Василь Сергійович, сидячи у своєму кабінеті, втретє почув настирливий дзвінок мобільного телефона, що лунав із внутрішньої кишені піджака. Він починав втрачати терпіння — нарада затягнулася, справ накопичилось, а дзвінок усе не вщухав. Зрештою, зрозумівши, що, скоріш за все, це не робоче питання, він відпустив підлеглих — працівниць жіночої виправної колонії, — різко підвівся і, схопивши телефон, поспішив відповісти.
— Алло? — озвався він трохи хрипло, все ще тримаючи в голові службові справи.
Спершу в трубці панувала тиша, ніби хтось просто перевіряв, чи включений телефон. Та згодом почувся різкий, роздратований голос виховательки його сина.
— Василь Сергійович, ви взагалі читаєте телефон?! Я вже втретє вам телефоную!
У нього йокнуло серце. Він миттєво зрозумів: щось сталося з Костею. І провина одразу стиснула груди.
— Пробачте, Ілоно Данилівно… — почав він, намагаючись підібрати слова. — У мене була нарада, не міг відповісти. Що трапилося?
— Що трапилося?! — підвищила вона голос. — У вашого сина температура! Так, звичайна застуда, але він не може залишатися в групі — заразить усіх дітей. Вам терміново треба приїхати й забрати його додому. Він уже годину сидить у медкабінеті сам!
— Ілоно Данилівно, розумієте, я на роботі… Не можу зараз просто так зірватися…
— Це вже не мої проблеми, Василю Сергійовичу! — урвала вона різко. — Якщо вам не шкода сина, який сидить сам, тремтить від спеки й чекає на тата — будь ласка, залишайтеся на роботі. Але тоді не звинувачуйте нікого у недбалості.
Василь замовк. Її слова влучили боляче. Він знав — Ілона права. Вона завжди була сувора, іноді різка, але це компенсувалося щирою турботою про дітей. Батьки пробачали їй різкість, бо в групі вона була зовсім іншою — доброю, ніжною, турботливою. Для багатьох дітей вона була ближчою, ніж рідна мама. Її вихованці обожнювали її: вдома переказували кожне слово, кожен погляд, кожен поцілунок у щоку. Вона вчила їх дружити, слухати одне одного, бути розумними й добрими. Вона жила цими дітьми.
Не втрачаючи ні хвилини, Василь Сергійович зірвався з місця, різко накинув куртку й вибіг з кабінету. У коридорі крикнув своїй вірній помічниці Риті:
— Я в садок до Кості! Він захворів! На роботу не поведу, розберуся — подзвоню!
Він навіть не почув, що вона йому відповіла. Думки мчали вперед, як стрімкий потік. У грудях знову стиснулась туга — та сама, що він гнав від себе з того часу, як не стало Тамари. Він мчав, немов утікав від спогадів, які могли накрити з головою, варто було лише зупинитися.
Тамара… Її ім’я спалахувало в голові, як блискавка в темному небі. Вона й Рита були подругами, разом прийшли працювати в колонію. Тамара займалась забезпеченням, Рита тоді вже була заміжня, з дитиною. Через рік після переведення в це місто Василь і Тамара одружились. Він не вірив своєму щастю.
Йому пощастило — в десять років його всиновила добра сім’я. Таке нечасто трапляється з дітьми в такому віці. Мати, прийомна, багато з ним займалася, завдяки їй він закінчив школу, вступив до інституту, відслужив. Після кількох років служби його перевели сюди — у це місто, в нове життя. І тут почалася історія з Тамарою.
Коли народився Костик, Василь був щасливий, як дитина. Жартував, сміявся, розвішував пелюшки, кривлявся, а Тамара сміялася й називала його бевзем. Життя було казкою. Поки Тамара не захворіла.
Спочатку вона списувала все на втому, але Василь помітив, як вона худне, як її обличчя стає блідим, а погляд — тривожним. Він сам записав її на обстеження, залишивши трирічного Костика в хрещеної — у Рити. А за кілька днів йому подзвонили з клініки: «Приїжджайте самі. Дружині нічого не кажіть».
Тоді він зрозумів — казці кінець. Лікар сказав, що запізно — Тамарі залишилось кілька місяців. Не пів року. Не рік. Кілька місяців.
Коли він повернувся додому, Тамара, поглянувши на нього, все зрозуміла.
— Ти був у лікаря, так? — тихо запитала вона.
Він кивнув, ледь стримуючи сльози.
— То навіть краще, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Я вже не знала, як тобі сказати.
