Наталя прокинулася від наполегливого дзвінка мобільного телефону. За вікном іще не розвиднілося, на циферблаті будильника щойно почалася восьма хвилина серпня — понеділок, ранок. Поруч Віталій невдоволено застогнав, різко натягнув подушку на голову, намагаючись заглушити дратівливий звук.
— Алло?.. — голос Наталі тремтів, сонний, хриплий.
— Наталочко, це Валентина Іванівна, сусідка твоєї мами, — у слухавці пролунав схвильований голос літньої жінки. — Доню, тримайся… Мама твоя… Учора ввечері серце не витримало. «Швидку» викликали, але… не встигли.
Телефон вислизнув із пальців. Кімната закрутилася. Мама… Її більше немає. Усього три тижні тому вони говорили — Олена Павлівна скаржилася на спеку, розповідала про яблуні, про врожай на городі…
— Що трапилося? — пробурмотів Віталій, не розплющуючи очей.
— Померла мама, — видихнула Наталя. Слова прозвучали чужо, наче це не з нею сталося.
Чоловік підвівся на лікті, кинув на неї короткий погляд. Ні болю, ні жалю — лише легке роздратування.
— Ну ясно. Співчуваю, — буркнув він і знову повернувся до стіни.
Наталя повільно підвелася. Ноги наче ватяні, але треба діяти. Похорон, оформлення документів, збори… Голова йшла обертом від думок. Вона відкрила шафу, дістала дорожню сумку, почала складати речі: чорну сукню, туфлі, паспорт.
Віталій сів на ліжку, взяв телефон, звично відкрив стрічку новин.
— Куди це ти зібралася? — байдуже запитав він, не відриваючись від екрана.
— У село. На похорон.
— У яке ще село? В ту глушину за триста кілометрів?
— Віталію, у мене мама померла. Ти не розумієш?
Він скривився, ніби почув щось неприємне.
— Слухай, у мене цього тижня важлива презентація. Зі столиці начальство приїжджає. Я не можу все кинути й пертися в ту діру.
Наталя завмерла з сорочкою в руках, повільно обернулася.
— Я не прошу тебе все кидати. Але це похорон моєї матері.
— Ну й що? Мертвим усе одно, хто прийшов. А мені про кар’єру думати треба. У нас іпотека, між іншим.
Вона мовчки продовжила збирати речі. За п’ятнадцять років шлюбу Наталя терпіла його запальність, скупість, байдужість до побуту. Але зараз щось усередині неї зламалося. Остання ниточка, що тримала їх разом, натягнулася до межі.
— На скільки ти туди? — Віталій рушив на кухню.
— На три-чотири дні. Треба все організувати, документи оформити.
— Тільки не витрачай зайвого. У нас і так витрат повно.
Наталя стиснула губи. Про які витрати він каже? Про його новий смартфон за 80 тисяч? Про нескінченні риболовлі?
Через дві години вона стояла на автовокзалі з сумкою в руках. Віталій навіть не запропонував підвезти — сказав, що «в інший бік». Не обійняв, не сказав жодного слова підтримки.
— Хай там місцеві копають, — кинув він на прощання. — Я не збираюся пертися в ту глушину.
В автобусі Наталя сиділа біля вікна. За склом миготіли поля, золотисті жнива під серпневим сонцем. Мама любила цю пору. Казала, що серпень — найщедріший місяць, коли земля віддає плоди за працю.
Сусідка — повна жінка з добрим обличчям — співчутливо запитала:
— Відпочивати їдете?
— На похорон. Мама померла.
— Царство небесне… Батьків хоронити — найтяжче.
Наталя кивнула. Говорити не хотілося. У голові звучали слова Віталія: «не збираюся пертися». Як можна бути таким байдужим? Адже Олена Павлівна завжди його жаліла — надсилала домашні закрутки, в’язала шкарпетки, допомагала, коли він зламав ногу. Цілий місяць доглядала за ним.
Село зустріло тишею та ароматом свіжоскошеної трави. Дім на околиці — побілений, із блакитними лиштвами. Мама щороку оновлювала побілку: «Дім має бути гарним, як свято».
Біля хвіртки на неї чекала Валентина Іванівна.
— Наталочко, рідна… Олена Павлівна й не скаржилася, все працювала в саду, бадьора була…
— Де мама?
— У хаті. Ми з сусідками приготували. У блакитній сукні — улюбленій. Труну зробив Петрович, він у нас майстер.
Наталя увійшла до світлиці. Труна стояла на столі, вкрита білою скатертиною. Мама лежала спокійно, наче спала. Обличчя розгладилося, стало молодшим. Наталя опустилася на коліна й уперше за день розридалася.
Похорон призначили на наступний день. Наталя подзвонила рідним — двоюрідній сестрі, племіннику. Усі пообіцяли приїхати.
Увечері прийшов Олександр Петрович — голова сільради, сивий, із бородою, знав усіх у селі.
— Наталіє Сергіївно, прийміть мої щирі співчуття. Олена Павлівна була людиною рідкісною. Усе село її поважало.
