Я ніколи не вірив у долю. Ніколи. Гроші, влада, угоди — ось що керувало моїм життям. Я, Олег Савицький, тридцять вісім років, власник будівельної імперії, звик до того, що світ крутиться навколо моїх рішень. Але той вечір… Він перевернув усе. Все, що я думав про себе.
Був жовтень. Холодний, вогкий, із вітром, що пронизував до кісток. Я вийшов з офісу пізно, десь о дев’ятій вечора. Небо — чорне, мов смола, ліхтарі ледве пробивали темряву. Моя машина чекала біля входу, водій курив, спершись на капот. Але я махнув рукою — не треба, мовляв, пройдуся сам. Хотілося пройтися. Вивітрити з голови цифри, контракти, обличчя тих, хто знову намагався мене обдурити.
Я йшов набережною. Річка блищала, віддзеркалюючи вогні міста, але тхнула вогкістю й чимось затхлим. Мої кроки гучно лунали по мокрому асфальту. І раптом — голос. Хрипкий, низький, ніби з-під землі.
— Паночку… Дай копійку, а? Я правду скажу.
Я озирнувся. Під ліхтарем стояла бабуся. Циганка. Шаль на плечах, спідниця до землі, очі — як два вуглики, блищать у напівтемряві. Руки вузлуваті, в кільцях, стискали якусь ганчірку. Вона дивилася прямо на мене. Не відводила погляду. І це… нервувало.
— Не вірю я в твої байки, — пробурмотів я, сунувши руки в кишені пальта. — Іди додому, бабо.
Але вона не зрушила з місця. Лише посміхнулася. Зуби жовті, криві. Усмішка — не добра, але й не зла. Наче вона знала щось, чого не знав я.
— То не байки, паночку. Правда. Дай копійку — і почуєш.
Я пирхнув. Дурниця. Повна маячня. Але… щось у її голосі чіпляло. Може, втома. Може, самотність, від якої я роками тікав. А може, просто цікавість. Я дістав гаманець, витяг п’ятитисячну купюру — усе, що мав у кишені. Простягнув їй.
— На, — сказав я, майже кидаючи гроші. — Кажи свою правду.
Вона спіймала купюру спритно, як кішка. Сховала десь у складки спідниці. А потім ступила ближче. Так близько, що я відчув запах — трав, диму, старої тканини. Серце гупнуло сильніше. Дурниці, звісно. Але я застиг.
— Ти багатий, паночку, — почала вона, голос став тихішим, але твердішим. — Домів у тебе — аж до неба, машин — наче коней, а гроші течуть рікою. Але…
Вона замовкла, дивлячись мені прямо в очі.
— Усередині в тебе порожньо. Ти шукаєш те, чого не купиш ні за які гроші.
Я стиснув кулаки. Хотів розсміятися, зневажливо махнути рукою — мовляв, дурня. Але її слова… вони різали. Як лезо. Порожньо? У мене? Та в мене є все! Вілла на Рубльовці, яхта в Монако, рахунки у швейцарських банках. То чому ж тоді я не сплю ночами? Чому кожен вечір — віскі, тиша і думки, які гризуть мене зсередини?
— Що ти верзеш? — мій голос зрадницьки здригнувся, і я це помітив. Зненавидів себе за цю слабкість. — Яку ще правду?
Циганка нахилила голову, ніби прислухалась до чогось. Вітер стих, і тиша раптом стала важкою, мов бетонна плита.
— Твоя правда, паночку, не в статках. Не в машинах і хмарочосах. Вона — у хлопчику. У тому, кого ти залишив. У тому, хто чекає… та не дочекається.
Я відсахнувся. Хлопчик? Який ще хлопчик? У голові все закрутилось, немов на каруселі. Я не одружений. Дітей нема. Ніколи не було. Або… було?
— Ти про що? — майже закричав я. — Про якого хлопця ти говориш?! Скажи!
Вона не відповіла. Лише довго і важко подивилась мені в очі. А потім повернулась і пішла, її спідниця тихо шелестіла по мокрому асфальту. Я стояв, ніби вкопаний, дивлячись їй услід. Серце билося несамовито. У голові — суцільний хаос.
— Ей! — крикнув я. — Повернись! Поясни мені!
Але вона вже зникла. Розчинилася у темряві, ніби й не було її зовсім. Я залишився один. Вітер знову завив, холод пройшовся хребтом. А в грудях… щось стиснулося. Щось, чого я не відчував багато років.
Ту ніч я не стулив очей. Лежав у своїй просторій спальні, у домі, де кожен кут говорив про мій успіх. Але думки не давали спокою. Хлопчик. Який хлопчик? Я перебрав у пам’яті все своє життя. Угоди, жінки, друзі, яких уже давно не лишилося поруч. Порожнеча.