— То ти все знала?
— Усього знати не можна, — сказала вона. — Але я відчуваю. І за аналізами можна здогадатися… У мене небагато часу.
Василь опустив голову і заплакав. Вперше за весь цей час.
Через два місяці її не стало. За тиждень до четвертого дня народження Кості. Вони відсвяткували вдвох. А коли Василь уклав сина спати, сльози, які стримував довго, хлинули.
Наступного дня в садочку його зустріла Ілона Данилівна. Напевно, побачила його у вікно. Підійшовши, сказала:
— Василю Сергійовичу, я розумію, вам важко. Ви виховуєте Костю сам, але відповідальність за сина — це щоденна праця.
Він мимоволі усміхнувся. За суворістю Ілони ховалась доброта. Вона була строгою, але справедливою. Для дітей — як мама.
Коли він підняв Костю на руки, той запитав:
— Тату, ми додому йдемо?
— Навряд чи, синку. На роботу тебе не візьму, а вдома самого не залишу. Навіть не знаю, що робити…
Озирнувшись і переконавшись, що поруч нема Ілони Данилівни, він прошепотів:
— Може, сам удома побудеш? Мультики подивишся? Я постараюсь раніше повернутися.
Костя хитро посміхнувся:
— А раптом у мене температура підніметься? Або захочеться погратися сірниками? Дітям не можна самим залишатись!
Василь усміхнувся. Знав: син не торкнеться сірників, але згадка про температуру змусила задуматись.
— Ти правий. Мабуть, доведеться взяти тебе з собою на роботу й передати тьоті Риті.
Костя насупився:
— Тільки не тьотя Рита! Вона мене до своїх дівчат відправить, а вони змушують читати!
Так, у Рити було дві доньки — майже ровесниці Кості. І для хлопчика їхні «розумні ігри» були мукою.
— А в тебе є інший план? — усміхнувся Василь.
Костя кивнув і серйозно сказав:
— Тату, поклич тьотю Лену.
— Тьотю Лену? Це ще кого?
— Тату, — урочисто сказав Костя, — ув’язнену Соколову.
Василь м’яко посміхнувся, але тут же насупився. Соколова… Вона потрапила за ґрати не за тяжкий злочин. Була тихою, слухняною, допомагала офіцерам, працювала в медпункті, на кухні. Часто її направляли до нього, й жодного разу — жодного зауваження. Але залишити з нею дитину?
Він вагався. Та все ж набрав Риту. Вона вислухала, а потім обережно сказала:
— Хід нестандартний, але… Лєна справді хороша дівчина. Жодного разу не порушувала правила, завжди спокійна й вихована. Добре, Василь… Приводь. Поговоримо.
Через двадцять хвилин після дзвінка обережно постукали у двері. Василь Сергійович відкрив — на порозі стояла Лєна. Її очі, зазвичай спокійні, були стривожені.
— Добрий день, щось трапилося, Василю Сергійовичу? Я ж учора все прибрала, приготувала…
— Ні, Лєно, все добре, — м’яко відповів він. — Просто склалась ситуація. Костя захворів, а я не можу залишити роботу. Завтра перевірка. Якщо я попрошу вас побути з ним?
Вона трохи розслабилась, навіть усміхнулась:
— Звісно, не хвилюйтеся, Василю Сергійовичу. Все буде добре.
Він кивнув, передаючи пакет з ліками та інструкцію.
— Тут усе написано. Я буду на зв’язку.
— Не хвилюйтеся, — повторила вона. — Я постараюся стати йому гарною нянькою…
Стоячи поруч із нею, Василь раптом подумав, скільки ж світла й доброти в цій жінці — такі люди трапляються в житті вкрай рідко. І як прикро, що доля закинула її туди, де легко втратити надію і людяність.
Роботи було надміру. Перевірка наближалася, документи вимагали уваги, колеги кликали на наради. Але Василь усе ж знаходив хвилинку, щоб бодай набрати номер.
Вперше він подзвонив через півтори години після того, як пішов. Трубку підняла Лена — її голос був спокійним і впевненим:
— У нас усе добре, Василю Сергійовичу. Температура знижується, Костя вже їв, пив чай. Зараз бавимось.
— А в що граєтесь? — запитав він, відчуваючи, як у грудях стає легше.
— У ведмедів! — раптом вигукнув син, радісний і жвавий. — Уявляєш, тату, ми тепер ведмеді!
— Це як? — не втримався від посмішки Василь.
