Знаєте, я й досі не можу повірити в те, що сталося на тому злощасному ювілеї. Руки тремтять, коли згадую… Господи, як так взагалі можна було?
Все почалося ще за місяць до свята. Моя мама відзначала шістдесятиріччя, і я, звичайно, хотіла зробити їй справжнє свято. Ми з Дімкою — це мій чоловік — вирішили зібрати всю рідню. Ну і його матінку теж запросили, куди ж дінешся.
Валентина Петрівна… Ех, що про неї сказати. Жінка вона, м’яко кажучи, своєрідна.
З першого дня нашого знайомства дивилася на мене так, ніби я якась недостойна. То сукня не така, то зачіска не підходить, то готую «неправильно». Вічно в неї знаходилися зауваження.
— Дімочка, — казала вона синові, коли думала, що я не чую, — ти впевнений, що вона тобі підходить? Якась… простувата.
Простувата! А я між іншим маю дві вищі освіти й працюю на гарній роботі. Але для неї це, мабуть, нічого не важило.
Готувалися ми до маминого свята серйозно. Ресторан орендували пристойний, меню вибрали, музику замовили. А подарунок… О, подарунок я підбирала особливо старанно!
Мама все життя мріяла про гарний сервіз. Не простий, а справжній, фарфоровий. Усе не складалося собі купити — то на дітей витрачалася, то на онуків. Завжди себе ставила на останнє місце.
І ось я вирішила: буде їй сервіз! Такий, щоб ахнула. Місяць по магазинах бігала, в інтернеті шукала. Нарешті знайшла — чеський фарфор, із золотою облямівкою, з ніжними трояндочками. Красота неймовірна! Щоправда, коштував він немало. Довелося навіть узяти невеличкий кредит, але мені не шкода. Для мами нічого не шкода.
Упакували в магазині як слід — гарна коробка, перев’язана стрічкою. Принесла я додому, милуюся. Дімка теж оцінив:
— Лен, яка краса! Твоя мама точно буде в захваті.
А тут якраз Валентина Петрівна в гості зайшла. Побачила коробку, питає:
— Це що таке?
— Подарунок мамі на ювілей, — кажу я гордо. — Сервіз фарфоровий.
Вона так дивно подивилася… Наче щось неприємне побачила.
— А скільки коштував? — питає.
Ну я, дурненька, й сказала суму. Вона губи піджала:
— Іш ти… Розмахнулася. А на що жити будете?
— Якось проживемо, — відповідаю. — Зате мама щаслива буде.
— Щаслива… — протягнула вона так, ніби я дурницю сказала. І пішла. А в мене якийсь неприємний осад залишився. Але я відмахнулася — не все ж їй подобатися повинно.
Настав день народження. Мама прокинулася щаслива, сяюча. Я зранку до неї примчала, допомагати готуватися. Сукню нову купили заздалегідь — синю, ошатну. Зачіску в салоні зробили. Красуня стала, чесне слово!
— Лєночко, — каже вона, — дякую тобі за все. Такий свято влаштувала…
А в мене серце від радості переповнюється. Ось заради таких моментів і живеш, правда ж?
До шостої вечора всі вже зібралися в ресторані. Народу чимало — чоловік тридцять, мабуть. Родичі, друзі, сусіди. Валентина Петрівна теж прийшла, у строгому костюмі, з лакованою сумочкою. Вид у неї був… урочисто-незадоволений.
Сіли за столи, почали святкувати. Тости говорили, вітали маму. Вона світилася від щастя, сміялася, всіх обіймала. Чудо!
А потім настав момент подарунків. Усі по черзі підходили, дарували хто що підготував. Квіти, цукерки, скриньки, хустки. Мама кожному дякувала, щиро раділа.
Валентина Петрівна подарувала якусь книжку — про здоровий спосіб життя чи щось подібне. Мама подякувала ввічливо, хоча я бачила, що подарунок її не вразив.
