Віктор Петрович мешкав на самому краю села, в старенькій хаті з хиткими віконницями й перекошеним парканом. Казали, що колись у молодості він мріяв про велике господарство, але згодом обрав для себе бджільництво. Пасіка розташувалась просто за будинком — рівненькі ряди вуликів, до яких майже ніхто не наважувався підходити. Сам господар проводив там щодня по кілька годин, обходячи кожен вулик, як турботливий батько: тихо, зосереджено, з повагою до кожної бджоли.
— Він суворий, — шепотіли в селі. — Не усміхається, не вітається, слова зайвого не скаже.
Місцеві знали: до Віктора Петровича підходити марно — махне рукою, мовляв, іди собі, або й узагалі мовчки зачини двері. Та всі в селі обожнювали його мед. Казали, що такого ароматного, густого, трохи терпкого на смак не знайдеш в усій окрузі. Але купити його було майже неможливо: хто не намагався домовитись — марно. Старий лише насуплював брови.
— Та хоч грошима завали — все одно не продасть, — бурчали в крамниці. — До себе не підпустить.
Одного вечора, коли вже сутеніло, біля хвіртки Віктора Петровича з’явилася молода жінка. Це була Світлана — сусідка з маленьким сином. Хлопчику терміново потрібен був мед: горло запалилось, лікар порадив саме домашній, натуральний продукт для пом’якшення кашлю.
— Може, постукати? — прошепотіла вона сама собі, зімкнувши долоні від хвилювання.
Вона обережно відчинила хвіртку й зайшла у двір. Собаки в господаря давно вже не було — тиша стояла така, що чутно було навіть, як гудять бджоли у вуликах, ніби й ввечері не засинали, а працювали, тріпочучи крильцями.
Світлана постукала у двері.
— Хто там? — озвався зсередини глухий чоловічий голос.
— Це я… Світлана, з сусідньої вулиці. Перепрошую, що так пізно, — вона затиналась, намагаючись не втратити залишки сміливості. — У мене син захворів… Лікар сказав, що мед допоможе… Може, у вас є трохи?
Відповіді не було, тільки підлога скрипнула. За кілька секунд двері прочинились рівно настільки, щоб Світлана змогла побачити суворий погляд з-під густих брів.
— Син, кажеш, хворіє? — повільно мовив Віктор Петрович.
— Так, у нього температура, кашель… — почала вона, та старий вже встиг грюкнути дверима.
Світлана оторопіла. Постояла ще трохи, ніби сподіваючись, що господар передумає. Але в хаті панувала мовчазна тиша. Ні звуку, ні шороху.
— Ну й гаразд, — тихо сказала вона, розвертаючись. — Щось інше вигадаю…
Додому вона повернулась з порожніми руками, відчуваючи, як гучно стукає серце. “Не судилось”, — подумала вона, вкладаючи сина спати. Правда, гнітюче відчуття не покидало. Хоч вона й не чекала особливої ласки від Віктора Петровича, та щось у тому погляді, коли відчинились двері, здалось їй дивним. Наче в ньому був страх… не за себе — за когось ще.
Наступного дня Світлана зранку побігла у справах, а ввечері, виснажена, повернулась додому. Син усе ще кашляв, хоча трохи легше. Вона вже не знала, як йому допомогти. Ліки діяли слабо, а домашніх засобів лишилось обмаль. “Ех, думала, що мед допоможе…” — зітхнула вона, опускаючись на табуретку в тісній кухні.
Раптом у двері тихенько постукали. Дуже тихо, немовби хтось не хотів привертати увагу. Світлана насторожилася:
— Хто там?
Тиша. Вона підійшла, обережно прочинила двері й побачила… банку меду. Велику, з тугою кришкою. Поруч — маленький клаптик паперу з коротким написом: “Для хлопчика”. Без підпису, без пояснень.
Світлана присіла, обережно підняла банку, повільно її повернула. Мед був золотавий, із дрібними вкрапленнями прополісу. Від нього пахло травами й чимось літнім. Вона з подивом озирнулась: навколо — ні душі, тільки вечірній спокій.
— Це ж від Віктора Петровича, — пошепки здогадалася вона, заходячи до хати.
Увесь вечір син пив чай із цим медом, а Світлана почувалась так, наче отримала не просто лікування, а краплину людської доброти.
Проте спокій не приходив — її точило питання: чому старий, такий мовчазний і суворий, раптом подарував мед? Через кілька днів, розмовляючи з тіткою Лідою, місцевою листоношею, вона почула пояснення:
— А ти знаєш, що Віктор Петрович колись мав маленького сина? Йому п’ять було… Захворів. Сильно. Не встигли врятувати. Після того він і зачинився від людей.
Серце Світлани болісно стиснулося. Вона нарешті зрозуміла, що ховалося за тим поглядом і чому він не впускає нікого до себе.
— Тепер зрозуміло, чому він зачинив двері, — прошепотіла вона. — Йому, мабуть, боляче…
Тітка Ліда кивнула:
— А раніше іншим був. Усміхнений, добрий, всім допомагав. А як горе прийшло — все змінилось. Лише бджоли й лишились.
Світлана йшла додому, і в її душі виринуло тепле відчуття. Хотілося якось віддячити старому. Може, спекти пиріжків і віднести? Хоча лячно — а раптом знову двері зачинись? Вона довго сиділа ввечері, дивлячись на банку з медом. А потім тихо промовила:
— Нічого, Вікторе Петровичу, я якось із пиріжками зайду. Навіть якщо не відчините — залишу на ґанку.
Вона не знала, чи чує її хтось. Але всередині вперше за довгий час з’явилася впевненість: навіть найсуворішому серцю потрібна підтримка. Не грішми, не словами — а теплом. Як він мовчки допоміг її дитині, так і вона колись допоможе йому. А може, просто постукає знову, щоб він знав — він у цьому світі не сам.
І хто знає — можливо, колись Віктор Петрович знову навчиться усміхатись. А поки… нехай та баночка з медом стане першою крихітною стежкою до його серця. Без зайвих слів. Але з надією.
