— Ну, відкривай, імениннице! — голос Галини Сергіївни заглушав дзвін посуду й гул розмов, нагадуючи скрегіт металу по склу. — Це тобі не якась дрібничка, а річ у господарстві незамінна, одразу оцінiш мою турботу.
Я потягнула за атласну стрічку, відчуваючи на собі погляди всіх п’ятнадцяти гостей. Коробка була величезна, витягнута та незграбна, наче натякала на свій вміст ще до розпакування. Навіть Олег, мій чоловік, завмер з виделкою в руках, втягнувши голову в плечі, чекаючи чергової витівки матері.
Дива не сталося.
У коробці лежала швабра — найзвичайніша, з дешевою телескопічною ручкою та насадкою з сірої мікрофібри. До шорсткого пластику скотчем був прикріплений яскраво-рожевий бант, що виглядав як витончене знущання.
— Подобається? — свекруха сяяла, поправляючи масивну брошку на грудях. — А то в тебе вічно по кутах… скажімо так, неідеально, а ця всюди пролізе.
Вона нахилилася до мене через стіл, обдавши різким запахом лаку для волосся, і додала гучним шепотом, який почули навіть на дальньому кінці столу:
— Знай своє місце, дівчинко, у хорошої господині руки повинні бути в мозолях, а не в манікюрі.
Хтось із гостей нервово хмикнув, а моя подруга Світлана закашлялася, ховаючи очі у бокал з вином. Олег почервонів, але промовчав, продовжуючи ковиряти салат. Його звична стратегія «не розхитувати човен» давно перестала працювати, але він уперто тримався за неї, як за рятівний круг.
Я повільно провела пальцями по холодному пластику ручки, відчуваючи кожну зазубрину дешевого лиття. Всередині не виникло ані образи, ані сліз, лише сухий і розрахований холод. Емоції відключилися, поступившись місцем чіткому плану дій.
— Дякую, Галино Сергіївно, — я усміхнулася широко і щиро, дивлячись їй прямо в перенісся. — Це саме те, чого мені бракувало для повного щастя.
Я піднялася, взяла швабру і демонстративно прислонила її до стіни на найпомітнішому місці.
— У мене для вас теж є відповідний жест, адже я знаю, як ви цінуєте комфорт і професійний догляд.
Ця протидія тривала п’ять років — від самого дня, як я переступила поріг цієї сім’ї. Галина Сергіївна була не просто свекрухою, а інспектором і наглядачем в одному обличчі.
Її візити нагадували налети контролюючих органів: вона не роззувалася, проходила в вітальню і першим ділом проводила пальцем по полицях. Якщо палець залишався чистим, вона піджимала губи з видом образленої доброчесності, а якщо знаходила пил — починався спектакль.
— Леночко, ти, мабуть, дуже втомлюєшся на своїй… роботі? — слово «робота» вона вимовляла з відразою, ніби я займалася чимось ганебним. — Зовсім будинок запустила, у Олега сорочки не крахмалені.
— Олег не любить накрахмалені речі, вони дряпають шкіру, — намагалася я заперечити перший рік.
— Олег просто не знає, як має бути, — різко відрізала вона. — Жінка — це осередок, а у тебе не осередок, а попелище.
Вона переставляла каструлі в моїх шафах за якоюсь лише їй відомою системою. Викидала мої засоби для миття посуду, замінюючи їх господарським милом, бо «хімія нас вбиває».
Вона приходила зі своїми ключами й починала перестирать штори, ігноруючи мої прохання не чіпати речі. Я терпіла заради чоловіка, ковтала образи, кивала і усміхалася, сподіваючись, що моєю поступливістю можна згладити гострі кути.
Якою ж я була наївною: льодовик не тане від тепла, він просто починає текти й затоплює все навколо брудною водою.
Тиждень тому вона перевершила сама себе. Ми поїхали на вихідні, залишивши їй кота, а повернувшись, я не впізнала власну спальню. Моя постільна білизна — темно-синя, щільна, дорога — зникла, а замість неї ліжко було застелене чимось вицвілим у дрібний квіточковий принт.
— Де наша білизна? — запитала я, відчуваючи, як всередині натягується струна.
— Я її викинула, — спокійно відповіла Галина Сергіївна, помішуючи суп на моїй кухні. — Темне — це ознака депресії, на ньому бруду не видно, а на світлому одразу зрозуміло, господиня ти чи неохайна.
Вона просто викинула комплект за двадцять тисяч, бо йому не сподобався. Олег тоді лише розвів руками: «Лен, ну вона ж як краще хотіла, стара людина, свої примхи».
У ту мить у мені все перегоріло. Я зрозуміла: розмови марні, скандали лише її підживлюють, треба бити її ж зброєю — публічно, жорстко і з посмішкою.
Я повернулася до столу, де Галина Сергіївна вже накладала собі жарке, показуючи триумф усім виглядом. Я дістала з сумочки щільний кремовий конверт з дорогої фактурної паперу.
— Галино Сергіївно, — мій голос звучав м’яко, майже ласкаво. — Ви так багато сил витрачаєте на нашу турботу, перевірку пилу, прання штор, на моє виховання… Я бачу, як ви втомлюєтеся, ваше серце, ваші нерви потребують спокою. Ви заслужили відпочинок, справжній, королівський відпочинок.
