Акулина прокинулася, ніби її щось штовхнуло. По дерев’яній підлозі хати тягнулася срібляста доріжка місячного світла, пробиваючись крізь щілину між фіранкою та рамою, ніби за вікном горів холодний, байдужий ліхтар. Перша думка Акулини — про сина. Де він зараз? Тільки б не в нічному бою… Було відчуття, ніби Ваня поруч, ніби це він вирвав її зі сну. В хаті темрява й тиша, окрім срібної смуги місячного сяйва, але чути, як миша шарудить соломою під стіною. Ще мить тому сон був глибоким, але його немов зняло невидимою рукою, і свідомість стала дивовижно ясною.
«Ванечко! Ванечко! Рідненький мій! Ти, мабуть, подумав про мене! Чи тепло тобі в солдатській шинелі? На вулиці мороз страшенний… Тільки б не в окопі… Кажуть, під Воронежем запеклі бої… Господи, спаси і збережи! Господи, бережи його! Спаси, спаси…»
Акулина обережно сповзла з високого ложа і, щоб не розбудити рідних, підійшла до відра, в якому плавав ковш. Зачерпнула холодної криничної води, освіжаючої, чистої, і зробила кілька ковтків. Поки пила, погляд мимоволі зупинився на фіранках, що відділяли невеличку кімнатку. Там стояли дві постелі. На широкій, біля теплої стіни печі, спали її молодші діти: дванадцятирічна Марта і п’ятирічний Коля, що тулиться до сестри. Інше ліжко не завжди було зайняте, але вже рік, час від часу, тут залишалася на ніч Люба, наречена Вані.
— Мені на Ваниному ліжку так солодко спиться… Здається, ніби він поруч, навіть запах його відчуваю, — зізнавалася Люба.
Акулина зазирнула за фіранку. Люба спала на боці, злегка відкривши вуста, її русява коса, зав’язана хустиною, спала на плече. Жінка швидко кинула погляд на календар — перше лютого 1943 року. Зняла з гачка ватник, вийшла в сіни, одяглася і ступила на мороз. Дворовий пес Платошка, лохматий та вірний, пішов за нею. На півдорозі Акулина зупинилася на вузькій стежці і підвела очі до неба. Високо висіла бліда, скорботна луна. Мороз щипав ніздрі, Платошка притиснувся до ніг, а в голові жінки спалахнула думка: цю саму луну зараз бачить і її син. Акулина простягнула руки до неба і благала Господа зберегти Ваню, допомогти йому, і здавалося їй, що слова її, відбиваючись від місяця, долітають до сина.
Похоронку вони отримали в червні. Принесла її Люба. Вона йшла дорогою, як п’яна, спотикалася, падала, чіплялася за паркани… Повисла на хвіртці Акулини і завила не своїм голосом:
— Ма-а-а-мо!
Акулина взяла папір. Її паралізувало, а в грудях розлилася важка, свинцева туга.
«…ваш син, червоноармієць Каменков Іван Семенович… так, так, так… проявивши героїзм і мужність, загинув 1 лютого 1943 року. Похований…»
— Не вірю!!! — закричала Акулина, зім’яла папір, кинула його геть, вчепилася руками в молоду траву і вирвала її з корінням. — Живий він! Живий! Це помилка!
Люба голосила, діти вибігли й застигли. Акулина, стоячи на колінах, розгладила пом’ятий папір і перечитала:
— Де написано, що він похований? Де? Немає ж нічого в тій строчці! Живий мій Ваня! І не хочу чути нічого іншого!
Вона підвелася, оглянула всіх диким поглядом. На сусідському подвір’ї стояли старий дід та баба, хотіли втішити, та хіба є такі слова, що здатні вгамувати материнське горе?
Не давала Акулина волі сльозам. Ваня живий, і крапка! Вдень вона клопоталася, а як тільки залишалася одна, забивалася в куток чи в сарай і молилася, щоб син повернувся. Ваня снився їй, одного разу так яскраво, що вона розповіла сусідці.
— Прокинулась, ніби хтось гладив моє волосся. Розплющую очі — а наді мною Ваня сидить! Каже: «Мамо, не вір нікому, я живий. Повернуся, коли не чекатимеш».
Бабця похитала головою і простягла їй ікону святого Миколая.
— Молися, Акулинко, щоб Господь вберіг тебе від божевілля. Дітки ще є, про живих треба думати.
Через два тижні після похоронки прийшов лист… Від Вані. Він писав скупо, що з ним усе гаразд, але волею випадку він тепер у іншому полку. Сім’я знову була приголомшена. Акулина, не вірячи щастю, написала у відповідь:
«Синку, напиши ще раз, чи живий ти. Бо прийшла на тебе похоронка, а за нею — лист, і я не розумію, коли ти його написав: до смерті чи після?»
