Вітер, наче небесний пастух, ганяв темні хмари по небу, а повітря було наповнене різким запахом дощу.
На старенькій лавці біля клумби, майже непомітній для перехожих, сиділа молода дівчина, закривши обличчя руками, і тихо плакала. Вона настільки поринула у свої страждання, що не зважала ні на людей, ні на погоду, що насувалася.
Перші важкі краплі дощу вдарили об асфальт, попереджаючи про швидкий зливовий шквал. Мешканці багатоповерхівок поспішали сховатися у своїх домівках, намагаючись не потрапити під негоду. Лише одна людина звернула увагу на дівчину — це була двірничка Клавдія Микитівна.
— Ой, дитино, чого це ти тут сидиш та ще й у сльозах? Зараз дощ як піде, а ти вся промокнеш! Що сталося? — запитала вона, доторкнувшись до рукава незнайомки.
— Сталося, тітонько… — тихо відповіла дівчина, піднявши на неї заплакані очі.
— Ну, сльозами горю не зарадиш. Тим більше зараз як розпочнеться злива, то не припиниться швидко. Ходімо до мене в підсобку, розкажеш, що сталося, а там побачимо, що робити, — сказала Клавдія Микитівна і повела її за собою.
Підвал, де зберігався двірницький інвентар, був облаштований так, що цілком міг слугувати невеличким прихистком. Клавдія Микитівна одразу поставила чайник на плитку, а гостю посадила у стареньке, але доволі зручне крісло. Тим часом надворі вже вирувала негода — дощ лив як із відра, небо роздирали блискавки, а грім гуркотів, здавалося, просто над головою.
Дівчина трохи заспокоїлася, подякувала за прихисток і, зітхнувши, почала свою розповідь. Її звали Дарина. Вона приїхала з далекого тайгового селища, де виросла сиротою. Останньою її рідною людиною був дідусь, якого вона нещодавно поховала. Прагнучи знайти краще життя, дівчина прибула до міста і влаштувалася працювати комірницею на продуктовій базі. Але, як виявилося, роботодавці виявилися шахраями — замість зарплатні вони звинуватили її у нестачі товару й намагалися змусити працювати безкоштовно.
Дарині вдалося втекти, але тепер вона не мала ні грошей, ні даху над головою, ні уявлення, що робити далі. Клавдія Микитівна мовчки вислухала її, лише час від часу похитуючи головою від обурення людською жорстокістю. Потім вона зітхнула і сказала:
— Ну, дитинко, світ не без добрих людей. Можливо, і я зможу тобі допомогти…
Виявилося, що її дочка працює в агентстві, яке набирає персонал для готелів та багатих будинків. Там усе чесно, без обману.
— Якщо маєш бажання працювати, то можна спробувати. Сказати за тебе слівце? — запитала Клавдія Микитівна.
Очі Дарини загорілися від надії.
— Звісно, тітонько Клавдіє! Я готова працювати, аби лишень мати за що жити!
— Ото й добре! Сьогодні переночуєш у мене, а завтра підеш на співбесіду. В твоєму становищі це гарний шанс… — відповіла Клавдія Микитівна, підбадьорливо посміхнувшись до гостя.
Того дня вони проговорили до пізнього вечора, відчуваючи, як між ними зростає взаємна симпатія.
Тітка Клава, як і обіцяла, зателефонувала доньці та розповіла їй про ситуацію.
А вже наступного ранку Дарина отримала адресу будинку, де мала незабаром працювати покоївкою.
Будинок розташовувався в елітному котеджному містечку, де кожна будівля виглядала розкішніше за інші.
Спершу Даші здавалося, що вона потрапила в казкове місце, де живуть королі та королеви в своїх величних замках.
Але коли вона знайшла потрібний їй будинок, то буквально завмерла від здивування.
Особняк її майбутніх господарів був настільки великим і розкішним, що виділявся навіть серед інших палаців багатіїв.
Господарі, Аделіна Василівна та її син Герман Вікторович, прийняли Дашу доволі привітно.
Вимоги були цілком прийнятними, тож усі залишилися задоволені один одним.
Та особливо Даша сподобалася саме Герману, який від першого дня не приховував своєї зацікавленості, відверто проводжаючи її поглядом.
Дарина не розуміла такого ставлення, адже в домі саме йшли приготування до весілля, і за словами Аделіни Василівни, наречена була з дуже впливової сім’ї.
