Тамара Ігорівна впустила виделку. Гучно, з таким гуркотом, що здригнулись і я, і шестирічний Мишко. Вилка відскочила від ламінату й дзенькнула об ніжку стола.
— Ох, руки зовсім не слухаються, — поскаржилась вона, глянувши на мене з докором, ніби це я винна в її незграбності.
— Я підніму, мамо, — спокійно відповіла я, встаючи з-за столу.
Я вже звикла до цих маленьких вистав. За пів року, відколи чоловік поїхав у вахту, а свекруха жила з нами, я вивчила всі її прийоми. Кожен зітх, кожен жалісний погляд — це був елемент великої гри, фінал якої мав настати зовсім скоро.
— Не треба, Анюточко, я сама. А то ще скажеш, що я тебе змушую, — зі стогоном вона нахилилась і підняла виделку.
Мишко поглянув на бабусю, потім на мене. Діти відчувають напругу краще за будь-які барометри. Я ледь помітно усміхнулася йому, даючи зрозуміти, що все добре.
Увечері, вклавши сина спати, я зайшла у свою кімнату. Моє укриття. Мій командний пункт. Я увімкнула ноутбук і відкрила потрібну папку. На екрані з’явилось зображення вітальні з незвичайного ракурсу — зі сторони книжкової полиці.
Крихітна камера, вмонтована в один із сувенірних глобусів, стала моїми очима й вухами. Я придбала її через тиждень після того, як Тамара Ігорівна переїхала до нас зі своїми валізами та твердим наміром зруйнувати моє життя.
Перші тижні були пеклом. Вона критикувала все: мою їжу, моє прибирання, як я виховую сина. Будь-яка спроба захиститися викликала потік сліз і скарг подругам по телефону на «черству невістку». Я зрозуміла: сперечатися марно. Її театральному таланту я не конкурент.
І тоді я змінила тактику. Стала ідеальною. Спокійною, дбайливою, незворушною. І встановила камеру.
Я перемотала запис на вчорашній вечір. Ось Тамара Ігорівна одна у вітальні. Думає, що її ніхто не бачить. Вона дістає з сумочки невеличку косметичку. Але там не пудра й не помада.
На екрані я побачила, як свекруха, зосереджено насупивши брови, змішує на палітрі тіні — темно-сині, фіолетові, з додаванням жовтого та зеленого. Потім легкими рухами наносить їх собі на передпліччя. Вона працювала як справжній художник. Мазок за мазком — і на шкірі з’являється правдоподібний синець. Вона милувалась результатом, повертаючи руку в різні боки, додаючи штрихи.
Я дивилась на це з крижаним спокоєм. Шість місяців записів. Шість місяців підготовки до фінального акту. Вона ще не знала, що головний режисер у цьому домі — я.
Вранці вона вийшла на сніданок із особливо стражденним обличчям, підтримуючи «ушкоджену» руку.
— Мамо, вам допомогти? — спитала я, ставлячи на стіл тарілку з кашею для Мишка.
— Ні, доню, нічого. Я потерплю, — зітхнула вона, глянувши на мене довгим, багатозначним поглядом. — Головне, щоб у вас з Андрюшою все добре було. Він же скоро повернеться. Має ж знати, як ми тут жили…
Вона ще не знала, що він дізнається. Все. До найменших деталей. Я зберегла файл під номером «178» і закрила ноутбук. Прем’єра була близько.
Повернення Андрія, заплановане через два тижні, стало спусковим гачком. Гра Тамари Ігорівни перейшла в нову фазу. Синці з’являлися частіше, ставали яскравішими. Один, особливо потворний, темнів на шиї — вона прикривала його шовковою хусткою.
Вона почала залучати «глядачів». Якось до нас зайшла сусідка знизу, тітка Валя, начебто за сіллю.
— Тамарочко Ігорівно, що це з вами? — ахнула вона, побачивши свекруху, яка якраз «випадково» поправляла хустку.
— Ох, Валю, впала невдало, — зітхнула свекруха, кинувши на мене мимохідний, але отруйний погляд. — Старість не радість, координація вже не та…
Тітка Валя дивилась то на її шию, то на моє обличчя. Я лише чемно усміхнулася й подала їй солонку. Вистава набирала обертів, і я була готова до антракту.
Через кілька днів вона подзвонила своїй сестрі. Розмова була гучною, з драматичними паузами й приглушеними риданнями — розрахована на те, що я почую.
— Людочко, не можу зараз… Вона тут… Так, звісно, дуже «турботлива»…
Я стояла на кухні, різала овочі. Кожен удар ножа об дошку відлунював у моїй голові. Камера писала звук, але мені було потрібно більше. Потрібен був фінал без жодного сумніву.
Її генеральний план розкрився випадково. Одного вечора я почула, як вона шепоче по телефону. Я підійшла до дверей її кімнати.