— Дякую.
— Я по справі. Ваша мама рік тому приходила до мене — просила завірити копію ощадкнижки. Вклад був оформлений на вас.
Наталя здивовано взяла документ. Про вклад мама жодного разу не згадувала. Жила скромно, економила на всьому.
— Сума чимала — близько восьмисот тисяч, — продовжив голова. — Роками збирала, з відсотками вийшло немало.
Серце стиснулося. Вісімсот тисяч — це могло змінити їхнє життя. Погасити частину іпотеки, купити машину, зробити ремонт…
— І дім вона вам залишила. Заповіт у нотаріуса в райцентрі. Все продумала, мудра жінка.
Після відходу Олександра Петровича Наталя сиділа на ґанку. Небо палало рожевими відтінками. Десь мукали корови, повертаючись із пасовища. Мама любила ці вечори, сиділа тут із горнятком чаю, дивилася на захід.
Телефон мовчав. Віталій не дзвонив. Жодного разу за весь день. Наталя набрала сама.
— Так? — голос був роздратований.
— Завтра похорон. О другій.
— Ну й що? Я ж сказав — не поїду.
— Я не про це. Мама залишила вклад. На моє ім’я. Вісімсот тисяч.
Тиша. Потім — легке покашлювання.
— Вісімсот? Ти серйозно?
— Так. І дім мені заповіла.
— Це… це ж чудово! — голос раптом став теплим. — Слухай, може, я таки приїду? Допоможу з паперами?
— Не треба. Я впораюся.
— Наталю, ну що ти? Я ж твій чоловік. Маю бути поруч.
Вона гірко всміхнулася. У горі — відвернувся. А при слові «гроші» — згадав про обов’язок.
— Приїзди, якщо хочеш, — сказала вона тихо. — Якщо ні — залишайся.
Віталій не приїхав. На похороні зібралися лише рідні та сусіди. Олену Павлівну провели з гідністю — з тихими поминальними словами, з добрими спогадами, зі щирими сльозами тих, хто знав її як добру, працьовиту людину, що все життя присвятила дітям і землі.
Через чотири дні Наталя повернулася до міста. Ключ із труднощами повертався в замку — Віталій знову забув змастити. У передпокої валялися його брудні кросівки, куртка була кинута на вішак абияк. Вітальня виглядала, наче після бурі — пивні банки на столику, подушки на підлозі, попільничка переповнена недопалками. На кухні — гора немитого посуду, застиглі рештки їжі, сміттєве відро виливалося через край. Усього чотири дні — і квартира перетворилася на житло людини, якій усе одно.
У спальні Віталій лежав у зім’ятій майці, уткнувшись у планшет. Почувши кроки, підвів очі, але не встав.
— Ну, приїхала? Їсти хочу.
Наталя стояла в дверях і дивилася на нього — на неголене обличчя, на сальне волосся, на позу, у якій було більше лінощів, ніж утоми. П’ятнадцять років поруч із цією людиною… Як так вийшло?
— Ти хоч раз за ці дні посуд помив?
— Ніколи. Робота.
— Сьогодні неділя.
— Ну й що? Відпочивати теж треба.
Вона мовчки пройшла на кухню й почала прибирати. Руки рухалися самі, а думки були далеко. Про маму, яка роками збирала кожну копійку, щоб донька жила краще. Про чоловіка, який не зміг навіть винести сміття, поки дружина ховала матір. Про життя, яке, здавалося, мало б стати легшим, а насправді перетворилося на важкий тягар.
Увечері сталося несподіване. Віталій повернувся з роботи з величезним букетом червоних троянд і пакетом із кондитерської — її улюблені еклери.
— Дорога, я багато думав…
— Я повівся жахливо. Коли померла твоя мама, я навіть не підтримав тебе, не поїхав… Це було підло з мого боку.
Він поставив букет у вазу, акуратно виклав тістечка на тарілку, заварив чай. Його обличчя залишалося напруженим, наче він намагався зобразити каяття.
— Пробач, Наталю. Я мав бути поруч. Пам’ятаєш, як ми познайомилися? На тій ярмарці, де ти продавала огірки та кабачки. Твоя мама тоді дивилася на мене з усмішкою, наче я був рідним.
Наталя кивнула. Так, вона добре пам’ятала. Тоді Віталій був інший — теплий, уважний, турботливий. Де ж тепер той чоловік?
— Я подумав, — продовжив він, — з грошима треба все правильно оформити. Можу взяти відгул, поїхати з тобою в банк чи до нотаріуса. Зараз же стільки шахраїв… Я хвилююся за тебе.
— Дякую, але я впораюся сама.
— Та ми ж сім’я! Потрібно разом вирішити, куди вкладати. У мене є знайомий, він добре тямить в інвестиціях, зможе підказати.
— Віталію, це спадок від моєї мами. Рішення прийматиму я сама.
Він насупився, але швидко взяв себе в руки.
