Віра побачила, як її наречений з перекошеним від люті обличчям вдарив Марфушу, яка випадково наступила брудною лапкою на його білосніжні кросівки. Пуля хотіла заступитися за маленьку подругу, але отримала сильний удар важким шкіряним повідком по морді. Тепер Віра зрозуміла, чому її коти й собаки так не люблять Максима.
Глибоко замислившись, Віра сиділа біля вікна. Надворі панував зимовий вечір, у вікнах будинків загорялися вогні, але їй було байдуже – світло чи темрява. Думки не давали їй спокою.
Здавалося, у неї є все: власна квартира, хороша робота, вона живе не гірше за інших, але особисте життя ніяк не складається. Час минає, однокласниці вже давно в шлюбі, виховують дітей, а вона досі самотня.
Невже їй, розумній і симпатичній дівчині, судилося все життя залишатися самотньою? Чим вона гірша за інших? Віра подивилася на своїх пухнастих друзів, які співчутливо тулилися до неї з усіх боків.
Батьки дівчини пішли з життя рано, один за одним, тож Віра зростала під опікою бабусі. Вона мріяла стати лікарем, після школи подала документи до медичного університету, але не пройшла конкурс. Довелося вступити до медичного училища на фельдшерське відділення. Тепер вона працює в швидкій допомозі, практично без вихідних.
У дитинстві вона мріяла про кота й собаку, але у матері була алергія на шерсть. Віра знайшла на вулиці бездомне кошеня, принесла його додому, та вже того ж дня у матері почався напад астми. Кота, якого назвали Пряником, довелося віддати бабусі.
Після смерті батьків у Віри з’явився ще один вихованець – котик Тишка, знайдений біля смітника. Вона давно хотіла собаку, але бабуся не погоджувалася – боялася відповідальності.
Зараз у Віри п’ятеро відданих друзів, без яких життя було б нестерпним. Дворняжка Пуля колись була худим, тремтячим щеням, якого вона знайшла біля супермаркету. Бідолашний песик намагався забігти в магазин, але його грубо проганяли. Віра сховала замерзлого малюка в сумку й принесла додому.
Пізніше в її житті з’явилася такса Марфуша. Колишні господарі, переїжджаючи, вирішили, що в їхній новій квартирі собаці не місце, й залишили її зимувати на вулиці. Довгий час вона блукала під будинком, поки Віра не почула про неї від сусідів і не забрала додому. Вона лікувала Марфушині застуджені вуха, а на прогулянках зав’язувала їй теплу хустинку, від чого та виглядала, як маленька бабуся.
Кішка Николавна прийшла сама. Одного ранку, поспішаючи на роботу, Віра ледь не перечепилася об заметаний снігом і кригою клубочок – то була виснажена й змерзла киця. Вона пустила її до під’їзду, залишила їжу та прикріпила записку: «Будь ласка, не виганяйте кішку! Заберу після зміни. Віра, кв. 15».
Згодом з’явився ще один вихованець – котик Мишко, якого Віра врятувала від ворон у парку. Він залишився таким же тихим і спокійним, як був у дитинстві. Всі п’ятеро безпритульних друзів жили мирно, ніколи не засмучуючи свою господиню.
Віра їх обожнювала, хоч і знала, що не кожному чоловіку сподобається такий «зоопарк» у квартирі. Бабуся не раз її попереджала:
— Ой, Верочко, навіщо тобі стільки? Дві собаки, три коти… Молоді люди зараз не люблять клопоти, не всі так, як ти, люблять тварин.
— Значить, це не моя людина, і мені він не потрібен, – твердо відповідала Віра.
Так і сталося. Вона зустрічалася з Олексієм, але з’ясувалося, що він терпіти не може тварин. Їхні шляхи розійшлися, і Віра не надто засмутилася.
Потім у її житті з’явився Максим – привабливий, веселий, чемпіон області з плавання. Він гарно залицявся, навіть іноді вигулював її собак. Здавалося, що їх чекає спільне майбутнє.
Але її улюбленці почали його уникати. Пуля гарчала, Марфуша ховалася за Віру, коти не підходили, а Николавна шипіла.
Якось Віра, стоячи на балконі, побачила, як Максим зі злісним обличчям вдарив Марфушу за те, що вона випадково забруднила його взуття. Пуля хотіла заступитися, але теж отримала удар.
Віра стрімко вибігла, вихопила повідки й зі всієї сили вдарила ним Максима по руках.
— Верочко, ти що?! Це ж боляче!
Тепер вона зрозуміла, чому її тварини його не любили.
— Тобі боляче? А їм ні?! Як ти посмів бити моїх улюбленців?! Може, і мене вдариш?
— Та я ж не сильно, просто щоб вони не топталися…
— Забирайся й більше не приходь!
— Та й добре! Навіщо мені цей зоопарк? – розсміявся він. – Розвела дармоїдів!
Віра важко переживала цей удар, довго прокручувала його слова у голові. Вона думала, що Максим – її доля, а виявилося, що зовсім не знала його справжнього обличчя.
