Мені було шість, коли я зробила відкриття, що змусило мою душу знітитися: мій дідусь — жахлива людина. Брехун, зрадник, і зовсім не любить бабусю.
Якщо замислитися, то діти рідко розмірковують про почуття старшого покоління. Живуть люди разом — у них діти, онуки, песик, папуга Каркуша. Вік уже «за шістдесят», а поняття «любов» для шестирічної дитини — щось далеке.
Дідусю, краще розкажи, як кульбаби закриваються жовтими, а відкриваються пухнастими білими…
Вони жили якось… як усі, мабуть?
Дідусь, важко зітхаючи, перекопував землю лопатою, а бабуся, тихо наспівуючи, саджала насіння.
Дідусь приносив з ринку (а він терпіти його не міг!) пакет, з якого стирчали застиглі від холоду курячі лапки. Бабуся варила з них суп — у якому помаранчеві сонця моркви оточували жовті маслянисті зірочки.
Взимку, нагулявшись, ми з дідусем поверталися додому — у заметах снігу, з мокрими шкарпетками та закоцюблими від холоду пальцями.
— Каааатююю, чаааююю! — гукав він.
Бабуся заварювала нам чай з листям смородини та меліси, і ми сьорбали пекуче літо — з запахом свіжоскошеної трави, розчавлених ягід і веселки, що пролилася дощем на смородиновий кущ.
Бабуся сварила дідуся за те, що він знову не вдягнув рукавиці, хоча вона ще з осені зв’язала йому аж три пари!
Дід сердито брязкав кухлем об стіл і таращив очі з-під густих чорних брів:
— А я просив рукавиці? Сорок років з тобою живу — невже не можна запам’ятати, що я їх не ношу? Я просив шкарпетки! Шкарпетки, Каааатю!
На 8 березня дідусь дарував їй обов’язкові жовті, немов сонце, мімози. На день народження — класично нудні червоні троянди. І завжди незграбно, ніяковіючи, цілував її в щоку.
А на Новий рік завжди приносив у дім справжню ялинку, і бабуся щоразу обурювалася:
— Навіщо знову? Адже є гарна штучна!
Ялинку він і справді вибирав жахливу — ріденьку, дешеву, і я щоразу боялася, що Дід Мороз під таку не покладе подарунки.
А дідусь бурчав, що, між іншим, він теж просив зв’язати йому шкарпетки, а воз і нині там.
Все змінилося у вересні.
Того вечора тато поговорив з дідусем телефоном, поклав слухавку і тихо сказав мамі:
— Прийшли аналізи, все погано. У неї…
… І сказав незрозуміле слово. Мені здалося, що воно було хижим, оскалило ікла, і потрапити в його пазурі було дуже страшно.
Я не встигла спитати у тата, що це за слово таке — він пішов у ванну і чомусь мився так довго, що я заснула під шум води.
Бабусю поклали в лікарню. Батьки часто їздили до неї, возили їжу, якісь згортки, книжки і клубки колючих ниток.
А дідусь — ні. Він раптом вигнав із гаража свій старий «Жигуль» і почав кататися на ньому містом. Особливо по магазинах — будівельних і господарських. Одного разу «Жигуль» заглух, і ми з татом тягнули його на тросі. Із багажника машини стирчали дошки й дерев’яшки, привітно махаючи зустрічним водіям червоною стрічкою. А вікна розпирали тюки в плівці з некрасивими нудними літерами. «У-те-пли-тель». Здавалося, що цих тюків так багато, що вони видавлять скло і поскачуть м’якими кубиками по вулиці.
— Тату, а дідусь їздить у лікарню? — спитала я, розглядаючи пляму іржі на капоті «Жигулів». Нагадує карту, здається, Африку…
— Ой, ні, Аню. Йому на дачі вистачає… розваг.
Татові слова раптом віддерли мене від іржавої Африки і пронизали думкою:
«Як же це так! Бабуся в лікарні, а він — розважається! Мабуть, він зовсім по ній не сумує…»
Скоро бабусю виписали. Якраз випав перший сніг. Його розмазало по дорогах і тротуарах лікарняною вівсяною кашею — чавкаючою, сірою, з грудками. Бабусине обличчя було такого ж сірого кольору.
Через кілька днів тато сказав, що дідусь перевіз бабусю на дачу і тепер вони житимуть там. Я похолоділа від страшного здогаду: дід вирішив позбутися її! Починається зима, бабуся замерзне!