Розмови за столом стихли, змінившись дзвоном приборів об тарілки. Олег напружився, його виделка зависла на півдорозі до рота. Він знав цей мій тон — так я зазвичай говорила з підрядниками перед розривом контракту.
— Що це? — свекруха підозріло примружилася, але конверт взяла, бо цікавість завжди перемагає обережність.
— Це сертифікат, безстроковий.
Вона розірвала край, дістала буклет, на обкладинці якого благочестиві старенькі грали у шахи на фоні сосен. Золоте тиснення свідчило: «Останній Приют: Дім ветеранів праці та відпочинку підвищеної комфортності».
— Це… що? — її голос здригнувся і перетворився на писк.
— Це пансіонат, Галино Сергіївно, елітний, закритого типу. Я оплатила перший внесок і бронь на ваше ім’я. Там чудово: п’ятиразове харчування, жодних турбот, жодних невісток, яких треба вчити мити підлогу.
За столом ніхто не дихав, було чутно тільки, як за вікном проїхала машина.
— Ти… ти здаєш мене у будинок для стареньких? — прошипіла вона, а червоні плями повзли по шиї вгору до обличчя.
— Та що ви! — я розвела руками. — Який будинок? Це санаторій, пожиттєвий. Ви ж самі казали, що я ні на що не годна, от я й вирішила, що не зможу забезпечити вам належний догляд у старості.
Я нахилилася до неї так само близько, як вона до мене хвилину тому, і додала, імітуючи її інтонацію:
— Знай своє місце, мамо: у доброї бабусі має бути багато вільного часу і спокою, а не ключі від чужої квартири.
Світлана голосно фыркнула у бокал, а хтось із колег Олега схвально покашляв. Галина Сергіївна перевела скажений погляд на сина.
— Олег! Ти чуєш? Вона мене ховає заживо!
Олег подивився на швабру у кутку, потім на конверт у руках матері, потім на мене. Я стояла спокійно, розправивши плечі і займаючи весь свій простір, не намагаючись здаватися меншою.
— Мам, — тихо сказав Олег, дивлячись у тарілку. — Ну, подарунок справді дорогий, там басейн є.
Обличчя свекрухи побіліло. Вона зрозуміла, що втратила головного союзника, її важіль тиску зламався.
Вона швирнула буклет на стіл, перевернувши соусник, і червона рідина розтіклася по білій скатертині, як пляма ганьби.
— Ніг моїх тут більше не буде! — завизжала вона, стрибнувши так, що стілець із грохотом відлетів назад.
— Ключі, — сказала я чітко й голосно.
— Що?
— Ключі від нашої квартири покладіть на стіл. Або я прямо зараз викликаю слюсаря і міняю замки за рахунок вашого пенсійного рахунку, дані від якого ви так необережно залишили на тумбочці.
Це був блеф, ніяких даних у мене не було, але страх втратити гроші у таких людей завжди сильніший за логіку. Вона тремтячими руками порилася в сумці і швырнула зв’язку ключів просто у пляму з соусу.
Звук удару металу об стіл прозвучав як фінальний гонг.
— Хамка! — виплюнула вона і вибігла в коридор, хлопнувши вхідними дверима так, що задригали скляні полиці серванту.
У кімнаті знову стало чути звичні звуки: шум вулиці, гул холодильника, скрип стільців.
— Ну, — сказав друг Олега, Віталік, порушуючи оцепеніння. — За іменинницю?
— За чистоту, — поправила я, піднімаючи свій келих.
Олег мовчки витер серветкою пляму зі скатертини, не дивлячись на мене, але його плечі вперше за вечір опустилися і розслабилися.
— Ти правда оплатила внесок? — запитав він пізніше, коли гості розійшлися і ми прибирали посуд.
Швабра так і стояла в кутку, як смішний пам’ятник поваленому деспоту.
— Ні, звичайно, — я розсміялася, складаючи тарілки в посудомийку. — Це рекламний буклет, мені його біля метро всучили тиждень тому, я просто роздрукувала гарний сертифікат на робочому принтері.
Олег завмер із салатницею в руках, подивився на мене з неприхованою повагою і легким переляком.
— А якщо вона повернеться?
— Не повернеться, — я впевнено закрила дверцята машини. — Такі люди не повертаються туди, де їхня влада розсипалася на порох і де їм дали жорстку відсіч. Їй буде надто боляче дивитися мені в очі.
Я взяла швабру, зважила в руці — важка, незручна, цілком непотрібна річ.
— Винеси це на смітник, — попросила я чоловіка. — Разом з відром.
— А може… знадобиться? — по звичці почав він, але затих під моїм поглядом.
— Добре, — кивнув він. — Зараз винесу.
Він пішов, і я залишилася сама в центрі своєї кухні, провела долонею по столу — гладкий, теплий, мій. Ніяких чужих пальців, що шукають бруд, ніяких їдких зауважень і чужих запахів.
Я налила собі чаю, гарячого, міцного, з бергамотом, і сіла біля вікна. Внизу, біля сміттєвих баків, глухо вдарила кришка контейнера — Олег позбувався минулого.
Я зробила ковток, насолоджуючись смаком і моментом. Тепер я точно знала своє місце: воно було тут, на чолі мого столу, у центрі мого життя. І ніхто більше не сміє вказувати мені, де стояти.
