На заправці трохи «зависла» каса. Всі клієнти мимоволі стають глядачами. На імпровізованій сцені – двоє. Енергійна бабуся… Хоча ні, назвати її так не повертається язик. Це справжня леді. Витримана постава, поставлений голос, впевнений погляд.
По її аурі одразу зрозуміло – молодість у неї була міцною, ще до лихих 90-х, які вона, здається, просто висміювала. Поруч із нею – онук.
Видно, виховують його за якимись особливими принципами – слово «не можна» для нього майже не існує. Але це не означає вседозволеність. Швидше, свобода в межах відповідальності.
Хлопцю років вісім. У рухах та манерах нагадує героя О’Генрі з оповідання «Вождь червоношкірих». Каса «висить». Всі терпляче чекають. У бабусі – легкий, майже грайливий тролінг-діалог із хлопчиськом. Для кращого розуміння – уявіть:
Бабуся – міцна, блискуча рейка.
Онук – спритний, гнучкий трос.
— Сходи до вбиральні.
— А може, не треба?
— Може, й не треба. Але зупинятись я не буду.
— Тоді я у вікно!
— Назустріч вітру.
— Відкрию вікно в багажнику. (Схоже, у бабусі позашляховик).
— Чудово. Намочиш джинси – сам випереш і машину помиєш. (Пауза).
— Лааадно… (Пацан йде… Повертається).
— Руки помив?
— Так!
— Навіщо брехати?
— Бабусю, ну як???
— Лацкани сухі.
Онук обмірковує слова, жує губами щось середнє між «блін» і «мамо рідна»… Знову йде – знову повертається.
— Може, я піду голубів погодую?
— Іди.
Хлопчина вискакує надвір. Але за мить повертається з обуреним виразом обличчя.
— Біля входу двоє мужиків курять!
— Вийди і скажи їм, що на заправці курять тільки дебіли відморожені. Хай загасають.
Онук зривається з місця, обличчя світиться від захвату. Через хвилину повертається… але не один. За ним заходять двоє. Впевнені. Кремезні. Тримають сигарети так, наче це не вони їх курять, а сигарети їх. Якби я зустрів таких у темному провулку, точно перейшов би на інший бік вулиці.
Вони дивляться байдуже, але в очах читається мовчазне: «Ну і що тут за цирк?»
Бабуся помічає «гостей». У залі глядачі поділяються на два табори:
Одна половина дістає телефони й попкорн.
Друга – нишпорить у пошуках аптечки.
Охоронець, втупившись у вікно, удає, що дуже зацікавлений видом заправної колонки.
— Якщо ви шукаєте, хто відправив хлопця, то це до мене. А якщо хочеш лаятися – свисток тобі сумкою виб’ю.
— Чуєш, мату… — починає один із них, але його перебивають, як у школі, коли вчителька різко накладає залізобетонну інтонацію на дурнуваті вигуки двієчника.
— Ти що, зовсім очманів, пасинок? Яка я тобі «матуся», недороблений, ти ж аморфний! Якщо думаєш, що своїм целюлітом можеш мене втиснути в кут – то глибоко помилився. Рота навіть не відкривай – ти вже сказав більше, ніж варто було. Не тягни свою долю на дно, а то за все відповіси.
Поки вона веде монолог, онук абсолютно спокійно вибирає колу. Бабуся краєм ока його ловить, навіть не змінюючи тон:
— Бери лайт, там цукру менше.
Повертається до теми. Парубки мовчки тушать сигарети й кидають їх у смітник.
— Ідіоти, прости Господи.
Сцена, як у Гоголя – гробова тиша. Один із хлопців різко витягує телефон і, з діловим виглядом, виходить. Другий, не зволікаючи, за ним.
— Бабусю, а якщо я теж почну курити?
— Якщо підтягуватимешся 25 разів, тобі нічим буде зайнятися і не буде, на що витрачати гроші – накурюйся. Тільки стілець протирай.
— Навіщо?
— Бо нікотин із дупи сочитиметься.
— Бабусю, а як ви раніше переписувалися? Айпадів і телефонів же не було!
— На бересті, — зітхає вона, здається, вже втомившись.
Онук щасливо посміхається.
Касирка з полегшенням оголошує:
— Каса працює!
Публіка вибухає аплодисментами.