І ось моя черга. Я піднялася, взяла свою гарну коробку, підійшла до мами:
— Мамочко, це тобі. Від щирого серця.
Вона почала розгортати, а я стою поруч, хвилююся. Усі гості притихли, дивляться. І ось мама відкрила коробку, побачила сервіз… Боже мій, як вона ахнула!
— Лєночко! — вигукнула вона. — Та це ж… це ж диво яке! Звідки така краса?
Взяла чашечку, покрутила в руках. Очі заблистіли, навіть сльозинка виступила.
— Я все життя про таке мріяла, — шепоче. — Як ти здогадалася?
А гості всі ахають, милуються. Передають чашки з рук у руки, розглядають.
— Оце подарунок! — каже тітка Зіна. — Справжній!
— Красота неймовірна, — додає дядько Коля. — Річ, мабуть, дорога?
І тут… Господи, досі мороз по шкірі, коли згадую. Валентина Петрівна раптом піднялася з-за столу. Обличчя в неї було зле, перекошене.
— Дозвольте й мені глянути, — каже вона тоном, ніби зуби зціпила.
Мама простягла їй чашку. А Валентина Петрівна взяла, покрутила і раптом як заговорить:
— Ну і навіщо такі гроші витрачати? На показуху? Щоб усі бачили, яка ти щедра?
Я остовпіла. Усі за столом притихли, не розуміють, що відбувається.
— Валентино Петрівно, — кажу я обережно, — це подарунок мамі на ювілей…
— Подарунок! — фиркнула вона. — Знаю я такі «подарунки». Це називається «пилюку в очі пускати». А вдома, мабуть, макарони з сосисками їсте, бо всі гроші на понти витратили!
Мама зблідла:
— Валю, що ти таке кажеш? Лєна старалася, вибирала…
— Старалася! — перебила свекруха. — Та вона просто хизується! Хоче показати, яка вона гарна невістка. А насправді… — вона змахнула чашкою. — Насправді це все дешевий показ!
Я стояла, як грозою вражена. Не могла повірити, що це відбувається насправді. Гості переглядалися, хтось намагався щось сказати, щоб зняти напруження, але Валентина Петрівна вже не зупинялася.
— Ви думаєте, це любов до матері? — звернулася вона до всіх. — Це егоїзм у чистому вигляді! Витратити такі гроші на непотрібну дрібничку, коли можна було б…
— Мамо, припини! — нарешті втрутився Дімка. — Що ти робиш?
— Я правду кажу! — гримнула вона. — Яку всі бояться сказати! Ця ваша Лєна…
І тут вона зробила те, чого я не забуду до кінця життя. Взяла чашку й… жбурнула її в сміттєве відро! Чашка зі звоном розлетілася на друзки.
Настала мертва тиша. Усі сиділи з відкритими ротами, не в силах повірити в побачене. А Валентина Петрівна стояла з виглядом, ніби здійснила подвиг.
— Ось що я думаю про ваші подарунки! — заявила вона…
Мама заплакала. Тихо, без жодного звуку. Сльози котилися по щоках, а вона навіть не намагалася їх витерти. Дімка різко піднявся й схопив матір за руку:
— Мамо, ти що робиш? Негайно вибачся!
— Не буду! — пручалася вона. — Я правду сказала!
А я… я лише стояла й дивилася на уламки. На ті гострі скалки від зруйнованої мрії подарувати мамі справжню радість. Усередині все стислося, ніби крижаний клубок ліг на груди.
— Валентино Петрівно, — тихо мовила я, — ви… ви усвідомлюєте, що зробили?
— Ще й як усвідомлюю! — з гордістю відповіла вона. — Відкрила всім очі на твою справжню сутність!
Тут не витримала тітка Зіна:
— Валю, ти зовсім розум втратила? Як так можна?
