Саша й Оля одружилися в той час, коли це ще вважалося чимось недоречним. Їм тоді було лише по 16 років, вони навчалися в десятому класі звичайної середньої школи.
А дружили ще з дитинства, з першого класу. Коли вони, з бантиками у волоссі й у піджаках «на виріст», прийшли до школи, несучи у руках букети гладіолусів, то вже на першому уроці Саша, узявши за руку свою першу вчительку Уляну Іванівну, попросив:
— Посадіть мене з тією дівчинкою, у якої такі гарні товсті коси.
Учителька з легкою усмішкою погладила його по білявому чубу й відповіла:
— Ну, звісно.
Так вони й опинилися разом. Як виявилося — на все життя.
Коли Саня сів поруч із нею, Оля трохи відсунулася, щоб він не пом’яв їй плаття, і відразу дала йому першу настанову:
— Поклади руки на парту й не горбся. Дивись на дошку, а не на мене.
Саня слухняно виконав усе, як вона сказала. З того часу він завжди слухав її. У всьому. Оля одразу стала головною у їхній парі.
Зі школи вони йшли разом. Завжди. Але Олин портфель Саня не носив, бо в перший же день, коли спробував, вона твердо заявила:
— Навіть не думай! А то ще будуть дражнити нас нареченим і нареченою! Ще чого не вистачало!
І він більше не намагався. Але коли подорослішали й почали гуляти в сусідньому гаю, Саня, не питаючи дозволу, брав Олю на руки, коли потрібно було перейти через струмок чи бруд. А інколи просто так — коли милувався нею. Оля не заперечувала. Вона сприймала це як щось само собою зрозуміле.
Та й сама Оля берегла Саню, немов національне надбання, немов святиню. Щоранку, коли він чекав її на розі вулиці, щоб мама не побачила з вікна, вона критично оглядала його, щось поправляла в його зовнішньому вигляді, а потім уже вирушала разом з ним до школи.
Коли Саня бився з хлопцями (а це ж нормальна поведінка для хлопця!), Оля підходила, брала його за руку й, відриваючи від бійки, говорила:
— Не треба, хлопці, він вас все одно переможе.
І вела його геть.
Такою ж була її віра в нього, як і його віра в неї.
Коли у Саші померла мама, він був у сьомому класі. Він навіть плакати не наважився одразу — спершу пішов до Олі. Зайшов, довго дивився на неї й сказав:
— Мама померла.
А потім повільно опустився на підлогу, спершись спиною об стіну.
Оля підійшла, взяла його за руку й сказала:
— Не плач.
Вона повела його до нього ж додому. Там відразу почала робити все, що потрібно: телефонувати, прибирати, мити… Але весь цей час вона хоч легенько, але торкалася Саші, не даючи йому залишитися на самоті.
Після похорону Саня переїхав жити до Оліного дому. Це здавалося природним. Ніхто не заперечував. Але жили вони в різних кімнатах, як належить хлопцю й дівчині. Олиних батьків він називав «дядя Андрій» і «тьотя Міна». Мати Олі була вірменкою, її звали Мінэ.
Все в їхньому домі було спокійно й гармонійно. Коли вони закінчили дев’ятий клас, то прийшли до батьків і заявили:
— Ми одружимося. Бо школа — це дитячий садок, нам там більше нічого робити. Одружимося, будемо працювати й навчатися у вечірній школі.
Чи виконали вони свою обіцянку — не знаю. Бо невдовзі після цього Саша з Олею покинули наше маленьке містечко. Якось так сталося, що всі потроху про них забули. Адже люди так влаштовані — забувають навіть найсвітліше у своєму житті.
А життя йшло далі, сповнене труднощів і не надто щедре на радощі. Всі ми, їхні колишні однокласники, подорослішали, створили сім’ї, народили дітей, а потім і внуків. І майже не згадували про Олю й Саню. Але якщо інколи й згадували, то на душі ставало тепліше, і мимоволі з’являлася усмішка. І не лише у мене, я впевнений…
А одного разу, неочікувано, ближче до вечора, я раптом зустрів на вулиці Саню.
Він був уже старий, по суті, але ще досить бадьорий і міцний. Ми відразу впізнали один одного. Привіталися. А потім зайшли до найближчого кафе, щоб поговорити.
Саме там він і розповів мені, що привіз Олю назад, у рідне місто.
Після автомобільної аварії, в яку вони потрапили разом, Саша оговтався швидко, а ось у Олі відмовили ноги. Тепер вона була прикута до інвалідного візка.
Якось нещодавно вона сказала Саші:
— Я б хотіла померти на батьківщині.
Так і сталося.
Але першим пішов Саша. Рівно через рік після повернення.
Його ховали Оля і шестеро дітей з онуками, які злетілися буквально з усього світу.
Тепер Оля завжди одягнена в чорне.
Щовечора вона виїжджає з дому, вправно крутить колесами свого візка, проїжджаючи повз мої вікна, і прямує на кладовище, до могили Саші.
Сидить там довго-довго.
Не плаче.
Просто дивиться на згасаючий горизонт і, здається, чекає зустрічі зі своїм Сашею…
