Навіщо Інна почала в’язати пінетки, вона й сама не знала.
Її доньці вже виповнилося сорок років. Два роки тому вона овдoвіла, так і не народивши дітей. Торік знову вийшла заміж, але чоловік був значно молодший і казав, що хоче пожити для себе, без поспіху.
Син Інни давно переїхав до Америки і не планував повертатися. Племінники виросли, але до своїх дітей їм було ще далеко. У будинку не було ні дитячого сміху, ні очікування поповнення.
Якось в магазині Інна побачила пряжу. Ніжні відтінки латвійської вовни зачарували її. Хотіла пов’язати собі жилетку, купила тонкі спиці та гачок. Але несподівано для себе почала в’язати пінетки.
До вечора перша пара пінеток була готова. Пряжі залишалося ще багато. Наступного дня вона зв’язала чепчик, а потім кофточку і штанці з грудкою. Завершивши комплект, дістала стару коробку з ґудзиками і вибрала найгарніші — у вигляді маленьких сонечок.
Вона випрала речі в тазу з м’яким засобом для вовни, обережно розклала сушитися на махровому рушнику. Дивлячись на цей крихітний набір, Інна зітхнула:
— Так і помру, не тримаючи онуків на руках…
Але раптом прийшла інша думка:
— Десь у світі є дитина, якій це точно знадобиться.
Вона відкрила ноутбук, щоб знайти будинки малюка у своєму місті. Прочитала кілька статей, зібралася і пішла до магазину, щоб купити ще пряжу — тепер у відтінках синього.
Через кілька днів вона зв’язала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і десять теплих шапочок, кожна різного кольору. Склавши все в коробку, Інна відправилася до будинку малюка.
— Без сертифікатів ми не можемо прийняти речі, — пояснила працівниця. — Краще б ви привезли підгузки, вони завжди потрібні.
Інна стояла з в’язаними подарунками в руках і плакала.
— Гаразд, давайте якось оформимо, — зрештою сказала жінка. — Ходімо, приміряємо пінетки на малюків.
Інна брала на руки немовлят, гладила їхні ніжні щічки і надягала на маленькі ніжки пінетки. Тим, хто був старший, приміряла шапочки.
Коли повернулася додому, розповіла чоловікові:
— Там сказали, що краще привозити памперси.
— Добре, — відповів він. — Завтра купимо. А зараз давай варити картоплю.
— Нам не дадуть дитину, ми ж старі, мені 61, а тобі 62, — сумно мовила Інна.
— Можливо, й не дадуть, але ж двері ніхто не заб’є, — спокійно відповів чоловік. — Можна домовитися, приходити, допомагати. Пінетки та шкарпетки нав’яжемо, точно стануть у пригоді.
— Там є пара: хлопчик і дівчинка, близнюки. Світленькі. Їм майже два роки, — задумливо сказала Інна. — Думаю, їм підійдуть в’язані костюмчики. Можливо, зараз вони ще завеликі, але діти ж швидко ростуть. А пінетки вийшли саме їхнього розміру, я їх у вигляді кедиків зробила.
— Сходимо разом, — запропонував чоловік. — Я все влаштую, будемо їх відвідувати.
І дійсно влаштував. Протягом чотирьох місяців Інна з чоловіком були волонтерами в будинку малюка. Вона в’язала нові костюмчики та пінетки на виріст, а близнюки вже почали називати її мамою. Але одного разу, коли вони прийшли до дітей, малюків там не виявилося.
— Уявляєте, їх всиновили, одразу обох, — розповіла працівниця. — Ми зробили фото в ваших в’язаних костюмчиках, і вже того ж дня одна пара подзвонила. Кілька місяців готували документи, і ось сьогодні зранку їх забрали. Ми до останнього боялися, що не захочуть брати двох одразу.
У Інни на очах виступили сльози.
— Ну що ж ти плачеш, дурненька, — лагідно промовив чоловік. — Радіти треба.
Того вечора подзвонила донька:
— Мамо, ви з татом можете до мене заїхати? Мені потрібна допомога.
— Щось із краном? — запитала Інна. — Чи знову сусіди затопили?
— Ні, потрібно зібрати ліжко, — відповіла донька. — Приїдете? Краще не телефонуйте, просто відкрийте своїми ключами.
— Добре, приїдемо, — кивнула Інна.
Вони сіли у свою «Волгу» й поїхали. Квартира доньки сяяла чистотою, а з кухні доносився апетитний запах. Інна з чоловіком роздяглися та взули тапочки.
— Помийте руки й заходьте в кімнату, — крикнула донька з кухні. — Я зараз підійду.
Вони сіли на диван і почали дивитися новини. Раптом чоловік легенько штовхнув Інну в бік.
Вона підняла голову. У дверях стояв зять, Діма..
На його руках сиділи ті самі близнюки, одягнені в зв’язані Інною костюми й маленькі в’язані пінетки-кедики. Хлопчик тримав у руці шматочок яблука, а дівчинка, з перемазаними щічками, хитро зиркала й намагалася відкусити яблуко. Діма посміхався.
— Навіть не знаю, як сказати… У загальному, тепер у вас є онуки. Ми раніше не говорили, бо не знали, чи вийде все оформити. Зараз Жанна підійде, вона якраз варить їм кашу.
До кімнати вбігла Жанна, розчервоніла й усміхнена.
— Мамо, тату, знайомтеся, це Таня й Володенько. Я побачила їхнє фото на сторінці «Діти чекають». Вони близнюки, як ми з братом.
І пінетки у них такі ж, у вигляді кедиків, як ті, що ти колись нам зв’язала. Пам’ятаєш, на тому фото, де нам із братом по два роки? Я показала чоловіку цих малюків, і він сказав: «Забираємо».
Діма опустив дітей на підлогу. Вони підбігли до Інни, простягнули маленькі рученята й голосно закричали:
— Мама! Мама!
Інна пригорнула їх до себе, цілувала й, витираючи сльози, лагідно повторювала:
— Я не мама, я ваша бабуся, баба.
І знову, ніби у забутті, повторювала:
— Ба… Ба… Ба…
Чоловік не стримав сміху:
— Ну, і тепер чого ти плачеш? Пора шерсть купувати. Будеш в’язати шкарпетки, бо пінетки вже малуваті…