— Та що ви всі! — розмахувала руками свекруха. — Хіба не бачите? Вона дурить нас усіх! Гроші витрачає направо й наліво, а потім скиглитиме, що жити ні на що!
— Це не ваша справа! — вибухнула я. — Це мої гроші, моя мама і мій подарунок!
— Ах, не моя справа? — Валентина Петрівна наблизилася впритул. — А коли мій син через твої витрати голодуватиме, то це теж не моє діло?
— Мамо, досить! — Дімка спробував її відтягнути, та вона вирвалася.
— Ні, не досить! Я скажу все! — обернулася вона до гостей. — Думаєте, вона добра? Турботлива? Та ні! Вона егоїстка! Думає тільки про себе, аби покрасуватися перед усіма!
Мама підвелася, підійшла до відра з уламками й, нахилившись, прошепотіла:
— Лєночко, прости… Це через мене…
— Мам, не треба, — обійняла я її. — Ти ні в чому не винна.
А свекруха не зупинялася:
— Ось бачите? Тепер ще й жалість на себе накликати хоче! Мовляв, бідна й нещасна! А сама…
— А сама що? — я не витримала. — Що саме, Валентино Петрівно?
— А сама ти нікчема! — випалила вона. — Гадаєш, дорогими подарунками любов купити можна? Думаєш, усі такі ж дурні, як ти?
Знаєте, є межа, коли мовчати вже неможливо. І саме тоді мій терпець урвався.
— Знаєте що, Валентино Петрівно, — сказала я напрочуд спокійним голосом. — Ви маєте рацію лише в одному: я справді вірила, що подарунком можна показати любов. Думала, що краса приносить щастя. Вважала, що в день народження варто дарувати радість, а не влаштовувати скандали.
Вона хотіла щось відповісти, але я її перебила:
— Тепер я розумію — дарувати щастя тим, хто не здатен його приймати, марно. І бути добрим із тими, хто бачить у доброті лише слабкість, — безглуздо.
— Ти що собі дозволяєш? — розпалювалася свекруха.
— Я дозволяю собі сказати правду, — відповіла я твердо. — Ви заздрите. Заздрите тому, що мама щаслива від моєї уваги, що я можу робити людей радісними.
Її обличчя налилося багрянцем:
— Як ти смієш! Я… я…
— А що ви? — я розвела руками. — Добра свекруха? Гарна жінка? Подивіться навколо! — я вказала на гостей. — Їхні обличчя красномовніші за слова. Всі в шоці від вашої поведінки!
І справді, усі сиділи приголомшені. Дядько Коля хитав головою, тітка Зіна витирала очі. Сусідка мами, Анна Іванівна, дивилася на Валентину Петрівну так, ніби бачила її вперше.
— Лєна права, — нарешті озвалася тітка Зіна. — Валю, що на тебе найшло?
— Та що ви всі! — закричала свекруха. — Не розумієте, чи що? Вона ж…
— Ми прекрасно все розуміємо, — перебив її дядько Коля. — Розуміємо, що дівчина від душі вибрала подарунок. А ти його в сміття кинула. Сором!
— Сором? Мені? — задихнулася від обурення вона. — Та я…
— Мамо, досить, — Дімка взяв її за руку. — Ходімо.
— Нікуди я не піду! — вирвалася вона. — Я ще не все сказала!
— Сказали вже більше, ніж достатньо, — спокійно втрутилася Анна Іванівна. — Ви зіпсували свято.
Я глянула на маму. Вона сиділа, обхопивши голову руками, й тихо ридала. Моє серце розривалося: її день, її свято — зруйновані.
— Мамочко, — я пригорнула її, — не плач, будь ласка. Ми купимо новий сервіз. Ще кращий.
— Справа не в сервізі, доню, — прошепотіла вона. — Справа в тому, що люди можуть бути такими жорстокими.
А Валентина Петрівна й далі не вгамовувалась:
— Жорстокими? Це я жорстока? Я ж правду кажу!
