Таня вже другий тиждень лежала в лікарні разом із сином. Їх поклали в двомісну палату. Нещодавно до них підселили ще одну маму з немовлям – стриману, серйозну жінку, з якою вони майже не розмовляли.
Таню це не бентежило, адже виписка була вже зовсім скоро. Але її хвилювало інше: вона втратила роботу через часті хвороби сина. Аліменти від чоловіка приходили мізерні, борг за квартиру зростав, на їжу ледве вистачало.
Лежачи на лікарняному ліжку, вона з жахом думала, як бути далі.
– Треба, мабуть, Ленці подзвонити, – подумала вона. – Вона ж моя найкраща подруга. А її чоловік – велике цабе, може, допоможе знайти пристойну роботу.
Тільки вона це надумала, як задзвонив телефон. На дисплеї висвітився номер Лени.
Таня схопила слухавку й, щоб не турбувати сусідку, тихо вигукнула:
– Лено, привіт! Я саме про тебе думала.
– І я про тебе! – розсміялася подруга. – Як ти там?
– Та як завжди. Лежу з Сашком у лікарні.
– Знову?
– Ага. Але скоро виписують. А у вас як справи?
– У нас усе чудово! Ми з Жориком у Сочі відпочиваємо. Тут так класно! Давно не була тут – ми ж раніше тільки за кордон їздили.
– Я теж уже сто років нікуди не вибиралася, – зітхнула Таня. – Коли повертаєтеся?
– Через тиждень. А як у вас погода?
– Кажуть, холодно. Я ж із лікарні носа не висовую.
– А тут спека! І харчування хороше. Але найкраще – це фрукти! Хоч і дорогі, але ми просто не можемо зупинитися.
– Фрукти… – Таня облизнула губи. – От би зараз яблучка…
– А шампанського хочеш? – засміялася Лена. – Ми тут кожен день його п’ємо.
– І шампанського теж, – сумно пожартувала Таня. – Та я б і соку простого випила.
– У тебе знову проблеми з грошима? – невдоволено спитала подруга.
– Так… Економлю на всьому.
– Ой, не переймайся! Скоро у тебе все буде добре, – швидко почала Лена. – Головне – не вішай носа. Треба просто вірити!
– Лено, я якраз хотіла тебе попросити… – несміливо почала Таня. – Може, твій чоловік допоможе знайти роботу? Я ж бухгалтер із досвідом. А у нього знайомих бізнесменів безліч.
– Ой, Таню, навіть не починай! – різко перебила подруга. – Жорик одразу сказав, що моїх подруг нікуди не прилаштовуватиме. Та й у тебе син часто хворіє – яка з тебе працівниця? Краще я тобі фотки надішлю, подивишся, як ми тут відпочиваємо. Уяви, що ти з нами! Ладно, Таню, мушу бігти – Жорик мене кличе, він у барі знову щось замовив.
Зв’язок обірвався, у слухавці почулися короткі гудки.
За хвилину телефон засипали повідомлення. Таня відкрила перше фото: розкішно накритий стіл, Лена з чоловіком усміхаються в камеру. Вона поклала телефон на тумбочку й беззвучно заплакала.
– Що, відшила тебе твоя найкраща подруга? – раптом почулося з сусіднього ліжка.
Таня завмерла, потім тихо відповіла:
– Ага… Відшила…
– То ти зараз ніде не працюєш?
– Ні. Через Сашкові хвороби мене звільнили.
– Сволочі… – спокійно сказала сусідка. – І на що ж ти живеш? Чоловіка, я так розумію, немає?
– Я й сама не знаю, як… У мене не життя, а справжня яма…
– Ну-ну, не кисни, – строго сказала жінка. – Який у тебе стаж бухгалтером?
– Сім років.
– Це вже щось… – в її голосі з’явилося здивування…
— А віддалено працювати зможеш? Раз на тиждень потрібно буде з’являтися в офісі, але іноді доведеться частіше. Ти ж розумієш, про що я?
Таня сіла на ліжку, здивовано втупившись у сусідку, яка напружено про щось думала.
— А що, є така можливість? — обережно перепитала Таня.
— Є. То як, зможеш?
— Звісно, зможу. А що за компанія?
— Вантажні перевезення. Я впевнена, ти впораєшся. — Жінка взяла мобільний телефон, швидко набрала номер і впевнено заговорила:
— Алло, це знову я. Слухай, Толю, ти ще не знайшов нам нового бухгалтера? От і добре, що ні. Я вже знайшла. Так, кажу тобі, знайшла. Із досвідом, звичайно. Дуже хороший спеціаліст. Так, такий же, як і я. — Вона весело засміялася в слухавку. — Ой, Толя, про що ти взагалі? Все буде чудово. Допомагати людям — свята справа.
Вона трохи помовчала, а потім додала:
— Слухай, я ще хотіла тобі дещо сказати. Ти ввечері прийдеш? З сином усе гаразд, спить спокійно. Ти це, принеси фруктів. Багато. Особливо яблук. Потім поясню! Ну що ти такий цікавий? Наш новий бухгалтер обожнює яблука. І ще — пляшку шампанського прихопи. Знову питаєш, навіщо? Обмиємо її призначення. Ні, без тебе. Як хочеш, так і принось. Тебе що, вчити треба? Ти ж у пологовий будинок якось примудрився шампанське пронести, то вже тут…
Вона розсміялася.
— Фужери не треба, ми не графи, зі склянок вип’ємо. Все, люблю тебе. Бувай.
Жінка вимкнула телефон і вперше за весь час посміхнулася Тані.
— Все, тепер ти з роботою. Зарплата буде дуже хороша. Тож не плач, подруго, скоро ти виберешся з цієї ями. До речі, як тебе звати?
— Таня, — не вірячи своїм вухам, відповіла вона.
— А мене Ірина, — підморгнула їй сусідка. — Значить, познайомилися. Як же мені з тобою пощастило! Навіть не уявляєш, як нам потрібен був бухгалтер.
— Ні, це мені пощастило! — хотілося закричати Тані, але вона не могла вимовити жодного слова. Вона знову заплакала — тепер уже від щастя…
