Сорок п’ятий поверх. Панорама міста, що тоне в вогнях, розтікається за склом, мов ріка розплавленого золота. Знизу, з глибини, доносяться відлуння життя — шум, метушня, мрії, розбиті надії. А тут, угорі, в кабінеті з темного дерева та хромованих деталей, панує тиша. Тиша, насичена успіхом. Тиша, що тисне.
Дмитро стояв біля вікна, руки в кишенях, погляд — десь між небом і асфальтом. Він дивився на це місто, як на власний маєток. Усе, що він бачив, було результатом двадцяти років наполегливості, безсонних ночей, холодних розрахунків і жорстких рішень. У нього було все: мільйони на рахунках, бізнес у топі індустрії, квартира з видом на Кремль — як трофей. І навіть наречена — Христина, з ідеальними рисами обличчя, ідеальним тілом і такою ж ідеальною порожнечею всередині.
Їхні стосунки? Не любов. Не пристрасть. Це була інсталяція. Виставковий проєкт під назвою «Життя успішної людини». Гарні фото в Instagram, світські раути, діаманти, бали, лестощі. Все — на найвищому рівні. Але всередині — порожнеча. Глуха, дзвінка, всепоглинаюча нудьга. Наче він уже прожив своє життя, а тепер просто повторює його на автопілоті.
І саме в цей момент, коли душа була готова здатися, коли здавалося, що вже нічого не здатне здивувати, задзвонив телефон.
Не корпоративний, не діловий. Особистий. Мелодія, яку чули лише троє на всьому білому світі.
На екрані — ім’я: Андрій Славін.
Дмитро не бачив його п’ятнадцять років. П’ятнадцять років відтоді, як вони закінчили школу і кожен пішов своєю дорогою. Хтось — до мрій, хтось — до виживання. А хтось, як Дмитро, — до влади.
— Алло, — відповів він, намагаючись, щоб голос звучав рівно, наче він не чекав цього дзвінка все життя.
— Дімка! Це я, Славін! — голос Андрія прорвався крізь час, як весняний вітер. Бадьорий, живий, справжній. — Ми тут вирішили… зібратися. Зустріч випускників! Двадцять років, Дімо! Двадцять! Приїдеш?
І раптом — ніби хтось увімкнув світло в темній кімнаті. Дмитро відчув, як усередині щось здригнулося. Не радість. Не ностальгія. А туга. Туга за простим, за справжнім. За тими, хто знав його не за бізнес-рейтингами, а за тим, як він плакав, коли помер його собака, чи як брехав учительці, щоб не поставили двійку найкращому другові.
Він говорив з Андрієм десять хвилин. Дізнався, що тиха Анька тепер — мама п’ятьох дітей, живе під Москвою і пече такі торти, що навіть сусіди приїжджають за сотню кілометрів. А от про Олену — їхню спільну шкільну любов, розумницю, красуню з сумними очима і кульгавістю, — ніхто нічого не знав. «Пропала. Як у воду канула», — зітхнув Андрій.
Дмитро поклав слухавку. І вперше за довгий час відчув — бажання. Побачити їх усіх. Не для показухи. Не заради статусу. А просто… щоб згадати, хто він є насправді.
Він вирішив взяти з собою Христину. Хай подивляться, яку королеву він підкорив. Хай позаздрять. Ця думка була дрібною, марнославною, але щирою. Він посміхнувся. І поїхав до неї.
Таксі мчало нічними проспектами, а Дмитро вже репетирував сцену: двері, обійми, її захват, шелест сукні, розмови про те, в чому вона з’явиться на зустрічі, щоб затьмарити всіх.
Але реальність не любить сценаріїв.
Він відкрив двері своїм ключем. І одразу побачив — чужі кросівки. Дешеві, кричущі, сорок третього розміру. Кинуті, як сміття. Наче їхній власник знав: він тут — господар.
Серце стиснулося. Не від ревнощів. Від розчарування.
Він пройшов далі. Тиша. Лише зі спальні — сміх. Низький, задоволений. Чоловічий. І її — улесливий, грайливий.
Він штовхнув двері.