— Ну, тату, ведмеді ж тільки те й роблять, що їдять і сплять. А ще гарчать, якщо щось не до вподоби. От і я їм, хоч не хочеться, особливо ліки, а потім засинаю, як у барлозі.
Василь не зміг стримати усмішки. Сам би він точно не здогадався, як так легко й дотепно переконати хворого хлопчика пити ліки. У ту мить він зрозумів: Лена — не просто тимчасова нянька, вона зуміла стати для дитини другом.
Другий дзвінок був пізніше — щоб попередити, що затримається.
— Все гаразд, — запевнила Лена. — Температура трохи піднялася, але ми з нею впорались. Костик зараз сміється, грається.
— Постараюсь бути за годину-півтори, — пообіцяв він.
Та повернувся аж через три. Обережно зайшов у квартиру і тут же почув тихий, ніжний голос Лени. Вона співала. Колискову. Її голос звучав, як натягнута струна, наповнена теплими спогадами. Мелодія була дивною, але до болю знайомою — щось між простотою української пісні та вірменським забарвленням. Саме цю пісню співала йому мама, коли він, маленький і самотній, прокидався від нічних жахіть.
Він застиг у передпокої, зворушений емоціями, які не міг описати словами. Сльози самі собою покотилися щоками. Він не плакав із часу, як не стало Тамари.
Коли спів затих, Лена вийшла з кімнати. Побачивши його, вона розгубилася, та швидко взяла себе в руки.
— Ви впізнали пісню? — спитала тихо.
Він кивнув:
— Так… Мені її співала мама, коли я був дитиною. А звідки ви її знаєте?
Вона посміхнулась, та в очах блиснула туга:
— Мені її теж співала мама, ще до того, як мене відвезли до дитячого будинку. Я не пам’ятаю її імені, але ця мелодія — єдине, що від неї залишилося. В сім років я випадково знайшла її в старій бібліотеці. Так вона знову повернулась до мене.
— Ви були в дитбудинку? — несподівано для себе запитав він.
— Майже, — знизала плечима Лена. — Я жила в прийомних родинах, але кожного разу мене повертали. Це повторювалося кілька разів…
Василь відчув, як щось у грудях стислося болем. Він згадав своє дитинство — як після пожежі їх із сестрою привезли в притулок. Як він, ще малий, звинувачував її в тому, що вижили саме вони. Як роками уникав навіть думки про неї.
— Лено… дякую вам, — прошепотів він.
— Не варто, Василю Сергійовичу. Якщо потрібно — я поруч, — відповіла вона й пішла.
Він довго сидів на кухні, сам-на-сам зі своїми думками. Погляд ковзнув по телефону. Рішуче набрав номер.
— Рито, знаю, що пізно, але чи можемо ми пришвидшити справу по Соколовій? Я попрошу Тимофєєва, він принесе документи за годину.
Кава давно охолола, документи були розкладені по столу. Василь працював до ночі, перевіряючи факти, телефонуючи куди треба. Наступного дня він офіційно подав рапорт.
Коли його викликали, він глибоко зітхнув:
— Мені просто потрібен час. Я розумію, що дитбудинки ламають долі. Сам такий.
Справу Лени переглянули. Нові факти, які виявив Василь, показали справжнього винуватця — високопосадовця, який використав дівчину як зручну жертву, щоб прикрити свої махінації. Минув місяць, і не лише зняли судимість, а й повністю її виправдали.
Під воротами колонії її вже чекали. Василь Сергійович і Костя. Стояли, як родина.
— Ви? Щось сталося? — розгублено запитала Лена.
Він глянув їй у вічі й сказав:
— Так, Лено, сталося. Розумієш… Я хочу вибачитися. У дитбудинку я сам просив, щоб ніхто не знав, що ми з тобою рідні. Пробач мені, якщо зможеш. Можливо, тоді твоє життя склалося б інакше.
Лена заплакала. Сльози текли тихо, по-доброму.
— Отже, це правда… — прошепотіла. — Нянечка не збрехала. Нема за що тебе пробачати, Василь. Найголовніше — що ти і Костя зараз поряд. Все інше — неважливо.
Минуло пів року. На весіллі Василя Сергійовича та Ілони Данилівни Лена танцювала з радістю, ніби знову навчилась вірити. У той день сонце світило яскравіше, повітря здавалося теплішим, а усмішки щирішими. Для неї це було не просто свято — це був символ того, що життя її, як і життя її брата, нарешті набуло сенсу, любові й справжнього щастя.
