Корпоратив»
Мій чоловік сміявся. Голосно, щиро, з якоюсь особливою легкістю, якої я не чула вже два роки. Його рука лежала на талії тієї, з карими очима та дорогим парфумом.
— Моя корова вдома борщ варить! — пирхнув він, а його коханка залилася тонким, гострим, наче лезо, смішком.
Я увійшла до зали саме в цю мить.
Тиша впала миттєво, ніби хтось висмикнув штепсель із розетки. Навіть музика заїкнулася десь на задньому плані, не наважуючись порушити цей вакуум.
Чоловік різко обернувся. Його обличчя — спершу розгублене, потім перелякане — стало найкращою винагородою за всі ці роки шлюбу.
— Ти… що тут робиш? — видавив він.
Її руки тремтіли, але голос звучав напрочуд спокійно:
— Продовжуйте, не соромтеся. Ви ж так весело сміялися хвилину тому.
За столом почався гул — колеги переглядались, хтось відводив очі, хтось ковтав вино, роблячи вигляд, що нічого не бачить. Молоденька красуня, ще кілька секунд тому така впевнена, раптом зблідла і намагалася забрати руку з талії чоловіка. Але він, ніби закам’янів, сидів мовчки.
— Ну що, Сергію, — жінка зробила крок ближче, її сукня тихо шелестіла по підлозі, — моя «корова», як ти любиш казати, прийшла нагадати тобі: корови інколи мають роги.
У залі пролунав нервовий сміх кількох гостей, який тут же стих. Атмосфера стала напруженою, як перед грозою.
Вона не кричала і не плакала. Лише дістала з клатчу телефон, натиснула кілька кнопок і поклала його на стіл перед чоловіком. На екрані світилися фотографії та переписки — докази його зрад.
— Я довго думала, коли показати тобі це, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — І знаєш, вирішила зробити подарунок. Нехай усі твої друзі і «колеги» побачать, який ти герой.
Молода коханка відсунулась від нього, намагаючись злитися з натовпом. Сергій сидів блідий, як крейда, не знаходячи слів.
Жінка випрямилась, усміхнулась майже гордо і додала:
— Дякую за корпоратив. Тепер у мене є чудова нагода нарешті вийти з цієї циркової вистави.
Вона розвернулась і повільно пішла до виходу. За її спиною стояла тиша, яку не могли заповнити ані музика, ані шепіт гостей. І лише у її серці вперше за довгі роки з’явилось відчуття полегшення та сили.
Вона вийшла з ресторану, вдихнула холодне повітря і відчула, що може дихати на повні груди. Ноги самі вели її вперед, ніби хотіли відірвати від того задушливого залу, де щойно впала завіса над десятьма роками її життя.
Телефон завібрував у руці — дзвонив Сергій. Вона зупинилася, подивилась на екран і відхилила дзвінок. Потім вимкнула звук. Нехай тепер відчує тишу, в якій жила вона всі ці роки.
Вдома вона довго сиділа біля вікна, спостерігаючи, як у дворі гаснуть вогні. У голові крутилися слова, сміх, його переляканий погляд. Але замість болю приходило щось інше — впевненість, що цей розрив був неминучим і правильним.
Наступного ранку він стояв під дверима з квітами. Очі почервонілі, обличчя стомлене.
— Пробач, — прошепотів він. — Це була помилка, дурість… Давай почнемо знову.
Вона спокійно взяла квіти, поставила їх на сходи й відповіла:
— Сергію, ми давно закінчили. Просто ти сьогодні це теж зрозумів.
Він намагався сперечатися, благати, але в її голосі була така твердість, яку він ніколи не чув. Вперше вона говорила не як дружина, яка виправдовується, а як жінка, яка знає собі ціну.
Через тиждень вона подала на розлучення. Було важко, але водночас — звільняюче. Вона почала з нуля: робота, нові знайомства, мрії, які раніше відкладала «на потім».
Минув рік. У кав’ярні біля офісу вона випадково зустріла Андрія — колегу зі старої роботи, який завжди тихо захоплювався її розумом і силою. Вони розговорилися, і вперше за довгий час вона сміялася від щирого серця.
Її життя змінилося. Вона більше не була «корова, що варить щі». Вона стала жінкою, яка цінує себе і яку цінують інші.
А Сергій залишився лише тінню з минулого, спогадом про помилки, що навчили її головному: справжнє щастя починається там, де ти перестаєш боятися бути собою.