На шовкових простирадлах, які він вибирав у Мілані, Христина лежала в обіймах юнця. Молодого. Дурного. З обличчям, яке миттєво перекосилося від страху.
Вона зойкнула. Натягнула ковдру. Почала благати:
— Дімо! Це не те, що ти думаєш! Він… він мене змусив!
Дмитро розсміявся.
Не зло. Не голосно. Просто — видихнув сміхом цей біль, цей фарс, цю брехню.
Він очікував крику. Люті. Розбитих меблів. Замість цього — крижане спокій. Наче всередині нього відкрилася порожнеча, куди витекли всі почуття.
— Змусив? — запитав він, дивлячись на тремтячого коханця. — Пістолетом? Чи пообіцяв не поставити лайк під твоїм селфі?
Він обвів поглядом кімнату: розкиданий одяг, перекинутий келих, їхні розгублені обличчя. І сказав — холодно, чітко, як вирок:
— Все. Кінець. І не забудь: за три дні — оплата за квартиру. Сподіваюся, твій «герой» зможе її оплатити.
Він вийшов. Не озираючись.
У ліфті дістав телефон. Один дотик — і картка Христини, прив’язана до його рахунку, перестала існувати.
Машина поїхала. Але він не поїхав додому. Він просто їхав. Куди — не знав. Головне — геть від цієї фальші, від цього болю, від відчуття, що все, у що він вірив, — обман.
Він зупинився біля першого ж ресторану — «Імперіал». Розкішний, пафосний, з швейцаром у лівреї та світлом, що сліпив очі.
— Віскі. Подвійну. І пляшку, — кинув він офіціанту, впавши в кут зали.
Пив. Не закусюючи. Склянка за склянкою. Біль не зникав. Але ставав тупим. В’язким. Наче він уже не людина, а статуя в музеї власного падіння.
За годину він пішов до туалету. Дорогою — звернув у службовий коридор.
І побачив пекло.
Двоє офіціантів — молоді, самовдоволені — стояли біля стіни і сміялися. А перед ними — жінка. У синьому халаті. З хусткою на голові. Сильно кульгала. Повільно, з болем, мила підлогу.
— Ей, черепахо, ворушись! А то гості все витопчуть, поки ти тут свій танець калік танцюєш! — реготав один.
— Та залиш, бачиш — одна нога коротша, баланс шукає! — підхопив другий.
І вони сміялися.
Щось усередині Дмитра вибухнуло.
Не лють. Не гнів. А справедливість. Давно забута, похована під шарами прагматизму та успіху.
Він підійшов до них. У два кроки.
— Закрийте роти, — сказав він крижаним тоном. — Ще одне слово — і завтра обидва митимете підлогу на Київському вокзалі. Зрозуміло?
Вони зблідли. Завмерли. Кивнули.
Він повернувся до жінки. Вона намагалася підняти відро. Тремтячими руками.
— Давайте, я допоможу, — сказав він.
Вона підняла очі.
І світ зупинився.
Сірі очі. Глибокі. Втомлені. Повні болю та сорому.
Олена.
Їхня Лена. Зникла. Забута. Та, про яку він думав у тиші ночей, коли залишався сам.
— Лено? — видихнув він.
Вона здригнулася. Спробувала сховатися. Але він уже взяв її за руку.
— Живо! — гаркнув він офіціантам. — Накрийте другий прибор за мій стіл! І щоб за хвилину тут була вечеря на двох! — і, не слухаючи її протестів, повів її в зал. — Ходімо, Лено. Нам треба поговорити.
Вони сиділи одне навпроти одного. Скрипаль грав щось тужливе. Повітря було просякнуте тишею і болем.
— Зніми хустку, — м’яко сказав він…
Вона повільно зняла його. Каштанове волосся, як у шкільні роки, м’яко впало на плечі. Обличчя — втомлене, з дрібними зморшками, але все ще красиве. Справжнє.
— Ти майже не змінилася, — прошепотів він.
— Це неправда, — з гіркою усмішкою відповіла вона. — Я змінилася до невпізнання.