Але тато сказав, що дідусь увесь цей час утеплював дачу і тепер там можна жити цілий рік.
Ми стали приїжджати до них на вихідні. Бабуся була все така ж худа і сумна.
Одного разу, ночуючи у них у гостях, я прокинулася рано-вранці, розбуджена шумом за вікном. Я виглянула на вулицю і мало не закричала: бабуся босоніж ішла по снігу — охала, кривила обличчя, а дід вів її за руку, примовляючи:
— Кааатя, не впирайся! Ми з тебе всеоoo виб’ємо! Виженемо заразу!
Тепер я точно знала — він хоче бабусю вибити. Точніше — добити, раз хвороба не впоралася.
Через тиждень я почула, як тато говорить по телефону:
— …на лижах? Ну, молодці які! Тільки одягайтеся тепло!
Усю ніч я не спала.
Я думала, що ось з таких людей, як мій дід, і писали казку «Морозко». І що дідусь напевно на цих лижах дурнуватих заведе бабусю під ялинку в лісі і кине. Я уявляла, як повз неї, посвистуючи завірюхою, проходитиме Морозко, і спитає:
— Тепло тобі, дівице?
А там не дівиця, а бабуся! Я зажмурювала очі і шепотіла:
— Морозко, миленький, знайди мою бабусю в лісі і не дай їй замерзнути! Вона зв’яже тобі рукавиці!
Сон тягнув у своє царство, і мені ввижалося, як Морозко здивовано піднімає білі брови і тріскуче гуде:
— Рукавиці? Але мені потрібні шкарпетки, Кааатяя. Шкарпеткиии…
Відзначати Новий рік, як зазвичай, вирішили разом, на дачі.
Ми з батьками їхали в машині, святково завантаженій яскравими пакетами. І настрій був таким, як сніг за вікном, як гірлянди у вікнах, як кульки на ялинках — мерехтливим, переливчастим. Мені довірили тримати ананас із колючим кущиком на маківці, а в багажнику на вибоїнах кришталево пересміювалися скляні пляшки.
З дому, зустрічаючи нас, вискочив дідусь. Він ляснув себе по кишенях дублянки:
— А я думав, ви пізніше приїдете! Ще й не готове нічого!
— Так разом і приготуємо, тату! — привітно обняла його мама.
— Аню, неси свою колючку в дім, а то заморозиш тропічного жителя! — підганяв мене тато, заносячи пакети в будинок.
— Мамо! Приймай провізію! — прокричав він із порога.
Ми штовхалися в передпокої, знімаючи шапки й стягуючи чоботи, але бабуся не йшла.
— А бабусі немає, синку. Вона сьогодні на лижах попросилася одній походити.
— І ти пустив? — голос тата затремтів.
— А чого не пустити? Вже не перший раз вона сама! Зміцніла! Та й ліс он за парканом, лижня вся навколо тут в’ється. Далеко не втече!
Пумс!
Це соковито впав ананас. Вислизнув із моїх розм’яклих рук і залишився лежати, колючим кущиком набік.
Хлопнула вхідні двері. Лижі в коридорі весело стукнули.
Дідусь підскочив, розсипав траву. Підбіг до батареї, акуратно відсунувши мене, схопив із неї махрові шкарпетки і вибіг у коридор…
— Аню! Що з твoïм обличчям? Ти що, oб анaнaс вкололася? Йди вмийся, а то бaбусю налякаєш! — шикнула на мене мама.
Я вийшла в коридор i побачила бабусю, яка присiла на стiлець. Перед нею, опустившись на колiна, сидiв дiдусь. Вiн надягав їй шкарпетки — тi самi, махровi, нагрiтi на батареï.
«Шкарпетки, Каaaтююю!» — тихо пронеслося по коридору. I вiн незграбно поцiлував ïï в щоку. А бабуся, нарештi, була зовсiм не сiра, а рожева — рум’яна, як кульки на кущуватiй живiй ялинцi у вiтальнi. Вона так щиро посмiхалася i тримала його за руку… I була точно, абсолютно — здорова.
Ось тодi я все й зрозумiла.
Мені було шiсть, коли я зробила таке важливе, зігріваюче душу відкриття: який чудовий, справжній чоловік мій дідусь. I яким величезним буває те, що зовсім непомітне…