— То скажіть, яка я насправді? — спитала я.
— Ти… ти… — запнулася вона.
— Я працюю з ранку до вечора, — сказала я. — Дбаю про чоловіка, допомагаю мамі, дарую подарунки близьким. Це робить мене поганою?
— Ти витрачаєш гроші! — вирвалось у неї.
— Свої гроші, — наголосила я. — На подарунок найдорожчій людині. У її день. Це злочин?
Гості зашепотілися:
— Совість втратила…
— Як можна так із невісткою…
— І подарунок же який гарний…
Валентина Петрівна почула це й розлютилася ще більше:
— Ах, ви всі проти мене? Всі її захищаєте? А коли вона в борги залізе, хто відповідатиме?
— Які борги, мамо? — не витримав Дімка.
— А кредит на цей сервіз? Думаєш, я не знаю? — торжествувала вона.
Ось воно! Значить, річ не в подарунку, а в тому, що вона дізналася про кредит і захотіла мене принизити.
— Так, — сказала я голосно. — Я взяла невеликий кредит. На три місяці. Щоб подарувати мамі мрію. І знаєте що? Я ні про що не шкодую!
— Ось бачите! — закричала вона. — Вона справжня! У борги лізе!
— А потім ці гроші я поверну, — спокійно відповіла я. — І без шкоди для бюджету. Я доросла, я планую витрати.
— Плануєш! — пирхнула вона.
— А ви самі ніколи в борг не брали? — різко запитала тітка Зіна. — Ніколи не купували те, що хотілося?
— Це інше… — зам’ялася свекруха.
— Нічим не інше, — відрубала тітка Зіна. — Лєна має право витрачати свої гроші. А ви скандал влаштували, свято зіпсували, подарунок розбили… За що?
— За правду! — уперто повторила вона.
— Яка там правда? — втрутився дядько Коля. — Правда в тому, що донька любить маму. А ви цю любов розтоптали.
Обличчя гостей були красномовні. Усі дивилися на неї з осудом.
— Дімочко, — намагалася вона звернутися до сина, — ну скажи їм…
— Що сказати? — втомлено відповів він. — Що можна було знищити подарунок і принизити всіх? Що саме сказати?
Вона зрозуміла, що підтримки немає. Швидко оглянула всіх, шукаючи бодай співчуття, та марно.
— Ну й добре! — кинула вона. — Живіть зі своїми боргами! А я… я пішла!
Вона грюкнула дверима так, що задрижали вікна.
Декілька хвилин усі мовчали. Потім Анна Іванівна прошепотіла:
— От спектакль… Бідна Галя, не варто воно твоїх сліз.
— Мені шкода не стільки себе, — підняла голову мама. — Мені шкода Лєну. Як вона все витримала…
— Лєна молодець, — додав дядько Коля. — Повелася гідно. А та… — махнув у бік дверей, — та просто неадекватна.
Дімка підійшов до мене, обійняв:
— Лєно, пробач її. Я не знаю, що на неї найшло…
— Дім, — прошепотіла я, — мені не її шкода. Мені маму шкода. Свято зіпсоване.
— Як зіпсоване! — раптом вигукнула тітка Зіна. — Галя, вставай! Продовжимо святкувати! Не дамо їй зіпсувати наш день!
— Правильно! — підтримав дядько Коля. — За іменинницю! Щоб поруч були лише добрі люди!
І знаєте, свято справді продовжилося. Гості об’єдналися навколо мами, підтримали її теплом і увагою. Вона навіть засміялася.
А уламки чашки… їх прибрали. Та пам’ять про той день залишилася. Не лише гірка — про витівку свекрухи, а й світла — про підтримку близьких, про справжню любов.
Згодом ми з мамою все ж купили сервіз. Інший, але не менш гарний. І тепер п’ємо з нього чай, коли збираємося разом. А Валентина Петрівна… вона так і не попросила вибачення. Але то вже зовсім інша історія.