І вона почала розповідати. Голосом, у якому відчувалася кожна пролита сльоза, кожен удар долі. Архітектурний факультет, талант, перші замовлення, мрії… А потім — кульгавість. Клієнти, що дивилися зверхньо. Багатий замовник, який колись кинув: «Як людина з фізичним недоліком може говорити про гармонію?» — і її кар’єра зруйнувалася.
Кохання? Чоловік, що на вечірці назвав її «кульгавкою». Публічне приниження. Ганьба. Вона зникла. Приховалася. Припинила дзвонити. Перестала існувати для світу.
— Я просто сховалася, — тихо сказала вона. — Прибиральниця — це безпечно. На тебе не дивляться. Ти — частина інтер’єру.
— А операція? — поцікавився Дмитро. — Чому не зробила?
— Дуже дорого. У Німеччині. І в мене ніколи не буде таких грошей.
Він дивився на неї і раптом зрозумів: його зрада — дрібниця. Її зрада — це цілий світ. Жорстокий, красивий і фальшивий світ, що цінує лише зовнішність. І в ту мить, п’яний, зламаний, але вже пробуджений, він ухвалив рішення.
— Поїхали, — сказав він, підводячись.
— Куди? — налякано запитала вона.
— До мене.
Він розплатився, залишивши суму, від якої метрдотель ледь не знепритомнів, і вивів її з ресторану. За пів години вони вже були у його квартирі — палаці зі скла й світла.
Вона стояла посеред вітальні в синьому халаті, схожа на пташку, що потрапила в золоту клітку.
— Лєно, — промовив він. — Виходь за мене.
Вона аж задихнулася.
— Ти п’яний. Не розумієш, що кажеш.
— Я ніколи не був тверезішим, — відповів він. — Сьогодні я втратив жінку, яка мені не потрібна, і знайшов ту, яка потрібна. Пропоную угоду: ти виходиш за мене, я оплачую тобі операцію в Німеччині. Ти отримуєш моє прізвище, захист, статус. Ти більше не мітимеш підлогу. А я матиму поруч людину, якій можу довіряти. Справжню. Чесну. Друга. Ми житимемо як друзі, без поспіху, без тиску. Це не любов. Це — порятунок.
Вона плакала, пручалася, називала це божевіллям. Але в його очах була така сила, а в її душі — така втома, що вона здалася.
— Я… погоджуюся, — прошепотіла вона.
І це слово стало початком нового життя.
Через місяць у «Імперіалі» відбулася зустріч випускників. Але тепер це був не просто вечір — це був тріумф. Зал орендовано, жива музика, столи вгинаються від делікатесів. Усі шоковані: «Діма оплатив? За всіх?»
І ось він з’явився. Останнім. Під руку з жінкою. І всі завмерли. Це була Лєна. Але не та, яку вони пам’ятали. Не та, що колись зникла. Тепер — у смарагдовій сукні, з гордо піднятою головою і поглядом без страху. Її хода — легка, майже невагома. Кульгавість? Так, вона залишилася. Але тепер це не вада, а особливість, знак сили.
Андрій кинувся до неї: — Лєно?! Це ти?! Дімка, та ти жук! Знайшов і не сказав!
Шум, оплески, подив, захоплення. Дмитро підняв келих: — Друзі, у мене є щастя. Познайомтесь — моя дружина, Олена. Ми одружилися. І наша зустріч стала доленосною. Не вперше.
Тиша. Потім — вибух емоцій.
А пізніше, у коридорі, Лєна зустріла тих самих офіціантів. Вони впізнали її, їхні обличчя спотворив страх.
— Мадам, може, допомогти? — улесливо пробурмотів один.
— Дякую, я впораюся, — холодно відповіла вона й пройшла повз. Без злорадства, без тріумфу. Просто знаючи, що тепер вона не та, кого можна принижувати.
У дзеркалі на неї дивилася щаслива жінка. За два тижні — операція. За рік — нове життя. Але найголовніше — він. Її чоловік. Її захисник. Її кохання. І сьогодні ввечері, коли вони повернуться додому, вона скаже йому головне: — Діма… у нас буде дитина.
Їхній шлюб почався як угода. А завершиться — як диво.