— …так, просто до його приїзду. Щоб він сам побачив. Я викличу швидку, поїду в травмпункт, зафіксую побої, там у мене подруга — вона перевіряти не буде. Скажу, що вона мене зі сходів штовхнула…
Кров застигла в жилах. Ось він — її козир. Офіційна довідка. Проти неї мої записи могли здатися підробкою. Потрібно було діяти на випередження.
Тієї ж ночі я встановила другу камеру — мікрооб’єктив у корпусі зарядного пристрою, який увімкнула в розетку в коридорі. Прямо навпроти маленьких сходинок, де вона планувала своє падіння. Це був ризик. Але гра була варта свічок.
Дзвінок від Андрія пролунав як гонг перед останнім раундом.
— Анюто, сюрприз! Мені перенесли рейс, я вже завтра вранці буду! Чекай на десяту!
Шлунок скрутило в тугий вузол. Надто рано. Я не встигла.
Обличчя Тамари Ігорівни просяяло. В її очах горів неприхований тріумф. «Твій час минув», — говорили вони.
Ту ніч я не спала. Сиділа перед ноутбуком, стежачи за трансляціями з двох камер. Близько третьої години ночі двері її кімнати прочинилися. Вона прослизнула у ванну.
Камера зафіксувала, як вона наносить новий, жахливий синяк на скроню. Потім на пальчиках — у коридор. Встала спиною до камери, перед сходами. Завмерла. Потім видала сдавлений зойк і театрально покотилася вниз. Гуп — на підлогу. І ревіння — голосне, надривне.
Вистава почалась. І я мала квиток у перший ряд.
Я вискочила з кімнати, прикидаючись в паніці.
— Мамо, що трапилось?! — кинулася я до неї, але зупинилася на відстані кроку.
— Не підходь! — заверещала вона, відползаючи. — Ти хотіла мене вбити!
Я дістала телефон. В її очах блиснула перемога. Вона думала, що я дзвоню Андрію.
— Алло, швидка? Жінка впала зі сходів. У свідомості, але скаржиться на сильний біль.
Я спокійно продиктувала адресу й поклала слухавку. Її обличчя витяглося. Цього вона не очікувала. Вона хотіла дочекатися сина, щоб влаштувати виставу перед ним.
Поки чекали лікарів, я розбудила Мишка, швидко одягнула й відвела до сусідки. Не хотіла, щоб він бачив це все.
Швидка приїхала швидко. Двері я не зачиняла. І саме в той момент, коли санітари клали стогнучу свекруху на ноші, на порозі з’явився Андрій. З валізою, змучений, розгублений.
— Мамо? Аню, що тут відбувається?!
І тут Тамара Ігорівна видала свою коронну фразу. Вчепившись у синову руку, вона заридала, показуючи на мене пальцем:
— Андрюшенько, синочку! Моя невістка мене б’є, ось синці! — вона скинула хустку, показуючи фіолетову пляму на шиї. — Вона мене зі сходів штовхнула! Хотіла, щоб я померла до твого приїзду!
Андрій подивився на мене. В його очах вирувала буря: розгубленість, біль і сумнів. Він знав мене, але перед ним стояла його заплакана мати з «синцями».
— Аню?
Я мовчки взяла його за руку й повела до вітальні. Санітари застигли в проході, спостерігаючи за всім, що відбувається.
— Одну хвилину, — звернулася я до них. — Думаю, вам також буде цікаво.
Я під’єднала ноутбук до телевізора. Натиснула «відтворити».
На екрані з’явилося перше відео: Тамара Ігорівна сидить у кімнаті наодинці й ретельно малює собі синяк на руці. Потім — як вона гримує шию.
Далі фрагмент: її розмова з сестрою, де вона зі здавленими риданнями жаліється на «турботливу» невістку. Андрій дивився не відриваючись, його обличчя ставало все більш непроникним.
Кульмінація. Одразу дві камери. Вона наносить грим, вдаряється об меблі, готується до свого «виступу». Потім — крадеться до сходинки. Затримує подих і театрально падає назад. Камера з коридору фіксує падіння крупним планом. Поруч — нікого.
На носилках у коридорі Тамара Ігорівна замовкла. Її сльози припинилися миттєво. На екрані — вона ж: облудна, підступна, викрита.
Андрій повільно обернувся до матері. В його очах не було гніву. Лише холодна, пронизлива зневага.
— Вставай, мамо. Вистава завершена.
Санітари переглянулися, мовчки розвернули носилки й вийшли. Тамара Ігорівна сіла. Її обличчя було бліде, мов полотно.
— Андрійчику, це все не так… Вона змусила мене!
— Змушувала пів року мазати синці? — спокійно запитав він. — Я викличу тобі таксі. Поїдеш до тітки Люди. Думаю, ремонт можна вважати завершеним. Назавжди.
Він підійшов до мене й міцно обійняв. Я сховалась у нього на грудях, і все напруження останніх місяців, нарешті, спало.
Я перемогла. Без криків, без істерик. Тихо, точно і беззаперечно.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно прочитати ваші думки!