Відповідь була швидкою:
«Живий я, мамо! У бою під Воронежем мене контузило, всю ніч пролежав у окопі серед загиблих, а наші пішли далі. Коли прийшов до тями, голова розколювалася. Хотів наздогнати свій полк, та де там! В одному селі мене підгодували, зігріли. Блукав три дні, поки не натрапив на інший підрозділ. Перевірили — і взяли до себе. Любі привіт, братіка й сестру поцілуй. Твій Ваня».
Акулина поставила подаровану ікону в найсвітліше й найзатишніше місце в хаті й щоразу, побачивши її, гаряче молилася святому, зображеному на ній.
Тим часом Ваня продовжував воювати за Батьківщину, родину та пам’ять про свого батька, який загинув у перший місяць війни. Холоди знову підступали, зима швидко вкривала землю, а Ваня боровся далеко від рідного дому — на Третьому Українському фронті. Найбільше в його пам’яті закарбувався один бій за населений пункт Любимівка.
Знову була ніч. Коли в небі спалахували німецькі освітлювальні ракети, все навколо ставало яскравим, немов удень. Ваня добре знав, що потрібно робити в такі моменти: лягти та не рухатися. У ці жахливі секунди було страшно дивитися на своїх товаришів, що також завмерли, адже при цьому штучному світлі їхні обличчя здавалися мертвими, здавалося, що вони більше ніколи не піднімуться. Але раптом пролунав запеклий крик:
— Урааа!
Весь полк кинувся вперед у атаку. Лунали вибухи, стояв неймовірний гул. Друзі Вані падали поруч, з обох боків смерть забирала їх одного за одним. Щосекунди він відчував, що й його черга може настати будь-якої миті…
Зненацька біля Вані з’явився сивий дідусь із високим чолом та пронизливо блакитними очима. Те, що очі в нього були ясні й голубі, Ваня добре розгледів навіть уночі, настільки його вразила несподівана поява цього старця. «З місцевих юродивих, мабуть», — подумав він. Дідусь торкнувся Вані за рукав шинелі, вдивився вдалину, туди, де гуркотіли ворожі танки та гармати, і мовив:
— Ванюше, нічого не бійся, йди поруч зі мною.
І раптом Ваня відчув, ніби опинився під невидимим куполом, крізь який не здатна пробитися жодна куля. Він ішов уперед і бився, а дідусь залишався поряд, збоку. Під ранок вони здобули перемогу, Любимівка була взята… а старий раптом зник.
У визволеному селі знесилених солдатів розподілили по вцілілих хатах. Господиня пригостила їх тим, що мала. Разом з іншими Ваня ліг на підлогу, аби хоч трохи відпочити й набратися сил. Сонце вже пробивалося у вікна, а біля ікони, прикритої вишитим рушником, горіла свічка. Ваня глянув на образ святого – і його мовби обдало окропом. Перед ним було те саме обличчя старця, що супроводжував його тієї ночі! Проте Ваня не розумівся на іконах.
— Господине, скажіть, будь ласка, хто зображений на цій іконі?
Жінка, бліда і виснажена, мов та самотня місяць, усміхнулася та з благоговінням відповіла:
— Це Миколай Чудотворець. А сьогодні, до речі, дев’ятнадцяте грудня – зимового Миколи свято.
Вона зупинилася перед іконою, перехрестилася та вклонилася аж до підлоги.
— А ти, солдате, візьми ось подушечку з лави, підклади під голову та засинай. Втомився ти, бідолашний.
Ваня ще кілька секунд думав про святого, а потім сон остаточно здолав його.
Війна закінчилася. Літнього вечора 1945 року Ваня повернувся додому неушкодженим. Його зустрічала кохана Люба, а також підрослі, виснажені брат і сестра. Скільки вони його обіймали, скільки цілували… не могли повірити, що він живий. Любашка довго плакала від радості.
— А мама твоя пішла в містечко вимінювати речі на їжу. Казала, що повернеться пізно, тож ти лягай раніше спати, Ваню, бачу, як ти втомився…
Ваня ліг і одразу заснув. Через кілька годин його розбудило щось мокре на обличчі… Розплющив очі – а над ним схилилася мати, дивиться на нього, милується… А сльози все кап-кап, кап-кап із її очей… Вані стало боляче від того, як сильно постаріла мама, ніби в тому, що війна затягнулася так надовго, була й його провина. Він витер її сльози. Акулина схопила руку сина і почала її цілувати, не відводячи з нього погляду.
— Не плач, мамо, не плач… Все вже. Все. Я повернувся… твоїми молитвами.
