братiв. Варвара Петрiвна визирала у вiкно, кликала обiдати, усмiхалася, хоч у поглядi її була печаль. Перехрестилась на iкону в кутку.
Так i жила Уляна. Вже змирилася з тим, що з чоловiками їй не щастить, та особливо й не сумувала. Аж якось на ферму приїхала бригада молдован будувати новi корiвники. Один iз них, Костел — смуглявий, веселий, завжди спiвав, працюючи. А як гляне на Уляну — кров до обличчя приливає. Хоч i важке життя було в неї, але жiнка ще молода, ледве за тридцять. Хочеться i любовi, i тепла.
Костел виявився гарячим у почуттях, все лiто Уляна танула вiд його дотикiв i шепоту. А восени попрощалися. Вiн не приховував, що вдома чекає дружина i двi доньки, що лишатися не буде, хоч Уляна й гарна жiнка.
Попрощалися, а за мiсяць Уляна зрозумiла, що знову вагiтна.
— Ось як кров-то грає. Красуня буде! — милувалася онукою Варвара Петрiвна, перехрестившись на iкону.
Дiвчинку назвали Майєю. Шкiра смуглява, волосся хвилями в’ється, а очi великi, синi, маминi.
— Мамо, мамочко! Я обiд принесла! — бiжить до корiвника п’ятирiчна Майя, скучила за мамою. Мама працює цiлий день, старший брат Iван навчається в мiстi, лише на вихiднi приїжджає. Минулого разу привiз гарну ляльку, Майя нею лише вдома грається, на двiр не виносить, щоб не забруднити. Федiр i Матвiйко вдень у школi, ввечерi, поки прийдуть, поки впораються, уроки зроблять — тодi вже грають з Майєю. Федiр їх iз Матвiєм навчає шахiв, Матвiю подобається, а Майї бiльше до вподоби будувати хатинку з ковдр, ховатись у нiй усiм разом i слухати, як Федiр читає книгу з картинками.
Бабуся Варя вже зовсiм старенька, багато спить, з дому майже не виходить. Тепер Майя сама готує чай i подає його до столу. Вип’ють вони з бабусею чаю.
— Я до мами збiгаю, а ти вiдпочивай, — каже Майя.
— Бiжи, бiжи, стрибко, — киває баба Варя. Майя збирає обiд i виходить, а баба Варя дивиться у вiкно, як онука поспішає до ферми, тепло усмiхається й перехрещується на iкону в кутку.
Майя розстеляє рушник, викладає обiд для мами, сiдає поруч i знову їсть разом iз нею.
— Перепочинемо, — каже потiм Уляна, зручно вмощується на сонечку, а Майя тулилася бiля неї, клубочком. Уляна лагiдно гладить доньку по неслухняних кучерях i спiває їй пiсень. Посидять так i знову до роботи — Уляна по господарству порається, а Майя поруч крутиться, корiв по блискучих носах гладить.
— Мамо, чого так довго? Всi вже за столом! — заглянула Майя в кiмнату.
— Йду, йду, — озвалася Уляна, поправляючи перед дзеркалом брошку на сукнi. Сьогоднi можна й сукню, й брошку. Шiстдесят рокiв сьогоднi Улянi Iванiвнi. Дiти приїхали, онуки. Iван живе з родиною в мiстi, працює iнженером, має двох синiв. Федiр теж осiв у мiстi, працює на заводi, як i його батько. Його дружина, весела й щира жiнка, зараз у декретi — недавно, пiсля доньки, у них народився син. Уляна казала, що з малюком їхати важко, та хто ж її слухатиме — приїхали всi. Матвiй узяв за дружину дiвчину з їхнього ж села. Хороша, покладиста невiстка Аня, вони з Уляною дружно живуть. Недавно Аня повернулася на роботу, а Уляна Iванiвна няньчить онука, по господарству пораються разом. Карапуз хвостиком бiгає за бабусею, допомагає у всьому, весь у батька.
А ось Майя не поспішає замiж. Торiк закiнчила iнститут, будує кар’єру. Всi сьогоднi зiбралися разом. Усмiхнулася Уляна Iванiвна, востаннє глянула в дзеркало, перехрестилася на iкону в кутку й пiшла до гостей.
Не щастило Уляні з чоловіками. Не судилося — i все тут. Але з дiтьми пощастило. Виростила їх дружними, працелюбними, кожен один одному завжди допоможе, i про матiр не забувають.