— Звісно, люба. Але ж ти розумієш — у сім’ї все спільне. Ми стільки років разом, іпотеку разом платимо…
— Яку ти оформив тільки на себе, — тихо, але чітко нагадала Наталя.
— Це формальність! Квартира ж наша спільна, ти прописана…
— Прописка не дає права власності. І спадщина не є спільно нажитим майном.
Віталій різко підвівся. Маска «розкаяного» чоловіка сповзла.
— То ти хочеш сказати, що не поділишся?
— Я хочу сказати, що не робитиму нічого поспіхом. Мами не стало лише тиждень тому. Мені потрібен час.
— Час?! — його голос став гострим. — А коли мені була потрібна машина, ти часу не питала! Одразу сказала, що грошей нема!
— Бо їх тоді справді не було. Ми ледве зводили кінці з кінцями.
— А тепер є! Вісімсот тисяч! Можна купити нормальну машину, поїхати в Європу, а не в цей провінційний пансіонат!
— Той «провінційний пансіонат» був єдиним, на який ми змогли назбирати. Я пів року відкладала на нього.
— Досить! — він вдарив кулаком по столу. Ваза з трояндами здригнулася. — Я твій чоловік! Маю право на половину!
— Ні, не маєш. Закон чітко каже: спадщина не ділиться.
— Звідки ти це знаєш?
— Прочитала. В автобусі. І ще дізналася, що можу подати на розлучення без твоєї згоди.
Віталій застиг, потім повільно сів назад.
— Ти хочеш розлучитися?
— Я про це думаю. Віталію, будь чесний: ти не поїхав на похорон моєї мами, бо тобі було байдуже. А тепер раптом «турбуєшся» — і тільки після того, як почув про гроші.
— Я справді шкодую! Просто… робота, стрес…
— Не бреши. Тобі не важлива моя втрата. Тебе цікавить лише банківський рахунок.
— Як ти смієш! Я п’ятнадцять років для нас працював!
— Працював? А коли ти востаннє приготував вечерю? Постирав? Запитав, як у мене справи? Я працюю не менше, але вся домашня робота на мені!
— Це жіночі обов’язки!
— А чоловічі — що? Грубити, вимагати і нічого не робити? Де ти був, коли мені було найважче?
Віталій схопив вазу і з силою кинув у стіну. Квіти розсипалися, скло зазвучало об підлогу.
— Невдячна! Я тебе з села витягнув, дав нормальне життя!
— Із села? Я закінчила університет, мала роботу, сама себе забезпечувала! Ти просто з’явився пізніше і вирішив, що все — твоя заслуга!
Сварка досягла піку. Він кричав, розмахував руками, сипав слиною. Наталя дивилася на нього і вперше за багато років бачила перед собою чужого — жорстокого й жадібного чоловіка. Як вона могла роками виправдовувати його?
— Знаєш що? — тихо сказала вона, підводячись. — Іди геть.
— Що? Це моя квартира!
— Це іпотека, яку я оплачую наполовину. Але якщо хочеш, викличу поліцію і розповім, як ти трощиш речі.
Вона зняла з гачка його ключі й подала йому.
— Речі зберу і винесу в коридор. Забирай та йди.
— Ти не посмієш!
У цей момент відчинилися двері навпроти. На сходовій клітці з’явилася сусідка Ніна Василівна, яка почула галас.
— Все добре, Ніно Василівно, — спокійно промовила Наталя. — Віталій якраз іде.
Жінка подивилася на перекошене обличчя чоловіка, потім — на втомлену, але впевнену Наталю, і кивнула.
— Якщо що — клич. Петрович допоможе.
Віталій зрозумів, що програв. При свідку він не наважився продовжувати. Схопив куртку й вискочив за двері.
— Ти ще пожалкуєш! — крикнув знизу.
Наталя зачинила двері, сперлася на них спиною. Руки тремтіли, але всередині не було ні порожнечі, ні страху — лише несподіване полегшення. Наче після довгого полону вона нарешті стала вільною.
Наступного дня вона склала його речі в коробки, винесла на сходову, змінила замки й повідомила консьєржку.
За тиждень подала на розлучення. У заяві — немає дітей і майнових претензій. У суді Віталій намагався вимагати половину вкладу, але суддя чітко пояснив: спадщина — це особисте майно.
Ще за місяць все було оформлено. Вісімсот тисяч на її рахунку, будинок у селі — у власності. Наталя взяла відпустку і поїхала туди — розібрати мамині речі, навести лад, вдихнути повітря рідного двору.
Стоячи на ґанку, вона дивилася на захід сонця. Теплий вітер приносив запах яблук і сіна. Десь у далині сміялися діти, мукали корови. Спокій. Справжній спокій уперше за багато років.
Задзвонив телефон. Номер Віталія. Наталя без вагань скинула дзвінок і додала його у чорний список.
Минуле залишилося позаду. Попереду — нове життя. Без принижень. Без фальші. Без потреби терпіти чужого поруч.
Мама мала рацію: щастя — не в грошах. Щастя — у праві самій обирати, як жити. І тепер це право належало Наталі.