— Навіщо я йому потрібна? Сирота, без копійки за душею… — думала Даша, зніяковіло відчуваючи на собі його погляди.
Дівчина не знала, що слабкістю Германа були саме такі, як вона — тендітні, беззахисні, серця яких він розбивав без найменшого докору сумління.
Аделіна Василівна не звертала уваги на захоплення сина, вважаючи, що молодий чоловік має отримати достатній життєвий досвід у стосунках.
Даша намагалася триматися холодно та відсторонено, не привертати до себе зайвої уваги.
Але зовнішність дівчини не давала Герману спокою, і одного разу він вирішив діяти радикально.
Того вечора, завершивши всі справи, Дарина збиралася йти до свого помешкання для прислуги.
Але Герман, який чекав її на кухні, раптово схопив її за руку й потягнув у одну з численних гостьових кімнат.
Він був напідпитку та вже не міг стримувати своїх бажань.
— Германе Вікторовичу, що ви робите? Що вам від мене потрібно? Я кричатиму… — злякано мовила Даша.
— Кричи, скільки хочеш… Завтра ж опинишся на вулиці. А я ще такого відгуку про тебе в агентство напишу, що тебе й прибиральницею нікуди не візьмуть… — цинічно відповів він.
Як не намагалася Дарина пручатися, але сили були нерівні. Вона плакала, благала, але все було марно.
— Чому, Германе Вікторовичу? Ви ж одружуєтеся… — прошепотіла вона зі сльозами на очах.
— Ну й що? Це ж не заважає мені отримувати своє. Працюй собі й мовчи. Навіть премію отримаєш… — байдуже кинув він.
Дарині було так боляче та соромно, що вона хотіла втекти світ за очі.
— Але куди? Хто мене прихистить? Я ж сирота без копійки в кишені… І я не можу підвести тітку Клавдію, яка поручилася за мене… — думала вона, витираючи сльози.
Вона вирішила, що все обмежиться одним разом, і залишилася, змирившись із тим, що сталося.
Герман після цього поводився так, ніби нічого не було, лише поглядав на Дашу з самовдоволеною усмішкою.
Кажуть, що час лікує, а вибору в неї все одно не було, тому вона намагалася просто забути.
Незабаром їй стало не до спогадів — готувалася грандіозна весільна церемонія, що привертала увагу навіть журналістів.
Після весілля Даша зітхнула з полегшенням, сподіваючись, що тепер господар буде зайнятий дружиною і забуде про неї.
На якийсь час так і сталося.
Та незабаром у неї з’явилося постійне нездужання, легка нудота, що не минала кілька днів.
Схвильована, вона зробила тест на вагітність. Побачене так її шокувало, що вона навіть не могла дихати.
— Боже… Я вагітна… Що ж тепер робити? Який сором… Що подумають люди? Скажуть, що я спеціально це зробила заради грошей… — ридала Даша, уткнувшись у подушку.
Не знаючи, що їй робити далі, вона вирішила розповісти все Герману, бо його відповідальність була беззаперечною.
— Оце так новини! Особливо пiсля весiлля… Ти що, зiпсувати менi життя хочеш?
— Ну гаразд, не реви, дурненька. Добре, що одразу до мене звернулася. Зараз я подзвоню знайомому лiкарю i запишу тебе на аборт, — сказав Герман, оговтавшись вiд першого шоку.
— Це ж грiх, Германе Вiкторовичу… Як так можна? — спробувала заперечити Даша, але мажор вiдмахнувся, навiть не бажаючи слухати.
Коли вiн пiшов, дiвчина закрила обличчя руками i голосно розридалася, скаржачись самiй собi на несправедливiсть життя.
Та хоч як Даша хотiла залишити дитину, у призначений день вона вже стояла перед дверима клiнiки, де невдовзi мали перервати її вагiтнiсть.
Двiчi вона намагалася перебороти страх i зайти, але щось її зупиняло. А на третiй раз вона просто розвернулася i, опустивши голову, пiшла геть.
Вихована дiдусем у християнських традицiях, Даша не змогла скоїти такий злочин i позбавити життя свою ще ненароджену дитину.
Згадавши обiцянку, дану господарю, вона дiстала телефон i подзвонила Герману.
— Германе Вiкторовичу, пробачте… Робiть, що хочете, але я не змогла… — схлипуючи, сказала Даша.