І раптом — спалах. Літо. Двадцять років тому. Мені вісімнадцять. Дача. Маша. Сусідська дівчина. Веснянки, коси, сміх, що змушував серце зупинятись. Ми були разом лише місяць. Один, гарячий, шаленого літа місяць. А потім… вона поїхала. Сказала, що назавжди. А я не шукав її. Навіщо? Молодий, дурний, життя тільки починалося.
Та зараз… Я пригадав. Її очі, коли вона прощалась. Вона хотіла щось сказати. Але промовчала. А я не запитав.
Я схопився з ліжка. Серце билося в шаленому ритмі. Маша. А якщо… Ні. Це неможливо. Або можливо?
Вранці я подзвонив своєму помічникові — Ігорю. Він вмів знаходити людей. Жодна деталь не проходила повз нього. Жоден слід не зникав.
— Знайди Марію Ковальову, — попросив я, намагаючись говорити спокійно. — Тридцять п’ять — тридцять сім років. Жила у Підмосков’ї, район Соснівки, двадцять років тому.
Ігор не питав зайвого. Він ніколи не питав. Через три дні він зателефонував.
— Знайшов, — спокійно повідомив він. — Марія Ковальова. Тридцять шість. Живе в Твері. Працює вчителькою літератури в школі. І в неї є син. Сімнадцять років. Данило.
Я завмер. Сімнадцять. Це…
— Адресу, — ледь не прошепотів я. — Мені потрібна адреса.
Твер зустріла мене дощем і тьмяністю. Панельки, калюжі, запах сирої штукатурки. Я припаркувався біля старенької п’ятиповерхівки, де жила Маша. Руки тремтіли, коли натискав кнопку домофона. Двері клацнули. Під’їзд пах свіжою фарбою і котами.
Маша відчинила двері. Ті самі веснянки, тільки блідіші. Ті самі очі, лише з дрібними зморшками по краях. Вона дивилася на мене і я побачив — вона впізнала. Одразу.
— Олег… — її голос був тихий, майже шепіт. — Навіщо ти приїхав?
— Маша, — я проковтнув клубок у горлі. — Це правда? Данило… він мій?
Вона мовчала. Довго. Так довго, що я вже думав — збожеволію. А потім ледь помітно кивнула.
— Чому ти не сказала? — я ступив уперед, але вона відступила. — Чому?!
— А що б ти зробив? — її голос став твердішим. — Тобі було вісімнадцять, Олеже. Ти хотів свободи, грошей, світ біля своїх ніг. Я не хотіла бути тягарем. І йому… йому не потрібна була твоя тінь.
Я не знав, що сказати. Слова застрягли в горлі. Я дивився на неї, в її втомлені очі — й відчував, як руйнується все, що будував роками. Мій світ. Мій успіх. Усе — порожнеча.
— Де він? — зрештою прошепотів я. — Данило. Я хочу його побачити.
Маша похитала головою.
— Він не знає, — сказала вона. — І я не впевнена, що йому потрібно знати. Ще не час.
— Маша, прошу… — я майже благав. Я, Олег Савицький, який ніколи ні в кого нічого не просив. — Дай мені шанс. Я не знав. Якби знав…
Вона довго дивилася мені в очі. А потім відступила вбік.
— Заходь, — тихо промовила. — Але пообіцяй… не ламай йому життя.
Данило був високим. Худим. З моїми очима. Він сидів за столом, гортав підручник. Коли я зайшов, підвів погляд. І я побачив — він нічого не знає. Але щось у його обличчі… щось моє.
— Це Олег, — сказала Маша, її голос тремтів. — Старий знайомий.
Данило кивнув. Байдуже, як на чужого. І це боліло більше, ніж я очікував.
— Привіт, — сказав я, намагаючись усміхнутись. — Що вивчаєш?
— Літературу, — буркнув він, не відриваючись від книги. — Екзамени скоро.
Я кивнув. Хотів щось додати, але не знайшов слів. Маша дивилась на мене — і я відчував її погляд, важкий, як камінь.
Я поїхав із Твері за годину. Маша не дала номера сина. Не сказала, коли я зможу повернутись. Але я вже знав — повернусь. Тому що тепер у мене була правда. Не та, яку я будував з грошей і влади. Інша. Та, що жила в хлопцеві з моїми очима.
Дощ стукав по склу. Попереду — ніч, місто, мій порожній дім. Але в грудях… щось нарешті прокинулося. Може, надія. Може, любов. А може — просто життя, яке я вперше по-справжньому відчув.
Циганка мала рацію. Правда — не в грошах. Вона — в тих, хто чекає. І я більше не хотів, щоб він чекав даремно
