— Настасіє, мені з тобою треба поговорити, — сказав він невпевненим голосом.
— І що ж за розмова така? — непривітно зустріла його господиня.
Настасія Миколу ніколи не надто любила — характер у нього був запальний, а іноді й просто сварливий. Якби не покійний чоловік, то й на поріг би цього сусіда не пустила. Але її Михайло чомусь ставився до Миколи по-людськи. Узагалі, покійний був доброю душею, дружив у селі з усіма, не зважаючи на вдачу.
— Учора, на сороковинах, я не став тобі це казати при людях, щоб не було зайвих пересудів… — нерішуче почав Микола.
— Не став казати що саме? — з підозрою перепитала Настасія.
— Зараз поясню… Одне слово — треба б поставити на цвинтарі пам’ятник Михайлові…
— Та без тебе знаю! — спалахнула господиня. — Ми вже з дітьми все обговорили. Тобі яке до цього діло? Думай про свої справи, а в наші не лізь!
— Ти, Настасіє, не гарячкуй одразу, — спокійно зупинив її сусід. — Пам’ятник зараз — то великі гроші. Дуже великі. Я спеціально на кладовище заходив, дізнавався.
— Та нічого, ми не бідуємо. У мене сини в місті працюють, добре заробляють. І пам’ятник поставимо, і огорожу металеву зробимо — усе як треба. І без твоїх нагадувань.
— Та зачекай! — Микола вже почав дратуватись, бо характер давався взнаки. — Дослухай хоч раз людину до кінця. У твоїх дітей, мабуть, гроші не зайві. Їм вони на інші справи потрібні. Та й тобі не зайві. А я… Я хочу поставити Михайлові пам’ятник за власний кошт. Чуєш? Повністю за свій рахунок.
— Що? — Настасія насторожено подивилася на Миколу. — З якого це дива така щедрість?
— Та от просто так. Я поважав твого чоловіка, от і хочу…
— Та мало що ти хочеш! — мало не закричала Настасія. — У тебе що, своїх потреб немає? Чи ти таємний багатій? Люди за тобою такого не помічали. Не сміши мене, Миколо! У тебе є дружина. І якщо вона дізнається, що ти ставиш пам’ятник Михайлові на свої гроші — вона ж мене потім на той світ відправить.
— Не відправить! — Микола ледь ногою не тупнув. — Вона вже в курсі моїх намірів. І повністю згідна.
— О, вона згідна?! А я — ні! Це мій чоловік, і я маю йому ставити пам’ятник! І я поставлю! Зрозуміло тобі?! Усе, досить балачок. Іди звідси.
— Та ти що, Настасіє, з глузду з’їхала?! — розгубився сусід. — Я ж тобі допомогу пропоную! Безкорисну! Що ж ти таке витворяєш?!
— Не потрібна мені твоя допомога, — гордо відповіла Настасія. — Я не жебрачка, щоб мені милостиню кидали!
— Та що ж ти за вперта баба така?! — аж загарчав від злості Микола. — І як це Мишко з тобою усе життя прожив?! Якби ти була моєю жінкою — я б давно з тебе всю дурь витрусив!
— Ага, ще й ображати мене надумав?! — Настасія рішуче підійшла ближче до печі, поглянула грізно. — А ну геть звідси, поки цілий! А то я зараз ухват візьму — і так тобі дам по спині, що не забудеш!
— Та вже хай чорт з тобою, піду я, — гаркнув Микола, заліз до кишені, витяг звідти пачку грошей і з лунким шурхотом вдарив ними об стіл. — Але спершу — тримай! Бери ці гроші й роби з ними що хочеш. Хоч у піч жбурляй!
— Ти що, з глузду з’їхав, Миколо?! — Настасія, побачивши купюри по тисячі, аж розгубилася. — Ти що, грошима розкидаєшся? Чи тебе й справді переклинило? Я ці гроші зараз візьму — і твоїй дружині віддам. Нехай вона тебе за ці благородні жести провчить.
— А вона не візьме! Зрозуміла?!
— Чого це вона не візьме? Що, ви ці гроші вкрали? Хочете швидко від них позбутися?
— Ну ти й… — Микола аж задихнувся від обурення. — Ех, змусила ти мене сказати тобі правду… Хоч я Михайлу і обіцяв, що не скажу… Та вже нічого не вдієш. Хай пробачить… Одне слово…
— Загалом, я прийшов віддати борг. Тепер ясно?
— Який ще борг? — насупилась Настасія.
— Звичайний, грошовий. Михайло мені років з десять тому дуже серйозно допоміг грошима…
— Михайло? Тобі? Грошима? — не повірила своїм вухам жінка.
— Авжеж. Я давно вже хотів йому віддати ту суму, але він навідріз відмовлявся. Казав: «Мені поки не треба. А як помру — тоді допоможеш моїй Насті. Не обов’язково грошима — хоча б ділом якимось». Ех, Мишко… А я ж і сам уже не дуже здоровий. Учора ліг, подумав: а раптом, коли тобі гроші справді знадобляться, мене вже не буде. А борг — він же на душі тягарем. Гріх це. Тому я й вирішив — поки не пізно, поставити Михайлові пам’ятник за ті кошти. От і все. Хотів, як краще. Тепер зрозуміла?
— Та що ж ти вигадуєш?! — не вірила Настасія. — Якби Михайло дав комусь у борг, то мені б, напевно, сказав.
— Та не сказав би він тобі нічого. Ти ж йому все життя мозок свердлила — за кожну зайву копійку. Тут же сорок тисяч було! Не жарти!
— Скільки?! — Настасія аж скам’яніла й втупилася в гроші. — Як це? А чому ж я не помітила, що в нас у сім’ї бракувало грошей?
— Бо твій Михайло працював, як ніхто інший. Сам подивись — і дім гарний поставив, і діти всі при ділі. Мужик був, як золото… Золотий…
— Але я б не могла не помітити… — бубоніла Настасія. — Сорок тисяч у ті часи… Це ж страшні гроші… А він їх просто так узяв — і віддав…
— Та він не лише мені допомагав, — зітхнув Микола. — Багатьом у селі простягав руку. І всім велів тобі про це не говорити.
— Чому ж, чому він це приховував? — розгублено запитала жінка. — Я ж йому не чужа була…
— Саме тому і не казав. Бо знав, що ти — як і моя — не любиш, коли чоловік гроші позичає. Моя казала: «Дати легко, а назад — не допросишся». І є в цьому правда. Але Михайло був інший. Усім казав: «Повернеш — Насті, коли мене не стане».
— Боже ж ти мій… — Настасія повільно опустилася на стілець. — А я все думаю: що це мої сусіди всі як не свої? Один дрова на баню безкоштовно привіз, інший учора город під зиму зорав — і грошей не взяв. А Іван Михайлович пообіцяв десять мішків комбікорму для курей, теж просто так…
— Отакого чоловіка ти мала, Настасіє. Бери ці гроші, витрачай, як хочеш. Але, по правді, найкраще буде — на пам’ятник їх спрямувати. Хоча, звісно, вам із дітьми вирішувати. Добре, піду я…
Микола голосно зітхнув, повернувся й попрямував до дверей.
— Миколо, слухай… — окликнула його Настасія. — Пробач мене, стару, за різкість. І… дякую.
— Дякувати треба не мені, а твоєму Михайлові. Царство йому небесне, — Микола усміхнувся господині й вийшов із хати.
А Настасія ще довго сиділа за столом, перебирала купюри пальцями й важко зітхала…