— От справи… Не змогла вона… Ви, баби, тiльки ноги розставляти вмiєте… А як до розплати доходить — одразу в кущi… Гаразд, чекай, я приїду, — роздратовано кинув вiн i поклав слухавку.
Даша чекала, сидячи на лавi неподалiк вiд клiнiки.
Герман приїхав хвилин через двадцять i вручив їй ключi вiд орендованої квартири та пакет iз продуктами.
— Ось, тримай. Горничною ти бiльше не працюєш. Незабаром живiт стане помiтний — всi дiзнаються. Живи тут i на очi не потрапляй. Народиш — тодi вирiшимо.
Даша, почервонiвши до коренiв волосся, несмiливо взяла ключi та продукти.
— От i добре… Не шукай мене, я сам тебе знайду, — сказав мажор, сiв у машину i поїхав у невiдомому напрямку.
Даша почувалася принизливо, але вибору в неї не було. Дiвчина, яка виросла без батькiв, навiть уявити не могла, що можна вбити власну дитину.
Тому вона обрала ганьбу i майбутнi осудження.
— Нiчого, народжу, а потiм поїду до себе у глухомань i виховаю сина або донечку, — думала Даша, намагаючись знайти виправдання своєму вчинку.
Час йшов, i весь перiод вагiтностi Герман, як i обiцяв, приїздив до Дашi, привозячи їжу та речi.
Його вiзити здавалися Дашi лише жалюгiдною подачкою.
Частi зникнення сина викликали пiдозри у Аделiни Василiвни. Вона вирiшила з’ясувати все особисто.
Очiкуючи що завгодно, вона не була готова до такого.
— Германе, ти що, iдiот? Батько Крiстiни тебе знищить! Ми для нього — комахи… Такi грошi i зв’язки замiшанi, що нам i не снилося!
— Загалом, поки ще є час — розберися з цiєю дiвкою! Сам напартачив — сам i розгрiбай! — сердито сказала вона i грюкнула дверима.
Герман, обхопивши голову руками, почав гарячково думати, що робити далi.
— Ладно, нехай народить… А там видно буде, — вирiшив вiн.
Йому здавалося, що все пiд контролем. Але через два днi йому подзвонила щаслива Даша i повiдомила про народження двiйнят.
Дiти народилися здоровими i мiцними. Через тиждень Дар’ю виписали з пологового будинку.
Тримати на руках Настуню i Кирила було найбiльшим щастям для Дашi.
Герман не проявив особливої радостi, але вона вже звикла до його байдужостi.
Та Даша помилялася, недооцiнюючи його пiдступнiсть.
Якось увечерi вiн приїхав з тортом. Зображаючи турботливого батька, поклав дiтей спати, а потiм запропонував Дашi чаю.
Та не встигла вона допити чашку, як вiдчула слабкiсть i запаморочення.
Перед тим як втратити свiдомiсть, вона побачила, як Герман ховає маленький пухирець у кишеню.
Отямившись, вона зрозумiла, що зв’язана i лежить на задньому сидiннi незнайомої машини.
— Куди мене везуть? Де я? — слабким голосом запитала вона.
— Замовкни, стерво, — гаркнув один iз чоловiкiв попереду.
Даша знову провалилася в темряву.
Прийшла до тями вона в дерев’янiй хатинi, схожiй на лiсову сторожку.
Руки були зв’язанi, рот заклеєний.
Прислухавшись, вона почула уривки розмови:
— Шкода її… Може, не будемо топити? — промовив один.
— Нам заплатили! Вона народила двiйнят багатiєвi, i її хочуть позбутися, — вiдповiв другий.
Шокована, Даша оглянулася.
За вiкном темнiв лiс.
Розумiючи, що це її єдиний шанс, вона тихо вiдчинила засув i вибралася надвiр.
А коли її викрадачi повернулися, вiд Дашi вже й слiду не лишилося.
Вона мчала крiзь хащi, пробираючись крiзь колючi гiлки.
Звичайно, зі зв’язаними руками пересуватися було важко, але не встигла Дарина пробігти і кілометра, як на лісовій стежці натрапила на молодого бородатого чоловіка з собакою.
Від несподіванки вона скрикнула і, тремтячи, притиснулася спиною до стовбура дерева.