Минув рік. Віра вже майже змирилася зі своєю самотністю, аж раптом… вона по-справжньому закохалася. І тепер кожен день без цієї людини здавався їй вічністю.
Вони познайомилися випадково…
Олександр Якович — лiкар-травматолог, чергував уночі, коли до приймального покою привезли потерпілого в ДТП. Він щось писав у журналі, а коли підняв голову, їхні з Вірою погляди зустрілися. Її ніби струмом пронизало, і вона пропала без вороття. Віра не вірила в кохання з першого погляду, вважаючи, що таке буває лише у фільмах чи книгах. Але, як виявилося, помилялася.
Олександр, скориставшись своїм становищем, знайшов її номер телефону і вже наступного вечора зателефонував. Вони почали зустрічатися.
З його поведінки Віра розуміла, що цей високий, небагатослівний чоловік налаштований серйозно. Їй було і радісно, і страшно одночасно — а раптом усе закінчиться, як завжди? Вона цього не переживе. Тому вирішила поки приховати від Сашка своїх улюбленців. Коли вийде заміж — тоді й зізнається.
Минуло пів року. Олександр познайомив Віру зі своєю сестрою Світланою та її чоловіком. Разом поїхали в інший регіон знайомитися з його батьками. Віра також представила його бабусі.
Вона не раз бувала в його затишній холостяцькій квартирі, а от він у неї — ні, і це почало виглядати підозріло. Її відмовки про приїзд родичів чи грип більше не діяли. Потрібно було щось вирішувати: або зізнатися у своєму маленькому секреті, або продовжувати обманювати.
Зрештою, вона прийняла рішення. Всі своїх улюбленців Віра тимчасово відвела до бабусі. Собак Пулю і Марфушу вона брала до себе час від часу, а коти завжди любили бабусю і добре з нею ладнали. Проте старенька була невдоволена.
— Віро, так не можна. Олександр Якович — порядна людина, а ти починаєш усе з обману. — Бабусю, я не можу без нього жити! А якщо він мене через них покине? І без них не можу, ти ж знаєш. Виходу немає. — Ну, гаразд, тільки приходь щодня, коли не на зміні. Але, Вірочко, бережись, добром це не закінчиться.
Щодня Віра ходила до своєї хвостатої родини, сумуючи за ними. Олександрові підозри розвіялися, і він зробив їй пропозицію, подарувавши каблучку з аметистом у формі серця.
— Тільки у мене багатого посагу немає, попереджаю! — сміялася щаслива Віра.
Вони подали заяву, наближався день весілля, і клопотів було безліч. Після чергового чергування Віра пообіцяла бабусі прийти ввечері, а поки що треба було купити весільну сукню, зайти в ресторан за меню та заїхати до ювелірного салону з Сашком.
Стомлені наречені прийшли до Віри лише після обіду. Треба було вирішити, скільки буде гостей, і затвердити замовлення для банкету. Швидко перекусивши, вони пили чай і рахували гостей.
Александр хотів викинути коробку від тістечок, але відро для сміття було переповнене. Коли він витягнув пакет, звідти випали обгортки від котячого та собачого корму.
— Це що? — Та так, неважливо, Сашо, потім поясню.
Віра перевела розмову на іншу тему. А тим часом бабуся випустила Пулю та Марфушу погуляти у двір. Коли прийшла листоноша з пенсією, старенька поспішила її зустріти, залишивши хвіртку прочиненою. Тишка, Мишко і навіть поважна Николавна вирушили слідом за собаками. Очолила процесію Пуля, а замикала її Николавна, ніби наглядаючи за порядком.
Перехожі з цікавістю дивилися на цю незвичайну процесію. У Марфуші під час бігу збився на бік теплий шалик, викликаючи добрі посмішки людей.
Александр почув шкребіт у двері, відкрив їх і застиг. У передпокій урочисто увійшла такса у платку, за нею велика собака, а далі гуртом коти — усі в снігу, радісні й задоволені.
— Ого, що за команда?
Віра, закривши обличчя руками, опустилася на поличку для взуття й беззвучно заплакала.
— Віро, це твої? Всі?! — Так… Вони були у бабусі…
Обурені поведінкою незнайомця, Пуля та Марфуша загарчали, а Николавна зашипіла, захищаючи господиню.
— А казала, що без посагу…
Александр одягнув куртку, вийшов, сів у машину і поїхав. Віра вирішила не дзвонити йому. Навіщо пояснюватися? Вона сама винна у власній брехні.
Минуло кілька годин, у двері подзвонили. На порозі стояв її Саша з пакетами дорогого корму для тварин. Посміхаючись, він поклав їх і знову вийшов.
— Не зачиняй, зараз прийду.
За кілька хвилин він повернувся, ведучи на повідку таксу в червоному комбінезоні.
— Це моя собака Ніка. А це Маруся, — він вийняв з-під куртки руду кішку. — Приймете у свою команду?
Минули роки. Віра Миколаївна та Олександр Якович часто згадують цю історію й сміються. Хто знає, як би склалася їхня доля, якби не це незвичайне «придане»?