— Не бійтеся… Трезор не кусається. Це мисливська порода, а не бойова, — тихо промовив чоловік, поправляючи на голові кепку зі старим, тріснутим козирком.
— Допоможіть мені, будь ласка! Там злочинці… Вони мене викрали і хотіли вбити… Все це через моїх бідних діток! — зі сльозами на очах благала Дарина, простягаючи зв’язані руки незнайомцю у захисній формі.
Чоловік, який виявився місцевим єгерем, швидко звільнив її від пут, після чого без зайвих слів дістав із кишені рацію і зв’язався з дільничним.
Коротко описавши ситуацію, він назвав приблизні координати перебування злочинців.
На здивування Дарини, місцеві правоохоронці діяли блискавично — незабаром у небі над лісом з’явився пошуковий вертоліт.
— Ходімо в сторожку… Чаєм вас напою, бо ви геть знесилені. Якраз сестра до мене в гості приїхала… Думав, сьогодні не йти в обхід, та от Трезор настояв… Чув, мабуть, що вас зустрінемо, — усміхнувся єгер і поплескав собаку по загривку.
Дарина відчула симпатію до цього великого й сильного чоловіка і пішла за ним.
В єгерській хатині виявилося світло й затишно.
— Ой, Андрію… А хто це з тобою? Невже твоя наречена? — запитала дівчина, яка стояла на порозі. У ній з першого погляду відчувалося міське виховання і деяка зухвалість жителя мегаполісу.
— Та ні… Це дівчина… Потрапила в біду… Я допоміг… Ти краще спочатку чаю налий, а потім уже розпитуй, — збентежено відповів хлопець.
За чашкою ароматного липового чаю Дарина розповіла свою історію від початку до кінця, нічого не приховуючи.
Увесь цей час сестра єгеря, Поліна, уважно слухала, періодично роблячи помітки в маленькому блокноті.
Помітивши запитання в очах Дарини, Поліна усміхнулася і дістала з кишені посвідчення журналіста обласної газети.
— Я приїхала до брата в глушину, щоб висвітлити тему браконьєрства та корупції на місцях… Але ваша історія значно важливіша, тож будьте певні — я це так не залишу. Про цей випадок дізнаються всі, — впевнено заявила журналістка.
— Ну і гад же цей багатій… Від власних дітей позбутися вирішив… Я б на руках носив, а він ось що утнув… — сердито мовив Андрій, якому Дарина глибоко запала в душу.
Незабаром по рації єгерю зателефонував дільничний і повідомив, що викрадачів уже затримали і вони дають свідчення.
— Ну ось, скоро і до цього мажора черга дійде… А якщо ні, Поліна допоможе своєю статтею. Її в усіх видавництвах знають, і заради такого гарячого матеріалу підуть на все, — сказав Андрій, намагаючись заспокоїти стривожену Дарину.
І варто сказати, що він мав рацію.
Стаття Поліни вийшла вже за два дні і спричинила справжній резонанс не лише серед громадськості, а й у вищих ешелонах влади та правоохоронних органах.
Завдяки показанням затриманих викрадачів і розповіді Дарини, Германа взяли під варту.
Через широкий розголос слідство провели в стислі терміни, і незабаром багатого мажора засудили до кількох років колонії.
Дарина забрала Кирила й Настю зі знімної квартири, радіючи, що Герман не встиг заподіяти дітям шкоди.
Аделіна Василівна, палаючи від сорому, запропонувала колишній покоївці допомогу, але Дарина категорично відмовилася.
Дівчина вирішила залишити місто, яке принесло їй стільки страждань, і оселитися в селищі разом з Андрієм.
Андрій мав нелегке минуле — він уже пережив трагедію, коли його дружина і донька загинули в автокатастрофі.
Тому, дізнавшись про біду, що спіткала Дарину та її дітей, він із радістю прийняв їх у свій будинок, що дістався йому у спадок від батьків.
Спершу вони жили під одним дахом як друзі… Але з часом їхні стосунки переросли у щось більше, у теплі почуття, які принесли їм обом справжнє кохання.
Сестра Поліна, яка добре розбиралася в людях, схвалила вибір брата і з радістю бавилася з племінниками, яких у неї тепер було двоє.
Загадково усміхаючись, Дарина й Андрій натякнули, що це не межа — вони замислюються про третю дитину, яка неодмінно принесе ще більше щастя в їхню міцну родину.
